Тому що, це просто життя

Яскраві промені денного сонця намагаються просунутись крізь масивну кількість листя дерев над головою. Бліки потрапляють на обличчя, поки чорноока дівчина тримає перед ним свою долоню, намагаючись сховатися від променів і дати їм змогу потрапляти в очі одночасно. Довге волосся такого ж яскравого чорного кольору піднімає теплий, але потужний літній вітер, поки вісімнадцятирічна Богдана грається з сонцем. На колінах лежить невеличка біла сумка із зображенням блакитної спіралі та якимось брелком, почіпленим на неї. Поверх сумки вона тримає телефон.

Перехожі в парку звертають увагу на дівчину не тільки через її цікаві дії, самотньо сидячи на лавці, але і через азіатську зовнішність та яскравий стиль одягу. Сьогодні Богдана в улюбленній пастельно-блакитній спідниці, білій мережовій кофтинці та білих кросівках. Волосся спереду підібране шпилькою із зображенням одного з персонажів Sanrio - Сіннаморол. На правій руці, якою вона закриває обличчя відблискує невеличка срібна каблучка у хвилястій формі. На лівій, що торкається телефону, такого ж ніжно-блакитного кольору сплетений браслет із бусин. У вухах - біленькі безпровідні навушники.

Дана відривається від свого заняття та опускає голову, роздивляючись численні погляди в свою сторону. Вона звикла до них. Скільки себе пам’ятає, її завжди супроводжували чужі очі. Завжди ставили питання : коли вона приїхала до України, з якої саме національності, або хто з її батьків “інший”.

Дівчина опустила погляд на долоні.

Вона українка. Завжди нею була і буде. Її батько з Японії, але сама вона там ніколи і не була. В ці дні поглядів стало менше. Запитання теж майже припинилися. Але Дана відчуває зацікавленність від інших. Раніше її це турбувало.

Дівчина легенько всміхнулась, надягаючи на плече сумку та встаючи з лавки.

Вона обрала бути сміливою. Бути собою. Яскраві та милі образи, які їй подобаються, поведінка, яку вона вважає близькою та власний світ, якому дівчина віддає перевагу більше, ніж реальному. Її світ, де добро і любов є головними рушійними силами. Де дружба і єдність перемагає число і силу. Дружба…

Дана зупинила свій рух та обережно торкнулась брелка на сумці. Перевернувши, на одному, з овальної форми, пласмасовому кружечку показалась маленька фотографія дівчини, на вигляд, трохи молодшої за Богдану та європейської зовнішності. Вона яскраво посміхалася на фото. Дана повільно провела пальцем по фотографії, а потім знову покрокувала вперед.

Дівчина йшла вздовж тропи, коли з думок її вивело щось дуже гучне десь із хащі дерев в центрі парку. Вона помітила, що музика у вухах зупинилась. Дана обернулась, дивлячись в той бік, звідки лунали веселі голоси.

-Нічого собі, розшумілися! - розсміялась якась дівчина, проходячи біля неї.

-Ввечері фестиваль, а вони вже там всі тусуються. - весело промовила їй подруга, що йшла поруч.

Дівчата пройшли повз Дану, поки вона все-ще дивилася у бік голосів.

Так, дружба - це щось неймовірне. Але чорноока не знала, чи буде в цьому світі хтось ще, з ким вона зможе побудувати подібні відносини.

Дівчина рушила далі, знімаючи навушники.

Вона і сама не проти була б відвідати аніме-фестиваль, що відбувався один раз на рік. Дана завжди із ледь помітною посмішкою передивлялась фотографії з івенту вже кілька років поспіль. Однак піти туди самотужки занадто… Сумно.

-Ваше полунично-шоколадне морозиво. - промовив голос молодого продавця за маленьким, але симпатичним кіоском.

-Дякую. - посміхнулась у відповідь дівчина, беручи ріжок.

-Теж на фестиваль? Цього року нереально багато підлітків і молоді. Навіть з інших міст поприїзджали.

Дана продовжувала лагідно посміхатися, не зводячи очей з першої полуничної кульки морозива.

-Ні, я… Дякую. - по звичці, дівчина злегка нахилила голову в знак подяки і швидко рушила геть, попередньо нервово відчепивши край сумки, що застряг поміж стійки.

