Чорне вітрило

Струнка жіноча постать неспішно увійшла до кімнати, тричі гучно плеснувши у долоні. За мить панорамне вікно швидко сховалося під захисним ролетом, а двері за спиною надійно зачинились, підсилившись броньованим полотном.

Власниця квартири, розташованої на двадцять четвертому поверсі столичної багатоповерхівки добре чула, як потаємний механізм розумної оселі увімкнувся в дію, відгукнувшись для її гострого слуху роботою десятків, прихованих у стінах шестерній.

Пані грайливо прокрутила на пальцях блискуче пасмо, чорного неначе вороняче крило волосся, затягнула пояс шовкового халата прикрашеного зображеннями червоного маку, й майстерно застрибнула до шкіряного крісла.

— Звукоізоляцію та зображення, будь ласка! — чітко мовила брюнетка, спостерігаючи, як масивний книжковий стелаж, що займав добру половину стіні, почав з гуркотом посуватися в бік, поступившись місцем широкому екранові.

— Режим звукоізоляції активовано! Виводжу картинку, — звітував приємний чоловічий тембр Домовика.

— Чудово, друже мій! Як шкода, що ти лише програма, — зітхнула жінка.

— Не шкодуйте, пані Оксана. Ваш герой ще попереду, а щойно зварена кава з молоком позаду! — ледь помітно усміхнувся голос штучного інтелекту.

У відбиванні чорної панелі на мить зблиснув погляд не природно яскравих блакитних очей господині, відзеркаливши кавомашину, яка стояла на стелажі за її спиною. З невеликого білого горнятка поволі тягнулася пара, а затишне приміщення кімнати поступово заповнював собою аромат італійської кави.

— Зараза, така! — не стрималась Оксана, вдячно потягнувшись до гарячого напою. — Навіть й не знаю, друже, щоб я робила без тебе. У цих стінах я вже майже забула ким є насправді.

В очах жінки на мить застигли відблиски суму, й здається вона не помічала, як екран швидко розтинають квадрати із зображенням з камер спостереження.

— Ви колишня відьма, що за наказом очільника міської інквізиції була спіймана, й доправлена до столиці, аби ваші навички довершенні сучасними технологіями стали на підсилення сил добра! Контракт укладено на найближчі сто років з приписом, щодо нерозголошення. Нині ви захисниця міста! Наша гордість й краса! — урочисто виголосив голос, ледь стримуючись, аби не захихотіти на останній фразі.

— Все ж таки шкода, що ти не справжній чоловік, — іронічно захитала головою пані, почувши й без того знайому для себе інформацію. — Я б тобі сказала. Гаразд. Що там у світі діється?

— Під нами порожня квартира, оформлена на ваше ім'я, — продовжив напівжартівливий звіт щодо добре відомих господині речей Домовик. — Навпроти вас оселя, що офіційно пустує вже два роки, а решта сусідів по поверху роз'їхались на вихідні. Всі заїзди до будинку під нашим пильним контролем. А щодо життя міста - чекаємо заходу сонця. Дрони розвідувальники вже прямують до знакових місць!

— Гаразд, — зітхнула Оксана. — Що по спецзавданнях?

— Є! — задоволено протягнув Домовик, й картинки із камер спостереження одне за одним почали згасати.

Не минуло й хвилини, як чернечу екрану заполонило собою зображення чоловіка у довгому широкому плащі, грубих черевиках з прямокутними носами та капелюсі-циліндрі. На світлині, незнайомець крокував самотньою вулицею, тримаючи у руці тростину з навершям у вигляді голови сови.

— Джоні Волкер? — віджартувалась пані Оксана, зробивши ковток ароматного напою.

— Шляпар! — зробивши акцент на першій літері, протягнувши її мовив голос. — «Мандрівний Шляпар». З'явився у місті кілька днів тому. До цього востаннє був помічений в області. Зазвичай подорожує сам. Інквізитори вже давно полюють на його голову, але це дуже не простий добродій!

— Шляпар! — не стримала регіт Оксана. — Ну звісно! З таким прізвиськом в області краще не затримуватися.

— Я раджу вам уважно поглянути на його досьє. Це важливо! — голос Домовика набув серйозних нот.

Екран несподівано поділився навпіл, й на темному, порожньому від зображення тлі почали швидко з'являтися жовтогарячі прописні літери.

