Два постріли опівночі

Холодне нічне повітря лоскотало ніздрі, і в животі неприємно стискалося від довгого очікування. Крістін не зводила погляду з вікна в будинку навпроти. Поки що воно чорніло, мов діра в порожнечу, і лиш інколи від скла відбивалось світло автівок, що проїжджали повз. Рука чомусь знов потяглася в кишеню і машинально стиснула батьків револьвер. Його вага в долоні заспокоювала.

Вуличне освітлення не працювало, і тісний двір тонув у пітьмі. Час від часу Крістін здригалася від почуття, що хтось стежить за нею, причаївшись в густому гіллі верби, що схилилась над дитячим майданчиком. Пориви вітру гойдали стару карусель, через що двором розносився мерзенний скрип. Але це був лиш вітер, і її хвороблива уява.

Ні, Крістін вдерлася сьогодні на дах не для того, щоб тремтіти в очікуванні нападу. Сьогодні вона сама планувала декого вбити.

Сидячи навпочіпки та розтираючи змерзлі долоні, вона продовжувала пропалювати поглядом вікно, та знов і знов прокручувала в голові свій план. І з кожним разом він здавався їй все більш провальним. Але іншого у неї не було. Як би там не закінчились для неї ця ніч, відступати сьогодні Крістін не збиралась. Недарма ж вона витримала стільки несправедливо болючих падінь та ударів, нажила з десяток небезпечних ворогів та у пошуках цієї адреси ледь-ледь врятувалась від поплічників мафії. Все це було для того, щоб опинитись тут, перед будинком самого Роберта Гарденера.

Так, безвихідь змушувала її часом робити безглузді вчинки. Крістін зібрала волосся у високий хвіст, і в голові саме промайнула думка, що, як все вийде, вона обовʼязково змінить зачіску. Про всяк випадок ще раз поглянула на годинник — стрілки, змащені фосфором, показували пів на сьому. До початку операції залишалось кілька хвилин, і Крістін затамувала подих. Перед стрибком в невідоме найстрашніше завжди зробити перший крок. Навіть коли вже стоїш на помості, і юрба вже втомилась кричати слова підтримки, а злізти назад та показати власний страх якось соромно.

Крістін знала про ризик, і вже майже відчувала себе готовою його прийняти. І про неймовірну жорстокість свого противника, який ставав останньою ціллю в карʼєрі всіх найманих вбивць, вона також чудово знала. Ба більше, Крістін колись на власні очі бачила, як саме Гарденер розправляється з ворогами.

За першої їхньої зустрічі, Крістін була зовсім малою, а сам Роберт поки не був міською легендою, чийого імені боялися. Дивовижно, як добре той момент закарбувався в її пам’яті, кожна деталь його зовнішності, у що він тоді був одягнений, і яке було у нього взуття. Так, його відполіровані шкіряні черевики з найдорожчого магазину вона добре розгледіла, лежачі долілиць під диваном. Виходячи з кімнати, він навіть турботливо протер їх від крапель крові, ніби це було єдине, що хвилювало його після вбивства. Нахилившись, Роберт помітив її, і на коротку мить їхні очі зустрілися. Так, його скляні сірі очі, від яких віяло викликом, Крістін запамʼятала найкраще.

Вона й досі губилась у здогадках, чому він не вбив її ще тоді. Можливо, це не входило до наказу, або він просто не хотів втрачати свій час, але точно не через милосердя. Певно, сьогодні Роберт згадає цю маленьку помилку і разів сто пошкодує, що дозволив тій жалюгідній наляканій дівчинці під диваном вижити.

А ще Крістін все розмірковувала, що змусило Гарденера покинути світ криміналу. Ходили чутки, ніби від одружився. Як він примудрився знайти жінку, яка закрила очі на його минуле — також невідомо. Можливо, старість взяла своє, і йому захотілося спокійної смерті в колі родини. Та навіть якщо він і став мʼякшим, недооцінювати його досвід та вроджену жагу до перемоги було б помилкою.

