Флорентійський синдром

Флорентійський синдром, або ж Синдро́м Стенда́ля — психосоматичний, скоріше психопатологічний розлад, при якому вплив, який чиниться творами мистецтва на психіку людини, виражається у певних фізіологічних змінах. Типові ознаки — прискорене серцебиття, запаморочення, можлива втрата свідомості і навіть галюцинації. З'являються вони в той момент, коли людина знаходиться під впливом творів мистецтва. (Витяг з Вікіпедії)

Аеропорт Фьюмічіно зустрів мене духотою й довжелезною чергою до паспортного контролю. Здавалось, я потрапив у великий мурашник, такий собі Вавілон у закритому просторі. Від суміші усіх можливих мов і рас в мене паморочилось в голові. Хоча, можливо в цьому винна задуха й кілька безсонних ночей перед тим.

Нарешті мене випустили на волю. Півгодинна подорож на таксі, нічний вокзал Риму і от я вже їду поїздом через маленькі сонні містечка й безкінечні виноградні сади на північ Італії.

Ну привіт, Флоренціє. Місто, куди я мріяв потрапити з того часу, як зайнявся скульптурою. Дарма, що мої твори виконані в цифровому форматі, це всього лиш інструмент, як і глина чи камінь.

Я пив каву на терасі якогось чергового симпатичного кафе і теребив у пальцях білет до Галереї Академії. Побачити Мікеланджело і померти – в моєму випадку ця фраза набувала майже буквального значення.

До відкриття музею залишалось ще кілька годин і я встиг знайти своє помешкання й залишити там речі. Маленька затишна квартирка з величезним ліжком, милим ікеєвським декором і купою вазонків на підвіконнях. З вікна спальні було видно площу зі сквериком, зелені пагорби й купол собору Санта Марія дель Фйоре. Треба буде піти туди після галереї, чи може завтра? Я вдихнув ранкове повітря, що пахло кавою й свіжою випічкою. “В мене є час. В мене ціла купа грьобаного часу”

Не зважаючи на ранню годину, в галереї був натовп. Борючись з приступами паніки я намагався зосередитись на картинах й скульптурах, повз які проходив.

Їх було надто багато, мій мозок відмовлявся сприймати таку кількість краси, а коридор з експозиціями, здавалось тягтиметься нескінченно. Нарешті я дістався до своєї мети. Переді мною відкрилась широка зала, в центрі якої стояв Давид. Світло зі скляного купола м’яко освітлювало гігантську скульптуру.

Я застиг на вході, довго не наважуючись підійти ближче. Видовище було якимось фантастично нереальним, велично прекрасним й земним водночас. Від виру емоцій в мене перехопило подих а на очі мимоволі вибігли сльози.

Поволі я наближався, виловлюючи все нові й нові деталі, закарбовуючи в пам’яті, кожен вигин, кожну лінію. Мармур здававався живим, він дихав плотською красою людського тіла.

Йому було двадцять шість, як і мені. Як взагалі можна було створити таке? Мікеланджело зараз уявлявся богом, бо неможливо, щоб звичайна людина змогла висікти з мармуру те, що я бачив перед собою.

Натовп туристів проходив повз, а я все стояв, не в змозі приборкати незрозумілі почуття і потік сліз. Якби хтось сказав мені раніше, що так відреагую, сміявся б, мабуть сам із себе.

Назад я йшов як у сні. З добру годину просто гуляв вулицями, щоб прийти до тями. Несподівано виявилось, що вже за полудень, тож я зайнявся пошуком місця, де можна поїсти й заодно подумати, що робити далі. Основне було зроблено і тепер залишалось просто відпочивати й намагатись відволіктись.

Флоренція кипіла туристами, й не дивно – то було місто концентрованої краси, де кількість шедеврів мистецтва й пам’яток архітектури перевищувала всі пристойні межі.

З настанням вечора людей трохи поменшало й стало затишніше. Я вирішив звернути до річки, пройтись по набережній і повернутись до свого помешкання. Ноги вже гуділи від втоми, та й спати хотілось страшенно. На сьогодні вражень було більш ніж достатньо.

I walked across an empty land

I knew the pathway like the back of my hand

I felt the earth beneath my feet

Sat by the river and it made me complete

Oh, simple thing, where have you gone?