З кожним маленьким ковтком, обличчя власниці оселі набувало серйозніших обрисів. Це був не пересічний злочинець, й геть не міський божевільний. Затримавшись у місті бодай на добу він міг накоїти страшної біди, після чого безкарно рушити далі, аби сіяти темні справи.

— Що скажете, пані «Чорне вітрило»? — без долі іронії запитав Домовик.

У повітрі на кілька секунд запала тиша.

— Зображення вулиць на екран. Увімкнути розпізнавання облич! — рішуче мовила Оксана. — За чверть до опівночі транспорт має бути готовий! Ми вирушаємо на полювання!

— Беру у роботу, — коротко відказав помічник, а пані Оксана ще довго не зводила погляду із зображення таємничого чоловіка в капелюсі, що завмерло на екрані.

О 23:00, дзеркальна шафа купе з гуркотом прочинилася, а халат господині нечутно впав на підлогу.

— Воу! — раптово почувся голос Домовика.

— Припини! — саркастично кинула Оксана, вдягаючи чорну бальну сукню, поділ якої прикрашало окантовування у вигляді напівпрозорого мережива.

Слідом за ним до гардероба доєдналися чорні туфлі, й довгі обтислі рукавички. Довершувала образ витончена маска на зразок тих, що свого часу використовували на стародавніх балах-маскарадах.

— Ракета! — замріяно підсумував Домовик, помітивши, що пані Чорне вітрило затрималася навпроти дзеркала.

— Відчиняй уже, базікало! — відрізала Оксана, подумки зауваживши, що й дійсно забарилася.

Вірний помічник був чи не єдиною розрадою посеред самотніх буднів. Минуло вже два роки, як вони працюють разом. І все ж шкода, що організація не захотіла надати справжнього асистента. Голос Домовика здається геть людяним. Цікаво, який би він мав вигляд, аби був людиною? Він завжди вміє підтримувати розмову. Дивним чином відчуває її сум, й на противагу більшості реальних чоловіків вміє слухати та чути. Ночами він навіть зникає на кілька годин, ніби також, як і вона потребує відпочинку. Шкода… Але може воно і на краще.

З виру думок Оксану висмикнув гул сходів, що поволі опустилися зі стелі.

— Вхід до технічного поверху відчинено. На горище тимчасово накладено режим маскування. Окрім вас ніхто більше не має змоги бачити транспорт! — звітував помічник.

— Чудово! — схвально мовила пані, й притримуючи довгий поділ сукні рушила сходами.

За мить нічний вітер швидко промайнув обличчям Оксани. Таке незвичне й до біса чарівне зоряне небо, що вкрай рідко можна побачити над бетонними джунглями мегаполіса.

— Місяць у повні. Якщо дивитися лише вгору, здається, що я знову у рідному селі. Знову вдома, — замріяно прошепотіла Оксана.

— Борт готовий до вильоту! — голос Домовика, що нині долинав з мікропередавача вмонтованого до бічної частини маски, повернув Оксану до реальності.

Здається сьогодні вона аж занадто часто поринає до власних думок. Це погано, адже в такі миті втрачається обачність.

— Спустити трап! — спробувавши зібрати себе докупи мовила жінка.

Зробивши кілька десятків кроків, пані Оксана зупинилася біля краю багатоповерхівки. Десь внизу, маленькими яскравими цятками виблискували автомобільні вогники. Проблискові маячки поліційних автівок, фари таксі й куди рідше світло мотоциклетних фар. А в кількох метрах над її головою, невидимий для сторонніх очей, завмер корабель під чорними вітрилами. Нащадок славетної козацької «Чайки» велично застиг у повітрі, оповитий містичним помаранчевим сяйвом. Невидимі гребці приводили у рух довжелезні весла, а чорні вітрила завжди були сповнені попутних вітрів.

Насправді ж містичний корабель являв собою надсучасну технічну розробку, що випереджала свій час, втім схоже інженер, котрий створював дизайн човна-невидимки мав неабияке почуття смаку.

Не гаючи часу, Оксана піднялася на палубу. Дерев'яний трап, що ним скористалася жінка, завбачливо від'їхав назад, залишившись на даху в очікуванні її повернення.

— Увімкнути навігацію! — мовила пані в чорному. — Ми відпливаємо!