Якщо Крістін якимось дивом переможе, то стане частиною історії. Тоді вона доведе, що її шлях не був марним, і на цьому світі стане на одного покидька меньше. Можливо, тоді привиди її батьків перестануть приходити до неї уві сні з німим питанням: «а що ти зробила, щоб завершити нашу боротьбу?». Ні, Крістін нізащо не програє, хоча б заради них.

Незабаром Гарденер прохатиме її про пощаду, і тільки коли в його скляних сірих очах почне танути остання надія на порятунок, вона спустить курок. Але не раніше.

Крістін міцніше вхопилася за бетонний виступ даху, відчувши приступ ейфорії. Окрім сцен з минулого, від яких в неї щоразу холоднішало в нутрощах, перед очима замерехкотів довгоочікуваний момент розплати. Вона так довго леліяла думку про помсту, що за кілька років свідомість створила сотні, тисячі сценаріїв, як все має статися. Вона не могла більше зволікати. Коли Роберт повернеться додому, момент буде впущено. Вона має проникнути в його квартиру саме зараз і саме сьогодні, поки не полагодили вуличне освітлення. Ніким не помічена й ніким не почута. Крістін востаннє звела погляд на зорі, подумки попрохавши їх про заступництво цієї ночі, і впевнено закрокувала до сходів.

Перебігаючи двір, вона вступила в калюжу, яку не помітила в темряві. Правий кросівок наскрізь промок, і дівчина стиха вилаялась. Зупинившись перед старим п’ятиповерховим будинком, вона знову спіймала поглядом те саме вікно. Здавалося, воно було на недосяжній висоті, і в Крістін запаморочилося в голові від однієї думки, що вона зараз туди полізе. Це була не найскладніша частина її плану, але все одно небезпечна. Крістін хотіла бути оптимісткою. Якщо їй вдасться вдертися аж на третій поверх за допомогою водостічної труби та рясної лози винограду, що покрила стіну будівлі, то й з іншим вона також впорається. Інакше й бути не може. Про всяк випадок вона переклала револьвер до кобури, щоб не випав, та вхопилась за гілля. Страх відступив, і руки наповнились силою.

Опинившись біля потрібного вікна, вона з острахом встала на підвіконня, вчепившись пальцями в щілину між цеглинами. Вітер куйовдив її довге волосся, зібране на потилиці. Крістін лише зробила глибокий вдих, щоб привести до ладу своє скажене серцебиття, і уявила себе виноградною лозою, що міцно зрослась зі стіною. Якщо її нога раптом зісковзне, або підвіконня провалиться під її вагою, натерте до блиску вікно в квартиру Гарденера стане останнім, що вона побачить в своєму житті. Невесела перспектива. Та хіба це перший раз, коли вона поставила на карту все, що тільки мала? Крістін гірко посміхнулась, зрозумівши, що їй слід вже звикнути до того, що, відколи вона вперше задумалась про помсту, її життя тепер завжди в небезпеці.

Вікно виявилось відчиненим на провітрювання. Або це була нечувана удача, або старий Гарденер запрошував її на чай. Розмірковувати над цим, стоячи на висоті десяти метрів, було якось незручно, тому Крістін вирішила не відхилятися від свого початкового плану. Хіба що тепер вона могла не вибивати шибку. Впевнившись, що ноги надійно стоять на залізному підвіконні, вона вільною рукою, що трохи спітніла від нервування, витягла з кишені кофти ніж. Довелося прикласти чимало зусиль, та врешті нижнє кріплення клацнуло, ніби відкривши їй портал до іншого світу. Один крок, і вона вже всередині. Перетворилась на тінь та розчинилась в темряві. Тепер залишилось чекати, поки повернеться власник цих проклятих володінь, і розпочати своє маленьке полювання.

