Політ на шабаш

Гак вдалося закинути з першого разу. Шарпонув для перевірки: засів міцно. Поправив заплічну сумку з сокиркою й, про всяк випадок, лопаткою.

— Ну, вперед! 

Почалося все легко й просто. Аж занадто. Мілан поспішав, підганяв сам себе. Коїти щось подібне — некомфортно, просто жах. Ніби злодій який. Несподівано для себе виявив, що цікавість той некомфорт таки перемагає: закортіло глянути у розбиту шибку. Здалося, що на горищі щось світиться.  Обережно наблизився…

«Дідько!!!»

Там був привид! Просто в повітрі висіла жінка! Вона різко виставила руку — Мілана відкинуло назад. Та так дужо, що вежка, за яку зачепив гак, (мотузку все-таки не відпустив) повалилася! Падаючи, бачив, як вона хилилася, мов на сповільненій плівці, як летіли темні шматки вирваної цегли. Перед очима вмить пронеслося все життя. 

«Все, кінець!»

Однак замість поцілунку з мощеним каменем двором по дупі ніби палицею шмагнуло. В носа вдарило різким ароматом трав'яного бальзаму. Плечі обвили чиїсь тонкі руки. Мілан відкрив очі. Навкруги — зоряне небо в сивих хмарах, той самий сором'язливий місяць.

А він… летів!  Трясця, він летів до зірок! На мітлі!

— А ти молодець, не верещиш, — проговорив біля вуха грубий голос. 

Краєм ока побачив профіль з  гачкуватим носом, загострене підборіддя…

«Відьма!»

 Більше не оглядався.

Мітла зробила над тихими будинками коло і приземлилася на дворі того ж будинку-замку. Ноги підгиналися, коли злазив з мітли.  Оглянувся: відьма ще страшніша, ніж здавалося, і ніж на це натякав її голос! Крім гачкуватого носа, мала кучеряві сиві коси, що стирчали у всі боки, сама молода, але  кістлява — просто жах! І в світлому літньому платті! 

Там, де торкалися її руки,  стало приємно припікати, ніби хто натер маззю від простуди.

 Мілан присів, вдав, що знудило, а сам нагнувся, вихопив сокирку: 

— А ну, геть з дороги! 

Відьма, що співчутливо наблизилася, відстрибнула назад, образилася. 

— Ще далі!!!

— Та будь ласка! Хоча я, взагалі-то, легко можу тебе  порішити твоєю ж сокиркою. Забув, як од вікна летів?

— Вважай, забув. Я тебе, а ти мене. Зараз я іду до свого Ланоса, а ти летиш туди, звідки прилетіла! Ясно?

Кінчики губ відьми ображено смикнулися.  Вона підвела підборіддя, примружилася і прошепотіла два слова.

— Геть з дороги, чула? — гаркнув Мілан. Ще відьомських заклинань йому не вистачало!

Вона не зрушила з місця, усміхнулася.

— Не вийде. Глянь на свою одежину.

Сорочка ззаду надулася, як вітрило!

— Це нестрашно, — Мілан відступав.

— Це лише початок.

Він не слухав, прямував до свого автомобіля. Рухатися стало важче, ніби плив. Він побіг. Але… злетів! Дідько! Він висів у повітрі! Безпорадно бовтав руками й ногами, поки відьма не підійшла і не взяла за комір. Сокирку відібрала і засунула назад у рюкзак. 

— Якщо вже зібрався забути цю ніч, то я подбаю, щоб хоч було про що забувати! Ти полетиш зі мною на шабаш! — І вона потягнула його за собою до замку.

…Мілан летів під зоряним  небом, однією рукою обіймав відьму, другою тримався за держак мітли.

— Купа м'язів, небритої привабливості, й ідіотська  усмішка, наче бантик, — прокоментувала вона його зовнішність на горищі замку, куди все-таки потрапив — на мітлі. Якусь мить берізка була зовсім поряд, навіть рука потягнулася, але відьма смикнула, не дала схопитися. 

