Адамант (незламний)

В холодну ніч на Івана Купала, мама розповідала мені дуже дивну, але від того не менш заворожуючу легенду…

«Ніби то, у однієї сільської сімʼї довго не могла народитись дитина. Сімʼя це була гідна, щонеділі ходили до церкви, завжди усім допомагали, але спіткало їх горе одне за іншим. Люди у селі розповідали, що був у тій сімʼї колись син - Андрійко, коли маленькому було чотири, у нього двічі влучила блискавка, тоді почалась страшна гроза, що зупинилась аж через чотири дні. Так сімʼя втратила першого сина.

Другу дитину мати ніяк не могла народити, аж поки не пішли вони до місцевої білої відьми. Це була старенька жінка з довгими пасмами сивого волосся, поміж копи рудого. Все село знало, що володіє вона надприродним даром, і силою своєю допомагає людям. Сказала стара нещасній матінці, що треба в ніч перед святом Івана Купала взяти полотно і вишити на ньому хлопчика, тільки щоб той тримав у одній руці квітку, а у другій зброю. Зневірена матінка, не знала до кого ще звертатись, тому й повірила старій, прийшла додому і почала вишивати, всю ніч працювала, аж до ранку. Гарний хлопчик у тої вийшов, білявий, блакитні очі мав і в руці своїй тримав мак, а у другій шаблю козацьку. Матінка склала вишите вчетверо, і заховала під периною. Потім й народився в них хлопчик, білявий і голубоокий. Стара чаклунка сказала, що Бог змилувався і послав на землю синочка у сімʼю, тому й назвали Богданом.

З самого дитинства силу мав хлопчик нелюдську, характер мав спокійний, погляд виважений та чесний, серце відкрите і думки чисті. Матінка сином не могла натішитись, той ріс на очах, і от, коли хлопчику виповнилось чотирнадцять він уже був вищим за батька. По селі казали, що юнак буде богатирем. Десь так воно і стало. Високий стан і широкі плечі, він міг виривати дерева з корінням, але все відчував той, щось нечисте, ніби за силу свою йому платити доведеться. Тільки чим?

Якоїсь спекотної липневою ночі не міг Богдан заснути, воротився-воротився, аж поки не набридло йому це марне діло, той взув чоботи і пішов прогулятись. Дорога його немала помислу, але привела до хати старої чаклунки. Внутрішні сили, йому підказували постукати, але ніч була пізня і той пішов додому, вирішивши не тривожити стару. Наступного дня все не міг переростати думати про будинок чародійки, по обіді все ж вирішив до нього повернутись. Постукав у двері, відкрила стара бабця, що на голові мала лише пасма сивого волосся, була худа та трохи згорблена, та від того не менш енергійна. Вона запросила юнака до хати, та спитала чого він вирішив навідатись до старої.

- Ой, не знаю бабцю, вночі спати не можу, відчуваю лихе. Щось статись має, а я цьому завадити повинен, тілько що робити не знаю…- засмучено промовляв юнак, мучали його сумніви і думки його були туманні і нечіткі.

- Бачу, синочку - промовляла стара, - спіткає лихо тебе і країну твою, ти єдиний хто можеш завадити, єдиний хто можеш зберегти, готуйся синку, тяжким буде літо це, матінку бережи й батька не забувай.

Вийшовши з будинку, Богдан довго блукав лісом, повернувся додому пізно, мати все випитувала про те, де син був, але той лише мовчав і в смутку хилив біляву голову.

Була вже середина липня, та ніяк провидіння не збувалось, юнак й забути встиг, викинув з голови слова чаклунки, але тривога щоночі огортала тіло його і думки його були туманні.

І от, однієї спекотної ночі, коли місяць був повним, страшним, ніби мертвим а зірки на небі світили яскравіше сонця до хати постукали тричі. Юнак чув неладне, знав, що станеться щось, відчував, згадав тоді слова чаклунки, відкрив двері віснику.

- Богдане, Богданочку, горе країні, така біда спіткала край наш, що страшно, ой горе… Горе страшне… - трішки поспіхом і дуже емоційно кричала хлопцю їмость.

- Що сталося, матінко? - стурбовано питав юнак.

- Дорошенко з ляхами бʼється, мало наших лишилось, ой мало… Такі втрати страшні… Це ж синочки молоді… Горе… Яке горе! Ти ж хлопчино, збери допомогу та їдьте хлопцям нашим поможіть, коней вам дамо, зброю знайдемо. - гірко плакала їмость, бо син її в тих козацьких полках служив, а вона й знати не знала, де він і чи живий взагалі.

- Не плачте, матінко, підемо й допоможемо, хіба вперше нам, за волю свою битися.

На тому й вирішили. Зібрали полк охочий, всі юнаки як один, і лише один не такий як усі. Богдан голови на дві височів над сотнею. Попрощався з матінкою, казав їй берегтися, а батько пішов з ним. Страшна то була битва, кривава і грізна, билися довго та все без успіху. Богдан валив на землю ворогів десятками, лиш ляша кров землю удобрювала. Руки його були пруткі та вправні, реакція швидка та шалена, а сила була страшна і нелюдська, що точно Богом дана. Ще до битви про нього ходили чутки, ляхи називали його «Адамант», що означало незламний. Але й бився той, з страшною відвагою і дурною горливостю.

В кульмінації битви брат гетьмана Дорошенка - Григорій переправив свої сили за річку і розбив кілька таборів з драгонією.

Богдан бив ворогів завзято і завзятості тої не покидав, аж поки не пропав запал очей його, бо довідався він вістки, що батька лядські бійці взяли в полон.»

Тут думки розходяться, казала мені мама, хтось каже, що сто, хтось, що зо дві сотні ляхів тоді Богдан цей перебив, ніхто не скаже точно, але батька порятував.

А потім, продовжувала мама: «Не вистояв богатир, не вистояв юнак, не зміг, поліг від лядської руки на рідних теренах, але перемогу, завдяки йому, отримали. Нещасний батько казав, що то «Піррова перемога», в селі казали, що «Богданова». Тіло його привезли до рідного дому, на похорон зійшовся весь присілок. Ховали його в одній руці з маком, а у другій з шаблею, так чаклунка нарадила. І ніби то, від тоді дух його оберігає нашу країну, ніби від тоді, не дає її народу здатись, опустити руки, а дає сили боротися за власну волю і власну правду.»

- Ні, не може такого бути, - заперечував я часто киваючи головою.

- Може, синку, може, більше того, в Україні тільки таке і може бути, Україну завжди тільки чудо рятує. В нашій країні кожен Адамант - герой, і кожен герой - Адамант!