Звичайна історія. Експерт з надприродних явищ

Я екзорцист. Це така спокійна та тиха робота, пов’язана з тихими та спокійними речами, щоправда, лише коли вони перестають бути тихими та спокійними. Єдина біда, що я потрапив у цю професію надто рано. Тільки-тільки но перейшов у старшу школу.

Як то говориться у народі: Від прапрадіда до прадіда, від прадіда до діда, від діда до... внука? Мій батько просто відмовився від сімейної ролі екзорциста та жив звичайним життям. Але дід таки зміг добратись до мене та і я був не проти. І тепер я наступник однієї з найстаріших професій.

Ні, я не шарлатан. Переконаєтесь самі! Я навіть підпрацьовую на контору свого діда, коли він сам не може за якихось причин упоратись. Ось, наприклад, як зараз.

Тууу-туууу.

Мене розбудив різкий гудок електрички, у якій я, власне, й перебував. Не люблю прокидатись в місцях, у яких я не засинав. Усе що пам’ятаю востаннє, це те як не заглиблюючись у деталі, погодився на нову роботу від діда. Випив разом з ним чаю та... Ну так.

Навпроти мене сиділа перша помічниця мого діда, його секретарка та за сумісництвом моя старша сестра. Досить висока та красива леді в середині своїх двадцяти, з довгим та прямим чорним волоссям, зодягнена у здебільшого чоловічі речі(що їй зовсім не притаманно) та у темних окулярах, за якими ховались накопичені роками мішки під очима.

Ги-ги, панда.

— Доброго сранку. Ну для тебе — ранку. — першою розпочала моя старша сестра.

— Тобі того ж. А куди то ми їдемо?

— В Жмеринку.

— Я не хочу в Жмеринку... — пробубнив я в себе, все ще не прокинувшись повноцінно. Хоча відповідь не змінилась би у будь-якому разі. Ніхто не хоче в Жмеринку...

— Ти туди їдеш на завдання. Вийдеш зовсім скоро, я скажу коли.

— Так, а що мені там робити?

— А точно, я ж перестаралась з дозуванням.

— Що?

— Що?

Хвилина мовчання. Ну в цілому я собі й не малював єдинорогів. Для неї гратись зі снодійним це вже стандартна практика. Усю розмову вона уникала зорового контакту та навіть не дивилась на мене. Невже їй може бути соромно?

Вона заговорила першою.

— Ну гляди, тобі потрібно буде потрапити в надзвичайно секретну академію, в якій ходить слух про дурну примару, що заважає геніям там навчатись. На місці тебе зустріне наша людина, проведе та все покаже. З привидом чи його відсутністю робиш все, що завгодно. До вечора повертаєшся на станцію, де я тебе чекатиму і їдемо додому разом. Швидкі гроші та забава на декілька годин.

— Й справді звучить неважко. — трохи розслабився я.

— Є лише одне маленьке “але”. Академія суто дівоча. Нікого ззовні вони не пускають. А в нашому роду жінки не народжуються екзорцистами, тому... — вона нарешті повернулась до мене і наші очі зустрілись. Проте чомусь вона почала сміятись, прикриваючи рота.

А.

@@@@@@@@~.

Дарма я думав, що у неї є хоч крапля сорому.

Я перевів погляд униз, аби побачити на собі дівочу шкільну форму бордового кольору, якої ніколи раніше не зустрічав, та спідницю. Мій звичний хвостик на потилиці розпустили й тепер волосся спадало мені на плечі.

Так-так, я розумію що ми, екзорцисти, живемо сотні років, майже не старіємо, маємо повільний метаболізм та постійно доглядаємо за собою, адже соромно перед духами буває... АЛЕ! Це однозначно перебір.

Я вже був готовий виплеснути всю свою лють на горе-сестру напроти, яка в цей момент вже просто заливалась в істериці, марно намагаючись хоч якось стримати сміх. Несподівано, електричка подала короткий гудок і пані навпроти у моменті заспокоїлась, піднялась та коротко промовила, — “Йдемо.”