Корабель привид неспішно повернув у бік, поволі набираючи хід. Десь унизу проносилися дахи будинків. Цятки самотніх автівок траплялися все рідше, а світло далеких вікон раз по раз згасало, як і гамір дня, що остаточно передав власні права чарівниці ночі.

Пропливаючи над Андрієвською церквою, човен раптово збавив хід.

— Ти щось побачив, друже? — мовила Оксана.

— Кидаємо якір, — витримавши кількасекундну паузу мовив Домовик. — Наш клієнт за два квартали звідси. Він з тих, хто черпає силу з темряви, й не потребує технічного прогресу. Неприродно швидко долає відстані, як для пішої ходи. Гадаю справа у тростині.

— Я відчуваю його! — заплющивши очі й глибоко вдихнувши перервала співрозмовника жінка. — Він шукає місце сили та прямує до нас. Як тільки поновить ресурс - вирушить на пошук занедбаних душ. Він полює на відьом, й тих хто в той чи інший спосіб дотичний до них або ж користувався їхніми послугами.

— На твоєму місці я був би обачніше зважаючи на твоє минуле! Він стовідсотково відчує тебе, — застеріг помічник.

— Нехай! Скидай мотузкову драбину, а потім віджени човен, зійду під горою, — мовила Оксана.

За кілька хвилин лаковані жіночі туфлі ледь чутно торкнулися бруківки спорожнілого нічної пори Андрієвського узвозу. Човен здійнявся у нічне Київське небо, а пані в чорному завмерла в очікуванні.

Невдовзі у нічній тиші почувся цокіт важких каблуків та шурхіт тростини. Високий широкоплечий чоловік в одязі часів Джека Різника впевнено підіймався вгору, аж поки не зустрівся поглядами з пані у чорній сукні.

— Моє шанування! — ледь помітно вклонився Шляпар, притримуючи циліндр.

— Що привело тебе до нашого міста, чоловік що ховає обличчя під капелюхом? — швидко мовила жінка не зводячи погляду з постаті у плащі. — Хоча не кажи! Я знаю сама!

— А я гадав, що «Чорне вітрило» це чоловік, — з повагою мовив Шляпар. — Отже, як ти все знаєш, відьмо, що під страхом багаття згодилась стати на інший бік, зіграймо!

Після цих слів, Шляпар швидко зняв капелюх з під якого повалив їдкий сірий дим, й миттю дістав з нього карти, що застигли між його пальцями спалахнувши кольорами чотирьох тузів.

— Каре! — вигукнув Шляпар, й карти в його руках враз перекинулись на гострі сталеві пластини, що полетіли у бік Оксани.

В останню мить ухилившись з лінії атаки, жінка уникнувши удару смикнула за чорне мереживо сукні. Фігура Оксани поволі набула прозорості, зливаючись із темною ніччю.

— Не сховаєшся, відьмо! Я відчуваю тебе! — не людським криком розірвав тишу Шляпар, заходившись щосили карбувати бруківку ударами тростини.

Земля під ногами Оксани здригнулася вібраціями не даючи можливості втримати рівновагу. Спершись на ліву долоню, жінка випростувала вперед праву, застосувавши рукавицю. Природжений дар телекінезу підселений технічним прогресом зробив свою головну справу, висмикнувши тростину з цупких рук Шляпаря. Здавалося, він назавжди втратив свою зброю, що стрімко розтинаючи повітря рухалась до рук Оксани. Але це виявилося оманою. Пугач, що прикрашав навершя раптово заскреготів лезгом металу, повернувши тростину своєму власникові.

— А ти не така проста, як гадалося, володарка чорних вітрил! Що ж, доведеться принести в жертву такі дорогоцінні запаси сили. Та нехай! Ти компенсуєш мені усе сповна! — після цих слів, Шляпар вдруге зірвав з голови свого капелюха, приклавши до нього тростину.

Кіптява чорного диму, лихим змієм вирвалась з циліндра відшукавши у темряві фігуру Оксани. Жінка спробувала пручатися, але все було марно. Схоже цей підступний трюк, що не згадувався у звіті використовувався Шляпарем вкрай рідко, а темна енергія для його застосування накопичувалася роками. Життя поволі залишало пані в чорному. Примарний змій витягував його, ніби пекельний навіжений пилосмок, перетягуючи життєві сили до циліндра Шляпаря. Все закінчується. Добре, що Домовик лише правдоподібна ілюзія, через це залишати його буде трохи легше.