***

Місто було всіяне вогнями. На високій швидкості вони розмивались до грубих мазків тьмяною фарбою, що вкривали чорне полотно. Роберт безсило поклав голову на скло, спостерігаючи за тим, як мерехтіли ліхтарі на проспекті. Водій таксі, на щастя, був небалакливий, тому вся поїздка пройшла в суцільній тиші. Автівка загальмувала біля вʼїзду до двору, і різкий поштовх вивів Роберта з напів-сонного стану. У салоні ввімкнулося світло, миттю зруйнувавши ту магію ночі, якою він насолоджувався весь цей час. Він розплатився і скупо подякував, неквапливо відстібнув пасок безпеки й покинув тепле затишне таксі. Противний вітер одразу ж заліз йому під воріт плаща, через що спиною пробіг наче цілий табун мурашок. І чому всередині весни все ще було так морозно?

Роберт розгублено поглянув на власний будинок, бо не одразу впізнав його в сутінках. Вперше в житті йому так сильно не хотілося йти додому. На якусь мить він навіть серйозно замислився над тим, щоб перечекати ніч десь в барі. Але через добрячу дозу заспокійливого, яке він нещодавно прийняв, очі почали злипатися, і він вже не був певен, що сам керує своїм тілом. На автопілоті він поволочився до входу в підʼїзд. У дворі було темно, що хоч око вибий, тому кілька разів він ледь не вбився на сходах. Може, краще, якби таки вбився.

Роберт звик покладатися на долю, але сьогодні вона не лише його зрадила, вона рішуче нокаутувала його. Хоча дивуватися у нього не було причини — щастя не могло тривати вічно. Тим паче його щастя, на яке він ніколи не заслуговував.

Ключ від вхідних дверей знайшовся не одразу, Роберт обнишпорив обидві глибокі кишені плаща, і врешті намацав його у брюках. Він майже забув, як поспіхом покидав дім позавчора, зачинивши двері лише на один оберт та підслизнувшись на килимку для взуття. Він так і залишився лежати зімʼятим на бетонній підлозі.

В квартирі досі пахло лавандовим чаєм. Відчувши це ще з порогу, Роберт застиг в коридорі, забувши роззутися. Він не одразу наважився увімкнути світло та увійти на кухню, ніби не знав, що побачить там. В грудях кололось почуття тривоги, ніби підказуючи, що в сусідній кімнаті, причаївшись, на нього чекали аморфні безтілесні монстри. Та, клацнувши перемикач, він не побачив нічого особливого. Кімната постала перед ним незмінна та порожня, і це лякало навіть дужче. На столі ще залишився посуд після сніданку: дві тарілки з засохлими макаронами, помідори-чері, що вже встигли зморщитись, та фарфорова чашка, в якій на дні була коричнева плямка замість чаю. Намальований на чашці пастушок дивився зі звичною веселістю, обіймаючи однією рукою вівцю, а в іншій стискаючи сопілку. Його безтурботне, осяяне усмішкою обличчя не викликало нічого, крім смутку. На обідку навіть залишився червоний слід її помади. Від одного погляду на цей чудовий натюрморт Роберт наче повертався назад у часі до позаминулого ранку. Зараз йому вже здавалось, що то було довгі-довгі роки тому — стільки всього трапилось за два дні.

Тепер він мав вирішити, що робитиме далі. Варіантів було безліч, але хотілося лише залізти під ковдру і пролежати там до кінця життя. На щось інше у нього вже не стане сил. В животі судомно забуркотіло від голоду, та від одного погляду на їжу чомусь починало нудити. Роберт поставив грітися чайник, про всяк випадок.

Стоячи біля плити, він все змушував себе прийти до тями, але рухи давалися йому з такою важкістю, ніби навколо замість повітря була густа рідина. Ніби земля провалювалась під ногами, і він починав повільно тонути.

В коридорі почувся легкий шурхіт кроків. Невже йому це не почулося, і вона прийшла до нього? Роберт закляк з болючим бажанням обернутися, але так і не наважився це зробити. Наче Аїд не випустить її зі свого похмурого царства, якщо він обернеться, як той дурний Орфей. Тому він просто чекав, поки вона підійде та знову обійме його за плечі. Та замість блаженного тепла її долонь відчув тільки біль. Гострий біль спалахнув десь в районі потилиці і, мов струм, пробіг крізь все тіло, після чого і кухня, і чайник, в якому гуркотіла вода, потонули в пітьмі.