Морозиво виявилось смачним. Дана не велика шанувальниця солодкого, але сьогодні було занадто спекотно, та і якщо діло стосується шоколаду чи полуниці - вона завжди не проти спробувати. Дівчина відкусила ще один шматочок, тримаючи біля рота долонь, аби щось не капнуло чи не впало.

Сьогодні і справді набагато більше людей, ніж вона звикла бачити кожного року. Вперше за весь час, цього вечора мають запускати феєрверки. Богдана вже давно не бачила їх. Можливо, якщо вона залишиться десь тут у парку, то зможе побачити їх на відстані.

Люди навколо здавалися такими щасливими. Різноматнітна музика будь-якого жанру на смак лунала з різних куточків парку. Дитячі майданчики були заповнені веселими голосами, міста для відпочинку біля водойм - відносною тишою. Багато хто влаштовував пікніки, де музика могла бути жвавішою, ніж в кафе і ресторанах.

Повз дівчину проходили і родини, і підлітки, і парочки. Пробігали часом діти та повільно пересувалися літні люди та подружжя. Вони всі здавалися їй такими щасливими. Кожен з цих людей мав когось поруч. Одна з груп пробігаючих підлітків стала надто неочікуваною для спокійної атмосфери, в якій перебувала Дана. Хтось із школярів зачепив її за плече, одразу ж знісши морозиво вщент. Від різкого холоду льодяного соку, що потрапило на кофтину чорноокої, вона чомусь ненароком відстрибнула назад. Однак зачепившись за свої ж ноги, дівчина нарешті не втрималась і впала прямо посеред широкої дороги, сповненої пішоходів.

Єдине, що прямо зараз хотіла Богдана - це втратити зв’язок із реальністю. Телепортуватися, переміститися, опинитися де завгодно, тільки не тут. Дівчина ще кілька секунд не розплющувала очі, продовжуючи наївно вірити, що якимось чином зараз просто опиниться в своїй кімнаті, де не буде цих поглядів. Але раптова наростаюча біль трохи нижче коліна змусила її нарешті відкрити очі.

На Дану майже ніхто не дивився. Люди продовжували свій шлях, а підлітки, що знесли її, навіть не вибачившись, вже давно покинули поле зору. Дана важко видихнула, зрозумівши, що нікому немає до неї діла, окрім кількох жіночок, що проходили повз і запитали, чи все в порядку. Дівчина подивилась на невелику кровотечу на нозі, що з’явилась після падіння. Вона озирнулась навколо, шукаючи вільну лавочку. Побачивши недалеко одну, дівчина піднялась на ноги, надягаючи сумку знов на плече. Але тільки зробивши крок в сторону лавки, вона зупинилась. Якесь подружжя з дитиною вже зайняло її. Дана опустила очі. Пусто дивлячись на свої потоптані кросівки, дівчина знову зробила затяжний вдих, набираючи повітря в легені, аби не заплакати. Вона поправила волосся, підняла ріжок та остатки морозива, викинула його в найближчу урну та злегка кульгаючи, рушила ближче до одного з озер, де починали звільнятися лавки від молоді, так як фестиваль от-от розпочнеться.

-Напевно, будь я не сама, такого б не сталося… - подумала про себе чорноока.

Нарешті дошкандибавши до водойми, Богдана знайшла віільне місце та швидко зайняла його. Важко всівшись, дівчина знову поправила волосся і звернула увагу на ранку.

-Якби ти була поруч, цього б не сталося… - тихо прошепотіла Дана.

Вона торкнулася сумки, аби взяти в долоні фотографію єдиної людини, яка без дратівливих питань прийняла Дану тою, хто вона є насправді - однокласниця і єдина подруга дівчини. Однак брелка не виявилось.

-А? - серце у дівчини раптом зжалося.

Вона швидко озирнулась навколо, глянула під ногами, на випадок, передивилась все в сумці. Але його не було. Дівчина підскочила з місця, дивлячись в сторону, з якої прийшла.

-Невже тоді загубила… - промовила під носа Богдана, думаючи, що він міг відчепитися, коли її збили.

Однак сил повертатися і шукати фотографію в неї вже не було.