— Наша зупинка?

— Немає часу, давай бігом.

Сестра кинула в мене свій саквояж і потягнула мене за руку до виходу з вагона. Електричка ще рухалась. Одним рухом вона вирвала двері, залишивши їх валятись у вагоні, взяла мене на руки з тим клятим саквояжем і вистрибнула на перон, майже невидимий за густими заростями зелені. Після її приземлення рівно на ноги, ми ще деякий час ковзали травою за інерцією, доки не зупинились і вона не повернула мене назад на землю.

— Це було обов’язково?

— Наче ні, але за проїзд я обіцяла класне відео знайомому машиністу. Сподіваюсь він не проґавив.

Перед нами в сторону лісу вела протоптана стежка посеред кущів та дерев, схожа на щось між зеленим тунелем та кролячою норою.

— О, ти вже розумієш куди тобі йти. Нумо, вперед, я в тебе вірю.

— В-віри не-недостатньо, — нарешті зрозумівши свою ситуацію, промимрив я.

— Та ну тобі, все вже давно продумано наперед. Там зараз у них великий щорічний фестиваль, ну знаєш, підтримувати мораль місцевих “майже в’язнів” і все таке. Пройдеш через парадний і навіть ніхто на тебе не подивиться. Всередині тебе знайде наша партнерка. Головне тримайся якомога далі від центрального двору, по ідеї вони всі будуть тусити там.

— А що мені робити з голосом?

— Старий пердун говорив, що ти чудовий актор, якось подужаєш. Тим більше ти ж експерт з молоденьких дівчат. Ну все, нумо, топай, у мене ще свої справи є. — промовила вона, та закинувши свій саквояж за плече попрямувала вздовж залізничних колій в сторону... Жмеринки?

— Я експерт з надприродних явищ. Майбутній...

І я залишився один.

Треба було ще дещо перевірити. Я втягнув повітря на повні груди, міцно заплющив очі, схрестив пальці та подумки помолився Йогг-Соттоту. Задерши догори спідницю та підглядаючи одним оком, я побачив на собі свої ж власні плавки, які саме у цей момент були мені як рідні. Трохи не пустивши сльозу щастя я зібрав себе в кулак та набрався сміливості.

Ну, була не була.

Зелений коридор з шелестом листя прийняв мене до себе.

…

@_@

…

Дійшов я насправді досить швидко. Навіть не встиг самого себе подумки з’їсти за те, що погодився на таку авантюру не дізнавшись деталі наперед.

На виході з лісу я пройшов крізь занедбану сторожку та попрямував далі через пустир розміром з футбольне поле. Попереду височіла велетенська брама, яка далі вела до, старого на вигляд, палацу. Біля брами нікого не було, як, власне, й на вході до палацу.

Ще здалеку мені стало цікаво одне: Що, чорт забирай, робить Підгорецький замок біля клятої Жмеринки? Ну або ж він просто був надзвичайно на нього схожим. Але, знаєш, трохи більш доглянутий. Ну, якщо я прийму таку аналогію прямо, тоді матиму чітке розуміння, де саме розташований центральний двір на якому проходить той фестиваль, й навіть носом туди не суну.

Сонце почало потроху заходити за горизонт і разом з цим я чітко зрозумів, що мій “ранок” взагалі жодного разу не був ранком, а справжнім сранком.

Залишилось лише знайти того зв’язного. Хто то має бути — жодних ідей. Але керуючись логікою, це має бути одна з місцевих учениць.

Крокуючи пустими коридорами між бастіонів до мене доносився шум, вигуки, музика та інше відлуння гомону з фестивалю на центральному дворі. Мінімальне освітлення під височенною стелею коридору створювало дещо моторошну атмосферу, ідеальну для привидів, адже сонячне світло сюди майже не потрапляло.

Вздовж червоної доріжки далі по коридору я звернув увагу на чийсь силует, невеликого зросту, що крокував мені на зустріч. Певне одна з учениць академії, я так подумав, головне не видати себе і все буде гаразд. Крокувала вона безшумно, наче та кішка, що крадеться за здобиччю.