Оксана заплющила очі відчувши шалений порив вітру, що пронісся в кількох метрах від неї, остаточно збиваючи з ніг. Несамовите пурхання вітрил спонукало крізь невимовну втому поглянути вперед. Човен, який миттю раніше пролетів над бруківкою, дістався Шляпаря.

Постать чоловіка завмерла у здивуванні, повільно розвалюючись навпіл. Велетенський, гострий, як тисяча лез срібний кіль відправив Шляпаря у небуття. За мить із його капелюха у зоряне небо, одна за одною гайнули сотні згублених ним душ. Пугач залишивши в'язницю тростини обернувся на справжнього птаха, й полетів геть, полишивши на бруківці рештки свого господаря, що на очах перетворилися на дрібний сірий попіл.

— Оксано! Ти як?! — голос Домовика наразі здавався до болю людським.

— Краще. Бувало й краще у моєму житті, — намагаючись відсапатись зрештою спробувала віджартуватись жінка.

— Слава Богу й оператору, що вказав у обліковому записі човна право керування щодо двох осіб! — з полегшенням зітхнув Домовик.

— Спасибі тобі, друже! — усміхнулася Оксана з останніх сил хапаючись за мотузкову драбину.

Діставшись палуби, жінка мовчки лежала на жорсткій ложі з міцних дощок вдивляючись у зоряне небо, допоки Чорні вітрила несли її до знайомої багатоповерхівки. Насилу спустившись трапом вона знову смикнула за мереживо, й схоже відірвала його, попри це спромігшись прибрати режим маскування.

Неначе дівча, грайливо з'їхавши поруччям сходів, Оксана зробила останні заповітні кроки падаючи на шкіряний диван. Човен відлетів до місця свого постійного базування, а потаємні двері, що вели на технічний поверх надійно зачинилися. Провалившись до обіймів сну вона міцно проспала до настання світанку.

— Яка божевільна ніч! — видихнула Оксана швидко розплющивши очі, ніби прокинувшись від жахіття. — Домовику, розконсервовуй нас!

Броньовані двері швидко від'їхали до сховку у бічній стіні. Щільні віконні ролети потяглися догори, впустивши до квартири перші, ніжні промені ранкового сонця.

— Народження дня нового! — спросоння мовила жінка зупинившись навпроти панорамного вікна. — А в мене у холодильнику торт! Ще й спати майже не хочеться. Я б з тобою почаювала. Чуєш, Домовику?

Але за відповідь їй слугувала тиша.

— Авжеж не чуєш. Та й кому я така потрібна, характер - лайно, — мовила до себе Оксана, заходившись переодягатись.

Чорне плаття опинилося у шафі, поступившись місцем шовковому халату. Вказівний палець увімкнув кавомашину, а в очах пані Оксани зрадницьки оселився ледь помітний сум.

Несподівано у двері подзвонили.

— Кому це не спиться? — з осторогою мовила Оксана, рушаючи до коридору.

Аби побачити особу, що завмерла по інший бік дверей їй не обов'язково дивитись у вічко. Чоловік, трохи старший за тридцять. Чорний спортивний костюм з худі. Волосся русяве, світло-зелені очі. З почуттям гумору. Характер рішучий, втім доволі поступливий. Аура позитивна. Ніяк помилився дверима, хоча підсвідомість підказує, що прийшов до неї. Дивно це все.

— Вам кого? — підозріло запитала Оксана, прочинивши двері.

— Схоже вітрило змінило колір, — загадково усміхнувся чоловік. — Якщо пропозиція щодо чаювання ще в силі, я зайду? Що ж то за Домовик, який вже два роки ховається у квартирі навпроти.

На обличчі Оксани, що кілька секунд нерухомо споглядала на ранкового гостя, промайнула щира усмішка.

— Гаразд, пане Домовик! Здається сьогодні каву роблю я, — кілька разів в такт хитнувши головою відповіла господиня, спіймавши на собі не менш щиру усмішку чоловіка.

— Але ж характер в тебе! Трясця, схоже мене таки звільнять із займаної посади! — розсміявся Домовик, підхопивши Оксану, закружлявши її у своїх обіймах.