Дана повільно спустилася назад на лавку, відчуваючи, як сльози підходять до очей.

-Невдаха… - знову прошепотіла дівчина, поки важкі каплі вже спадали по її щоках.

Вона лише нижче опускала голову, не бажаючи, аби хтось її побачив таку, але і зупинити емоції вже була не в силах.

Аліна була єдиною справжньою подругою, яку колись мала Дана. Вона ласкаво звала її Аля. Вони почали товаришувати з середньої школи, коли Богдана вкотре переїзжджала з родиною і мусила змінювати школу. На цей раз школа була останньою, однак дівчата не змогли випуститися разом і піти в один університет, як багато років бажали. В минулому році, за кілька місяців до випуску, Алі не стало через легенєву хворобу, з якою дівчина вже давно боролася.

Чиїсь гучні кроки швидко наближалися, поки Дана не зрозуміла, що вони дійсно рушали прямо до неї. Вона підняла голову, коли над нею вже хтось стояв.

-Ура, таки знайшов! - весело і з віддишкою мовив той самий продавець морозива.

Але побачивши заплакані очі, його веселість згасла і він лише спокійно щось протянув дівчині у руці.

-Бачив цю яскраву штучку на твоїй сумці. Твоє ж? Добре, що недалеко пішла…

Богдана побачила брелок у руці хлопця і хотіла була ще дужче розплакатися, але втрималась, замість цього витираючи очі.

-Боже. не знаю, як дякувати… Правда.. - дівчина забрала брелок і подивилась на фотографію Алі.

-Щось сталося? - запитав хлопець, вказуючи на ногу чорноокої та сідаючи поруч.

-А, точно.

Дана нарешті відшукала у сумці пластир та обережно витерши серветками навколо рани, поклеїла його зверху.

Обидва сиділи в тиші ще кілька секунд, кожен дивлячись в свої сторони. Хлопець щось видивлявся в озері, поки Богдана нагладжувала фотографію веселої Алі.

-Хтось важливий? - зрушив мовчання першим продавець.

-Угу. - тихо відповіла дівчина, - Моя подруга. Її вже не має.

Тиша знову нависла над ними.

-Питання, яке Ви поставили мені тоді… - знову заговорила чорноока, - Взагалі-то, ми разом хотіли піти на якусь аніме-вечірку та мріяли подивитися феєрверки на цьому фестивалі. Чекали, коли підемо в університет і їх оголосять як частиною програми. Саме тому… Саме тому, напевно, і втратили можливість повеселитися на івенті. - із сумною посмішкою промовила Дана, - Не слід було чогось чекати тоді.. - тихо додала вона.

Ще кілька моментів вони просиділи в тиші, після чого хлопець підвівся, протягуючи дівчині руку.

-Ти все-ще можеш їй показати феєрверки. Пішли, подивимося їх разом. - широко посміхнувся хлопець, змушуючи дівчину зніяковіти від цього.

Не дочекавшись відповіді, молодий продавець торкнувся її руки, допомогаючи встати.

-Пішли, я вже все рівно закрив кіоск і вільний на сьогодні. І до того ж, - він поважно випрямився - я теж аніме люблю!

Маленькі жовті ліхтарики вмить засяяли над головою, як тільки Дана зайшла на територію фестиваля. Сонце ще навіть не сіло повністю, але атмосфера тут вже відчувалась вечірньою. Вишуковані в ряди кіоски, ларьки та різноманітні лавочки з їжею були прикрашені тематикою різних аніме. Молодь тут теж була яскравою. Прямо тільки що повз дівчини пройшли двоє людей в чорних з червоними хмаринками плащах Акацкі. Багато людей повдягали перуки, дехто повністю перевдягнувся в улюбленного персонажа.

-Вау.. - не втрималась чорноока, майже забувши, що не сама опинилась тут.

-Куштувала “таякі”? - запитав поруч продавець морозива, поки вони нешвидко рухались вздовж натовпу.

-Я не сильно по солодкому…

Вони як раз зупинилися біля однієї з лавок, що продавала різну солодку випічку.

-Багато впускаєш, дуже раджу. - усміхнено промовив хлопець, вже замовляючи собі кілька печив.