Проходячи повз одне одного ми обмінялись дещо дивною мімікою наших лиць наче у якомусь комедійному фільмі. Опинившись зі мною пліч-о-пліч незнайомка тихо прошепотіла: “Ом намаг шивая.”

Ніколи не думав, що натраплю на відьму. Невже це пастка? Мене підставили? Чому саме сьогодні? Я аж став на місці в ступорі від такого. Дідько, а я ж не додивився ще те смішне нове аніме.

“Ом намаг шивая.”

Ну все, це точно чари. Я присів і прикрив руками голову. Мені капець.

— Тебе що, не попередили про пароль? Агов, чуєш мене?

— П-пароль? — промовив я з головою поміж колін повністю закритою руками.

— Ну так, ти повинен був відповісти “Мама дарагая”. Все то вас свіжину ще вчити треба. Ану підіймайся.

Я встав та нарешті зміг роздивитись детальніше свою колегу. Вона була трохи нижче мене, з охайним чорним волоссям у формі каре. Вона широко посміхалась. Справжня красуня. Одягнена вона, очевидно у ту ж форму, що і я... Лише її спідниця була набагато довше моєї! Чому? Здається мені, я не хочу знати відповіді на це запитання.

— Виходить це ти у нас той самий експерт з маленьких дівчат? Цікаво тебе загримували макіяжем звісно, та все одно тут учні не просто так свій хліб їдять, добре, що тебе ніхто не зустрів до мене.

Так на мені ще й макіяж ще є??

— Я експерт з надприродних явищ... Або з привидів, якщо твоя ласка.

— Так-так, звичайно, пішли, я проведу до того місця з привидами. Тільки нумо рухайся, часу обмаль, а топати в обхід трохи є.

Ми пішли разом далі по коридору, в сторону звідки й прийшла моя нова партнерка. Тиша, яку час від часу перебивав шум з фестивалю на центральному дворі, мене трохи вбивала, тому я вирішив її розбавити маленькою розмовою.

— Слухай, а що ти тут робиш і як так вийшло, що допомагаєш мені?

— Якісь дурні в тебе питання. Я тут вчусь бути інсайдером і заодно працюю інсайдером! Хіба ж не круто?

— Тоді що це за місце таке?

— Розповідь довга і коштує грошей. Уся інформація коштує грошей. Особливо від інсайдерів. Таких як я! — Вона говорила це без каплі душі у словах, наче завчений текст.

— А що ти, власне, будеш робити з тими грошима тут? Та й тобі вже стовідсотково заплатили за співпрацю зі мною. А співпраця охоплює собою прояснення деталей.

На секунду на її лиці промайнула емоція розгубленості й вона знову повернулась до своєї посмішки.

— А ти по слова до кишені не лізеш, це привиди твої так навчили? Хі-хі~ Гаразд, вмовив. Слухай і запам'ятовуй, двічі не повторюватиму.

— А не вигадуватимеш на ходу?

Вона хмикнула та трохи опустила кутики свого маленького рота з посмішки у більш стомлений варіант цієї емоції.

— Це така собі фальшива в’язниця. А ми в ній — справжні в’язні. Без життя до, без життя зараз, без життя після. Нас тренують бути чимось для когось і аж ніяк не для себе.

Вона трохи понуро замислилась та знову повернулась до своєї звичної посмішки та піднесеного настрою. Не очікував я такої серйозної відповіді.

— Коротше, тут тренують справжніх шоу-леді та світських левиць!

О господи, що?

Вона продовжила: — Ну знаєш, оці зірки з інтернету та телебачення. Думаєш вони самі туди потрапили? А дзуськи, всі он звідси, з секретної академії з-під Жмеринки! Усілякі ці Оті Косадчі, Полі Олякові, Кіни Тароль і так далі.

— Хочеш сказати вони усі натреновані бути такими як є? Це все гра?