— Ні, так діло не піде, — вона роздивлялася Мілана при світлі літаючих свічок. — На тебе накинуться і відьми, і відьмаки. Вип'єш оце зілля! 

— З ніжок тритона й хвоста щура? Нізащо! 

Відьма розтягнула губи швидше в агресивному  вишкірі, ніж усмішці.

— Часу обмаль. Пи-ий!

…Рука сама потягнулася до флакончика з голубим блискучим вмістом. Зробив ковток, другий…  М'язи, кістки закрутило, вони напружилися, збільшилися. У нього виріс ніс! І борода. Постава змінилася, одяг тріснув. 

— Не хвилюйся, зі сходом сонця твоя зовнішність повернеться. І одяг дам інший, відповідніший!

Вона клацнула пальцями, з'явилася потемніла від часу дерев'яна скриня. 

Коли одягав камзол старовинного крою, відчув себе актором шкільного театру.

Глянув у потріскане дзеркало: гоблін якийсь!

— Тепер ти Михтодь. Запам'ятав? 

Летіли швидко. Місто закінчилося, внизу пропливали темні поля, помережені лісосмугами і дорогами, мовчазні села. Рух помічався лише у небі: час від часу вдалині появлялися і залишалися позаду силуети на мітлах. Хто сам, хто з пасажиром.

Не завжди вдалині. 

— Сі-ія! — почулося збоку. — Гадаєш, ти найшвидша? 

  Його відьма чортихнулася.

— Ах-хах-хах-ха-а! — театрально сміялася, преганяючи їх, інша відьма — в гостроверхому капелюсі. Справжня, породиста, довгі коси розвівалися на вітрі, спідниця, що закотилася, на мить продемонструвала край мереживної панчохи. Наче вже десь бачив таку. Може, в фільмі? 

Сія заметушилася, завовтузилася. Запахло ще різкішою маззю.

— Натри мені спину просто поверх плаття! І себе! А потім — мітлу! — протягнула йому  відкриту баночку. 

— Але ж залишаться жирні плями! — Мілан наївно спробував знайти відмазку.

«Натирати спину відьмі! Бр-р!»

— Зараз це неважливо! Наш ліс близько! Роби, як кажу, і навзаєм я допоможу тобі дістати берізку!

Від дії мазі стало ще тепліше. 

Мілан вчепився міцніше і спіймав себе на думці, що торкатися відьми не так неприємно, як гадав. 

«Ото я пахну! Сподіваюся, запах зникне разом із маною».

— Ну, Марино, як  наздоженемо, ми ще й не так засміємося, — пригрозила Сія.

І вони стали набирати швидкість! 

 Відьма в капелюсі оглянулася, теж прискорилася. Вона саме  натирала собі стегно, теж поверх панчохи ще смердючішою маззю, коли мітли зрівнялися. Сія тріумфально хмикнула,

— Га-гра-гра-га-га-га! — гримнув Мілан, сприйнявши хмикання, як сигнал для «ще й не так засміятися».

— А-а-а-а! — завищала поряд  мініатюрна відьмочка, падаючи з мітли.

— Ой лелечку! Лови її! — закричала Сія. Вони спікірували, Сіїні коси перекрили видимість, 

Мілану ледве вдалося схопити на льоту тонку ніжку в смугастій панчосі; коли непритомну і зовсім невагому здобич всадив біля себе, аж голова закрутилася від запаху чи то жабуриння, чи то грибів, чи то того і того разом.

  «Все-таки мазь Сії найприємніша.»

Мітла вирівнялася в повітрі. 

— Ах-хах-хах-ха-а! — сміялася попереду та, що в капелюсі, сповільнюючи політ: уже наблизилися до освітленої смолоскипами поляни на Лисій Горі. 

— Тримайтеся! — кинула рішуче Сія і набрала швидкості. Вони таки перегнали ту Марину!

Перегнали, бо не стишили політ навіть там, де слід!

 Коли мітла різко зупинилася, всі троє полетіли у кущі. Там збили ще когось м'якенького.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.