Трохи повагавшись, Дана кинула погляд на табличку зі словом “шоколадне” і таки вирішила спробувати.

-Прошу. - протянула пакетик з таякі продавчиня.

Тільки-но відкусивши шматок, дівчина ледь на затупцяла на місці від насолоди.

-А я казав! - розміявся хлопець.

Богдана давно не мала такого приємного вечору.

Жваві голоси, сміх, лунаючий з ігрових ларьків, яскраві кольори і воскові фігури її улюблених персонажів. Вона не могла зупинитися робити фотографії з кожною із фігур, які траплялися. Черги на персонажів Наруто та Атаки на титанів були найбільшими, тож дівчина мала час на позування поруч з родиною Фейрі Тейл та інших персонажів з більш романтичних аніме, яким вона віддавала перевагу. Тут розтавили чимало фотобудок, де молодь та підлітки могли зробити палароїдні фото в невеличких колажах із друзями та відомими персонажами. Ряди супроводжувалися музикою з опенінгів та ендінгів аніме, а в повітрі постійно змінювалися запахи від різноманітної їжі.

-Весело ж, правда? - запитав все ще незнайомий хлопець Богдану, коли вони отримали по пакетику таякі з морозивом.

-Угу.

-Самій теж можна було б це все спробувати, а ти йти відмовлялась. Не любиш самою гуляти?

Дана відкусила шматочок морозива, кинувши погляд на якусь дівчину, яка гучно сміялася в колі своїх друзів.

-Я… Не те, щоб я не любила власну компанію… - почала дівчина, - Просто, коли думаю за подібні місця, мені здається, що все це - вільною рукою Дана обвела по повітрю, - не те, що справді мені важливо.

Продавець морозива зацікавлено подивився на дівчину.

-Тематика події, розваги, які пропонують, сувеніри, їжа - вона глянула на таякі в руках, - Це все не так важливо, як спогади, які ти отримуєш з друзями. Коли створюєш моменти, коли так яскраво посміхаєшся… - дівчина підняла очі на хлопця, - Невже це не схоже на те, що люди звуть “життям”? Разом веселіше, правда? - вона лагідно посміхнулась.

Саме в цей момент в гучномовець зробили об’яву, що за кілька хвилин розпочнеться запуск феєрверків, тож відвідувачам слід пройти ближче до озера біля місця розташування фестивалю.

Разом із натовпом, вони удвох рушили до водойми.

За кілька хвилин в небі з’явився перший кольоровий вогник. Першим, самотньо роздавшись гучним звуком, він визвав майже тотальну тишу серед сотні маленьких очей біля озера.

-Аля, дивись… Ти ж бачиш їх, правда..? - подумала чорноока, не відриваючи погляду від першого вогнику та стискаючи брелок на сумці.

Ще мить, і небо осяяло райдугою сліпучих різнокольорових блискіток.

Дані здавалося, ніби весь світ зараз зупинився, аби лише запустити в цей вечір феєрверки для неї. Як іноді круто повертає життя. Ще кілька годин тому вона відчувала себе повною невдахою, а зараз ніби вздійнялась в самісіньке небо. Вона відчувала, що знаходиться зараз саме в тому місці, де мала бути. Жодних питань, жодних поглядів. Лише спокій, радість, спогади і…

Дівчина обернулась, дивлячись на продавця морозива, який так само не відривав очі від неба.

-Аля.. Це твоїх рук діло..? - подумала чорноока, все ще дивлячись на нього.

Дана ніколи не вірила у випадковості. Вона досі не знає його імені. Але.. Навіть якщо вони більше ніколи не побачать один одного, вона знала, що цей вечір мав бути таким, який він стався. Тому що, вона просто мала сьогодні піти у парк, брелок мав загубитися, а збивші її підлітки мали спинити її на шляху додому, щоб хтось зміг повернути їй фотографію, щоб наполіг піти на фестиваль і врешті-решт… Щоб створити ці спогади. Адже це просто наше життя, чи не так?

-До речі, мене Андрій звати. - промовив поруч чоловічий голос.

Дана не одразу відповіла, продовжуючи дивитися в небо.

-Богдана.

Ще один феєрверк з’явився на чорному полотні, створюючи зображення золотистої зірки.