— Ну звичайно ж. Інакше як ти поясниш існування Коксани М’ярченко? Це ж нереально до такого самому в повному адекваті дійти. На таке спроможні лише спеціально навчені та геніальні подвійні агенти з цих стін.

Мені трохи важко було переварити таке одкровення. Але вона вирішила й далі мене карати за дурну цікавість.

— А знаєш хто тут директор та усім заправляє? Ну, звісно, звідки ж тобі знати. Я й сама повинна була побити до напівживого стану декілька місцевих учениць, аби заслужити побачення з місцевим директором і не закінчити прикопаною десь у волинських лісах.

Що далі тим мені незручніше.

— Фарина Іріон! Уяви собі! Видно комуняцьке минуле сильно на ній відбилось, тільки глянь на цю дурнувату форму!

Останню фразу вона вже говорила крізь сміх. Трохи заспокоївшись вона продовжила.

— Нарешті змогла комусь виговоритись. Ти задоволений? Чи може ще щось цікавить? Все одно звідси не вийдеш живим.

Я чесно пошкодував про своє наполегливе запитання.

Стоп. Живим?

— Ха, жартую. Не сутулься ти так. — Вона хлопнула мене по спині, — Он, ми майже прийшли.

Перед нами вималювались двері старого каземату. Ми з деякими зусиллями відчинили важкі двері та увійшли всередину. Моя колега швидко намацала вмикач та дала світло у це приміщення. З першого ж погляду я міг упевнено сказати: Тут точно є примара. Але я її не бачу. Не можу бачити. Або ж сама примара поки що не хоче, аби її бачили.

Розглядаючи каземат далі вглиб, я побачив купу ящиків з написом “С-4”. Мене зацікавила присутність тут вибухівки і я хотів ті ящики розгледіти ближче, але неочікувано для себе упав вниз на підлогу. Два швидких удари з-за спини вибили мене з рівноваги. Уже на підлозі мої руки за спиною закували в якісь невідомі для мене кайданки. Я зміг лише трохи відповзти та повернутись лицем до свого нападника.

— Як же невчасно тебе сюди прислали, — скинувши з себе будь-яку посмішку говорила моя, до недавніх пір, колега, — Всі плани псуєш, а ну посидь тут, доки я не закінчу розпочате.

Тепер вона говорила з відвертою відразою до мене та огидою на своєму красивому лиці. Певне, у цій академії вона вчилась на відмінно.

— Чому ти це робиш? Що ти задумала?

— Бла-бла-бла, надто багато запитань, надто. Просто сиди тут, я прийду пізніше і відпущу тебе. Як виживеш. Трохи стрясе від вибуху, але я в тебе вірю. І не рекомендую кричати по допомогу. В деталях знаю і можу розповісти, що вони робять з тими, хто псує фестивалі.

— Вибух? Зачекай-но.

— Все-все, бувай. І ще одне — про привида це не більше ніж моя вигадка, аби сюди ніхто не ходив. Хто ж знав, що тут комусь вбреде до голови такий радикальний метод, як покликати експерта.

Вона вийшла, та зачинила за собою важкі двері.

Порахувавши подумки до десяти я оцінив ситуацію. Кайданки на мені були зовсім не кайданками, а великим навісним замком з числовою комбінацією, якими до цього були зачинені двері до каземату. У мене були всі шанси його відімкнути, але є ще дещо, що я повинен зробити.

— Ну, ти ж усе бачила?

Втупивши погляд у верхній кут стін каземату я нарешті зміг розгледіти синій вогник душі, який тільки зараз дозволив мені побачити його. Раніше я міг лише відчувати цю примару та ось вона вийшла на контакт. Але при цьому продовжувала мовчати.

Ось і час експерта з надприродних явищ.

“Я знаю, що ти мене чуєш. А також я знаю, що ти тут зачинена за якоїсь причини. Ти не можеш покинути цих стін чи отримати бажаного. Але я можу цьому зарадити. Я можу тебе вивести звідси та дарувати спокій. Щоправда, я мушу просити дещо натомість. Допоможи мені вибратись звідси та знайти мою колегу. Я повинен її зупинити.”