I'm gettin' old, and I need something to rely on

So, tell me when you're gonna let me in

I'm gettin' tired, and I need somewhere to begin…

Слова пісні й гітарні акорди доносились із сусідньої вулички й луною відбивались від стін старих будинків. Той, хто співав намагався копіювати оригінал, та його голос був приємнішим – ніжним і затишним, що дуже пасувало до тихих сутінок над тосканським містом.

Власник ангельського голосу сидів на бордюрі поруч з піцерією і вже зібрав чималий натовп шанувальників, здебільшого молодих дівчат. Смаглява шкіра, тонкий ніс, виразні брови, великі карі очі з густими віями й водоспад із чорних кучерів, що сягали нижче плечей. То був саме той південний типаж, що не аби як приваблював мешканців Східної Європи, бо здавався нам абсолютно незвичним, екзотичним й від того романтизованим надміру. Я зупинився поодаль і слухав. Грав він добре, а співав ще краще, мабуть не гарно піти, не заплативши. Дрібні гроші я витратив на чайові в ресторані й тепер нервово стискав в руках п’ятдесяти єврову банкноту. Це буде виглядати по-дурному, та що робити?

Я протиснувся поміж дівок й кинув гроші в футляр від гітари. Хлопець на мить замовк і витріщився на мене.

– Thank you! Merci! Grazie mille! Muito obrigado!

Закричав мені вслід, а я, почуваючись як ідіот, невиразно махнув рукою і поплентався до річки.

Я стояв на протилежному березі дивлячись, як тиха вода Арно віддзеркалює вогні міста. Звуки його голосу було чутно й сюди і вони наповнювали простір якимось особливим ніжним шармом. Додому вже не хотілось, хоча який це дім – тимчасове пристановище як і всюди, куди б я не їхав. Коли музика стихла, я пішов назад через міст і вулицею, котра вже зовсім спорожніла.

Хлопець саме пакував свою гітару, коли я проходив повз. Пришвидшивши крок намагаюсь прослизнути непомітно, та марно:

– Хей, спасибі ще раз, що підтримав бідного музиканта! – Наздогнавши, кладе руку мені на плече.

Говорить хлопець хорошою англійською з легким приємним акцентом і я милуюсь тембром його голосу.

– Дякуючи тобі я можу не працювати завтра. Влаштую собі вихідний. Я Бруно. – Музикант простягає руку, випромінюючи щиру дитячу радість.

– Андрій

– Анд-рй-і.. – Намагається скопіювати незвичну вимову.

– Ах.. Андре! Приємно познайомитись! Ти звідки?

– З України

– Оооо! В мене ще не було друзів з України. А я з Коїмбри, це Португалія. Я сюди на кілька місяців приїжджаю щороку. Туристів багато, можна непогано заробити. А ти надовго тут?

– Ще не знаю, – знизую плечима, не в силі опиратись словесному потоку хлопця.

– Тобі туди? – Він киває в напрямку моєї квартири.

– Угу.

– Супер! Нам по дорозі.

Отак ми і йшли – Бруно, не змовкаючи щебетав, а я відбуркував щось нерозбірливе.

Невдовзі ми опинились біля мого будинку.

– Може зайдеш на чай? – Перервавши ніякову мовчанку і почуваючи себе героєм дешевої мелодрами бовкнув я.

– Із задоволенням зайду! – Усмішкою Бруно можна було освітлювати половину міста.

“От чорт…”

– Тобі який чай? – Я зиркав на підозрілі пакетики, залишені в квартирі орендодавцями. Свого чаю купити не встиг.

– Я португалець, ніякого чаю — лише кава!

– Гм… ну гаразд. – Намагаюсь розібратись в кавоварці.

– Хоча, якщо чесно, кава тут просто огидна.

Прошепотів він мені в спину, майже торкаючись шиї губами. Я обернувся, Бруно стояв зовсім близько і мене обдало жаром від його тіла. Я схопився за край кухонного столу, рука хлопця ковзнула по моїй, а друга вже залізла під сорочку. Хотів було щось сказати, заперечити, та його теплі губи зустрілись з моїми і я втратив контроль й рештки здорового глузду.