Не вір очам

…А якщо закрити очі, то навіть приємно, руки у Сії ніжні.

Вона заходилася зашептувати подряпини, щоб кров не йшла. Ну, хоч щось, бо синяки зостануться.

Інка, жертва побічної дії його тріумфального сміху, не постраждала, навпаки, отямилася і стала хихотіти, радіти, що жива. А потім хвилясто пішла по мітлу, яка гепнулася в іншому кінці поляни. Дивлячись на її ходу, Мілан засумнівався в тому, що вона не травмувалася.

— Не зважай, у Інки було вдосталь таких, як ти сказав, побічних дій. І ні, зараз одяг відновити не зможу, — вгадала несказане прохання, а потім ще одне: — Запах мазі теж знадобиться: нам ще летіти назад.

Збитий в кущах білявий товстун, якому завдячили відносно щасливим і тихим (навіть не пікнув, коли його збили, навпаки, згріб усіх в обійми. Сія пояснила це тим, що він кінестетик і любить, коли до нього торкаються) падінням, поплескав-погладив Мілана по плечі.

— Хор-роший камзол. Як я в ньому торік погуляв, мр-р! Отут заштопано, бачиш? — провів ще по животі — Це знак моєї дур-рості, мр-р.

Якої, він не сказав, когось помітив і подався геть.

— Хто це? Один з тих відьмаків, що мали на мене накинутися? І чому він торік був у моєму камзолі?

— Це Катрусин Кіт в людській подобі. Я його позичала.

— Позичала кота чи камзола?

— Михтодю, ти що, ревнуєш? — Сія відкинула його руку, вже без подряпини. — І будь обережний, від мене не відходь. Ти вже не гарненький, як раніше, на тебе можуть накинутися не з обіймами, як Кіт, а щоб в пику заїхати. Є такі любителі. І ще — тут повно мани.

Мілан Сію почув, але не дуже-то й злякався. Його ім'я ще з дитинства притягувало любителів дати і отримати в пику.

Та й на вигляд тут всі майже звичайні хлопці й дівчата, лише Сія така носата. Одні накривали імпровізований стіл, другі обступили скриню: розбирали хто одяг, хто предмети, схожі на музичні інструменти, кілька чорних чи то іграшок, чи опудал.

— Страхи господні! — мало не перехрестився, коли в безладі пір'я розрізнив щось, схоже на гребінь. Трохи далі з того пір'я стирчала куряча лапа. — То що, півень?

— Угу. Опудала навмисне зробили жахливими, щоб не шкода було спалити. Торік вони вийшли в Інки занадто гарними, то ледве видерли, щоб кинути в вогонь, а вона решту ночі ридала.

Мілан придивився до другого опудала, струсив плечима.

— Жах! Їх не лише не шкода, а й треба спалити! Зробімо це негайно?

— Зарано, — всміхнулася Сія. — Ще зілля вариться.

А котел на вогні величенький. І запах від нього дивний, не лише трав'яний. Запах відьомських чарів. До рудої кучерявки, що медитативно помішувала його вміст, підійшла Марина в капелюсі, обличчя освітилося вогнем.

— Точно, повно мани! Уже ввижається моя заввіділенням.

— То наша верховна відьма. Постарайся не впасти їй в очі. Хоча що я кажу? Ти вже впав — у вуха. Ходімо, я теж дещо на стіл принесла.

Мілан поморщився: від одного погляду на те, чим заставлений стіл, хотілося тікати далеко і швидко.

Сія дістала лоток, одноразові тарілки, заходилася виставляти на них листки салату, зверху — кістки риби.

І очі, що рухалися.

— Розслабся, це оливки і яєчний білок. А кістки — сир пармезан.

— А те, що всі ці страви кишать, нічого? В келихах що?

— Звичайне вино. Традиція, що вдієш.

Поряд затарахкало — Інка левітувала тацю з бронзовими чашами, вручну розставляла, ойкаючи час від часу, коли щось перевертала. Перед Міланом теж поставила, хихикнула, кинувши млосний погляд на його груди, і часто дивно заморгала.

— Інко, він сьогодні зі мною, іди підморгуй до когось іншого. — Сія віддала їй дві лишні чаші, підштовхнула в потрібному напрямку, потім підвела погляд вгору і застогнала: — Михтодю, закрий очі, швидко.

Мілан закрив. Інкине тарахкання віддалялося, а з усіх боків чулося захоплене: «Галка летить!»

— Вона знову гола! — розрізнив голос Катрусиного Кота.

Мілан відкрив одне око і… відкрив друге. Широко так. І рота теж — у зачарованому вдиху.

На мітлі спускалася, кружляючи, його Галинка.

Не гола — в чорній білизні, в черевичках на шпильці, смоляне волосся у стрижці каре завівалося назад, підкреслювало найграційніший у світі вигин шиї і пліч. До неї кинулися одразу два відьмаки, вовк, що звідкись взявся, поповз на чотирьох Катрусин Кіт, навіть старий Лісовик почимчикував, схопившись за спину. Ззаду щось неприємно репнуло. Ох, та то ж його камзол: Сія тримала полу обома руками, бо, виявляється, Мілан теж тягнувся до прекрасної Галі!

Але верховна відьма виставила руку, — і всіх зачарованих, перш ніж вони змогли торкнутися об'єкта свого захоплення, знесло, мов вітром, лиш кущі затріщали.

А новоприбула у всіх на виду одягала вузьке чорне плаття. Мілан глитнув. Він впізнав це плаття. Прекрасна відьма — його Галинка!

— То мана, Михтодю! Ти бачиш не те, що є, а те, що тобі показують!

Сія оббігла його, наставила маленьке дзеркальце, воно відбило зображення його носа, хитнулося, показало око одне, потім друге.

Мілан спинився.

«Точно, мана. Галинка ж не відьма!»

А внутрішній голос, який ніколи не підводив, твердив:

«Відьма, відьма. Ти давно це знав.»

«Ні, не може бути!» — задавив той голос здоровий глузд.

Мілан заспокоївся. Повернувся на місце, поклав до рота ребро риби. Справді, пармезан. Усміхнувся Сії, що полегшено зітхнула.

— Тут царює мана, Михтодю, глянь, — вона бризнула на кросівки знайомим зіллям. Вони перетворилися на старі, порвані місцями кеди. — Не варто вірити очам. Вір серцю. Ну й зізнаватися, що використовував зілля, не прийнято. Це такий маскарад, розумієш?

Мілан розумів. Маскарад, то маскарад.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.