Я видихнув та вже потроху почав втрачати надію, але мені таки відповіли.

— Тобі не потрібно мене благати, — тужливо протягнула примара, — Я також не бажаю, аби вона вчинила те, що загадала собі. Це зовсім не те, чого б я хотіла. Зовсім. Якою б схожою не була наша з нею ненависть до цього місця, я упевнена, що її шлях хибний. Допоможи Галці-чян, прошу.

Ось так у мене з’явився новий союзник у вигляді ефемерної примари. Вона допомогла мені зняти кодову колодку з рук й разом ми вийшли слідами моєї колеги на невірному шляху.

Йдучи довжелезними коридорами я намагався розговорити примару з цікавості, чому ж її настільки бентежить доля тієї чорнявої пройдисвітки, але марно. Синій вогник мовчазливо вів мене кудись, не бажаючи обговорювати своє минуле. Видно до експерта з маленьких дівчат, хоч і примарних, мені ще рости й рости.

Ми дійшли до кімнати на другому поверсі, яка певне слугувала як кімната охорони. Вогник зупинився і чекав моїх дій.

— Певне, тепер моя черга. — промовив я до примари, — Я тебе виведу звідси, але для цього тобі потрібно ще раз мені довіритись та тимчасово стати частинкою мене.

Я чітко відчував її бажання вийти з цього земного чистилища, яке завжди програвало її ж бажанню захистити дівчинку за дверима. Лише тепер, довірившись мені, вона нарешті може спокійно відійти в інший вимір.

Я витягнув свою ліву руку до примари й в моменті її синє полум’я розрослось до людського зросту, набувши форми дівчинки при її житті. Вона вклонилась мені та щезла, опинившись новим татуюванням на моєму лівому передпліччі у формі маленької синички. Чарівної, майже вільної синички.

“Випущу тебе, як виберусь звідси з твоєю подругою.”

Набравшись сміливості, я прочинив двері та зазирнув усередину. Там, схилившись над безліччю моніторів, стояла моя колега, або ж як її йменувала примара — Галка-чян. Чорненька галка. Вона відчула мою присутність та наче кішка відскочила назад у подиві.

— Як ти вибрався та знайшов мене?

— Не повіриш, випадково. — цього разу моя черга посміхатись. — Я прийшов аби зупинити тебе.

— А ну спробуй, — відповіла вона та одним стрибком подолала відстань між нами замахнувшись кулаком аби ударити мене в лице.

— Ні-ні-ні. Стіііій! — я відчайдушно крикнув у намаганні її спинити, адже боєць із мене ніякий.

Її кулак зупинився прямо перед моїм обличчям.

Виглянувши з-під її кулака я продовжив, — Я прийшов домовитись. Або ж вмовити тебе. Ми ж цивілізовані люди.

— У тебе нічого не вийде. Це місце тобі не цивілізація. — Рикнула як відрізала моя, тепер вже, візаві.

— Та буде тобі, ти ж вище цього місця, вірно? Ти не станеш опускатись до їхнього рівня.

— Як буде потрібно, то спущусь ще нижче, доки не досягну мети.

— Більшість з присутніх там такі ж самі як ти. Хочуть вибратись звідси. Хочуть жити своїм життям. Їм також не подобається це місце.

— Все вірно, вони всі такі ж як я. Такі ж самі чудовиська. Як бомби з годинниковим механізмом, лише чекають свого часу.

— Я знаю того, кому така твоя позиція не сильно сподобається. Довірся мені.

Обійшовши її я продовжував надмірно жестикулювати при розмові, аж поки вона не схопила мене за ліву руку і не запитала: — Звідки у тебе це? — вказуючи пальцем на татуювання з синичкою.

— Якщо воно тобі здається знайомим, то це всього лиш збіг.

— Тоді ти лише верзеш випадкові слова аби достукатись до мене, не спрацює.

— Я всього лиш хочу аби обійшлось без жертв, так само як і вона, Галко-чян.

— Та що тобі, чорт забирай, відомо, га? — Вона вже майже розплакалась. Здається навіть такій сильній та холоднокровній особистості як вона, може бути емоційно важко справитись з ідеєю можливого убивства та своїм минулим. — Роби що хочеш.

Вона відвернулась від мене намагаючись сховати сльози.

— Я лише виведу усіх звідти та мушу попросити твоєї допомоги. Коли я подам сигнал на камеру, просто проговори у мікрофон гучномовця те, що я тобі зараз скажу, гаразд?

Вона трохи заспокоїлась вдивляючись далі у свіже татуювання на моїй руці та витираючи маленькі капельки сліз довгими рукавами.

Я прошепотів їй на вухо фразу її нової ролі та сказав: — Ми віримо у тебе, тому й ти повір у нас. Все вийде.

— Гаразд. — схлипуючи відповіла вона.

— Звідки ти родом, Галко-семпай? — востаннє поцікавився я.

— З Івано-Франківська.

— Сподіваюсь, ти скоро повернешся туди.

Вона усміхнулась мені на прощання і я вийшов з кімнати охорони на зустріч новій псевдорятувальній авантюрі.

А все ж таки я й насправді зовсім трохи експерт з маленьких дівчат.

@.@@_@

Уже повністю стемніло. Я видерся наверх замкової брами, на найбільш видне місце. Знизу, на центральному дворі відбувалась якась незрозуміла для мене катавасія. Усі учениці, зодягнені здебільшого у хлопчачий одяг, фотографувались, грались з бенгальськими вогниками та гомоніли одне з одним під какофонію нью-металу з великих колонок. На столах лежали кіпи різнокольорових ласощів, а під столами такі ж кіпи пустих бляшанок з-під енергетичних напоїв та холодної кави. Усі присутні бавились та розважались як могли.

У якийсь момент, видно викладачки академії, винесли щось незрозуміле у двір, схоже на... мальчіка... в трусіках... на хресті? На якийсь п'єдестал для кострища? Ось він, справжній дух свята, колективності та фестивалів!

Шкода переривати їхній фестиваль, але настала пора справжної вистави — мій зірковий час. Я подав сигнал у місце, де мала бути камера спостереження і через декілька секунд усім замком пронеслось ехо з гучномовця.

“Загальна тривога. На територію академії потрапив збоченець у дівочій формі. Наказую усім і кожному знайти та ліквідувати порушника. За успішне виконання чекає позачергова винагорода.”

Одразу ж після підставного оголошення, на даху однієї з башт увімкнувся прожектор та спрямував своє світло прямо на мене. На мене, стоячого на брамі, широко розставивши ноги та тримаючи долоні коло писку, аби прокричати що он ось я. Не пам’ятаю того, що просив її ще увімкнути прожектора. Це вже точно перебір. А ще серйозна підстава.

В один момент на світло від прожектора повернулись усі, хто тільки був на фестивалі на центральному дворі. Їхні очі палали червоними вогнями, а в руках невідомо звідки з’явились вила та смолоскипи.

Пора валити.

Я зіскочив з даху брами та помчавсь у сторону пустої сторожки, через яку проходив раніше, аби утекти до лісу та власне до місця, звідки прибув, в надії, що мене там чекатимуть.

Біг я через пустир схожий на футбольне поле і чув, як за спиною шаруділи вилами та смолоскипами сотні пар ніг, намагаючись наздогнати мене за будь-яку ціну. Я біг не обертаючись, хекаючи та видавлюючи з себе усі сили.

Але що не говори, бігати у короткій спідниці досить таки легко та приємно.

Добравшись краю поля я обернувся, аби все-таки подивитись на те, що відбувалось позаду. У той же самий момент рівно за спинами сотень дівчат, що бігли за мною відбувся вибух, а за ним ще один. Яка страшна та водночас неймовірна картина. Господи, сподіваюсь обійшлось без жертв.

Постій, ще один вибух?

І тут усе встало на свої місця. Ну звісно ж.

Мої переслідувачі в момент обернулись та побігли назад, абсолютно забувши про мене. Не можу їх у чомусь винити. Прямо зараз закінчується їхнє старе життя. Це все на краще.

Я впав на дупу від утоми біля входу до лісу. Милуючись язиками полум’я над замком, який до цього служив в’язницею сотень доль, я проґавив момент, як біля мене з’явилась чиясь тінь.

— О, я бачу все пройшло більш ніж успішно? — сидячи біля мене риторично запитала моя старша сестра, від чого я підскочив догори.

— Так, шкода лише їм свято зіпсував. А ось ще мінус — там не було жодного привида. — я мусив збрехати, аби вивести її на чисту воду.

— Ай-яй-яй, ти таки допетрав у чому річ? Вибач-вибач. Хочеш потім пригощу чимось смачненьким?

— Краще розкажи більше про те, що сталось.

— Ну гаразд, тоді все по дорозі додому. — вона підійнялась та пішла в сторону зеленого коридору. Я ж рушив за нею.

— Я гадаю ти здебільшого сам уже все зрозумів, — розпочала пояснення сестра, — твій косплей, мій одяг, те що ти був не більше ніж приманкою та фактором відведення уваги, чому саме у цей день і так далі. А знаєш навіщо?

— Можу лише здогадуватись.

— Тому що це місце уже всіх страшно дістало, — розвела вона руками, — чисто зомбі невдалого проєкту з виховання майбутніх вбивць та шпигунів у спідницях. Пережиток минулого. Ну, так розповів замовник. — вона зробила коротку паузу. — У нас там був зв’язний, тому справа здалась легкою. Всього лиш послати тебе туди та дочекатись як ти здіймеш кіпіш. У такому вбранні сьогодні ти гарантовано потрапив би у халепу. Далі залізти до зали директора і підірвати там все до вугликів. Простіше простого, чи не так?

Вона повернулась до мене та єхидно посміхнулась.

— До речі, зустрівся з нею?

— Зі зв’язною? Так, вона першою мене знайшла.

— І як вона тобі?

— Вибухова леді.

— Ааа, так ось що це було. Зрозуміло. Але я й не здивована.

— Чому?

— Ну слухай. Колись їх там працювало під прикриттям двоє. Одну викрили через помилку другої, але вона не розкололась ні про що. Більше її ніхто не бачив. Ми хотіли витягнути звідти останню бідолаху, але вона відмовлялась та вперто далі там залишалась. Чесно, ми всі підозрювали чим те все закінчиться. Цікаво як і де вона зараз.

— Не знаю де вона зараз, але точно впевнений у тому, куди вона направилась.

— Он як. А ти, виходить, тепер вже справжній експерт з надприродних явищ, як знаєш такі деталі.

— Скоріше вже експерт з маленьких дівчат. — про себе промимрив я.

— Але ти не дуйся на мене. Ти ж отримав свою хвилинку слави, вірно?

— Хвилинку слави... Так це ти мене підсвітила прожектором? Навіщо?

— Хі-хі, в цьому й з самого початку полягав план... Більше питання, що ти там робив зверху? Ще й в такій дурній позі.

Відповіді на це запитання окрім як “отримував хвилину слави” у мене не знайшлось, тому я промовчав.

Тим часом ми вийшли до занедбаного перону. Старша стрибнула на рейку та балансуючи пішла нею, розставивши руки в сторони.

— Ми ось так і підемо? До самого Хмельницького?

— Ага. Нумо, пішли, раніше почнемо — скоріше прийдемо.

Я тяжко видихнув та втупився поглядом у нічне небо, переповнене зірками та з великим місяцем по центру. Згадавши дещо дуже важливе, я простягнув ліву руку до неба та споглядав, як з мого передпліччя маленька синичка підіймалась вгору до долоні. Після чого вона вискочила з вказівного пальця, та у синій димці полетіла угору — до самого неба.

Помахавши їй услід, я зіскочив на рейки та побіг наздоганяючи сестру.