Два постріли опівночі

В грудях кипіла вбивча суміш різноманітних почуттів: від солодкого захоплення власним тріумфом до гіркого розчарування. Не було ні бійки, де вона могла б виплеснути власну злість та перевірити, наскільки вправною стала зі зброєю, ні жаданих вигуків страху. Можливо, їй не варто було нападати зі спини? Хоча яка вже різниця, все одно найкраще чекало її попереду.

Після того, як Гарденер знепритомнів і гнепнувся на підлогу, Крістін про всяк випадок прив’язала його до стільця. Обережність ніколи не буває зайвою, особливо коли маєш справу з такою небезпечною особою. Щоправда, Крістін дивилась зараз на цього чоловіка, і не бачила в ньому зовсім нічого небезпечного. На його русявому волоссі розлилась сивина, а обличчя мало хворобливо блідий вигляд. Здається, Гарденер був трохи не в формі, коли вона завітала до нього. 

Прогулявшись від нудьги кухнею, Крістін виявила чимало цікавих знахідок. Перше, що кинулося в очі, це гармидер на столі — купа брудного посуду, старі залишки їжі. Від красивої фарфорової чашки пахло лавандою, і Крістін одразу зрозуміла, що вона належала жінці, ще до того, як побачила відбиток губ. Певно, то пані Гарденер пила з цієї чашки, але чому отак кинула її на столі, і куди зникла зараз — загадка. Тільки її чоловік міг відповісти на ці питання, і Крістін вирішила, що слід йому вже прийти до тями.

Вона вдруге облила Гарденера холодною водою. Хотілося, щоб це виглядало ефектно, як у фільмі, та вона, напевне, добряче вдарила його по голові. Він неквапливо розплющив очі та скривився від яскравого світла. Певно, він все ще не усвідомлював, що трапилось півгодини тому, та хто зараз стояв перед ним. Нервово смикнувши рукою, та відчувши, як мотузка впивається в шкіру, він, врешті, звів погляд на Крістін. Вираз розгубленості протримався на його обличчі секунд з двадцять, перетворившись потім на холодний спокій. Прочистивши горло, він промовив:

— Боже… ну чому сьогодні? Не день, а лайно собаче. Хто ти така?

Крістін застигла, подумки підбираючи відповідь. Не дуже їй сподобався розслаблений тон свого бранця, тому вона вирішила не баритися і дістала револьвер. Все одно це було красномовніше за будь-які слова.

— Яка різниця, хто я, і які в мене мотиви. Тобі зараз краще попіклуватись про себе, адже становище в тебе безвихідне. — Дівчина посміхнулась, не приховуючи свого глузування. Поки на кухні панувала тиша, вона демонстративно зарядила зброю. Роберт розглядав її з голови до п’ят, певно, намагаючись з’ясувати, наскільки ця дивна незнайомка небезпечна.

— Ну, чого мовчиш? — спитала вона, врешті не витримавши його колючого погляду на собі.

— Так ти нічого в мене й не питала, — Роберт втомлено зітхнув. — Та я здогадуюсь, що тобі від мене потрібно. За кого плануєш мститися?

Крістін кліпнула від здивування. Тільки тепер вона зрозуміла, що Гарденер бачив це десятки разів, коли до нього приходили вбивці, наймані кимось з його минулих жертв. 

— А якщо я тобі не скажу, сам пригадаєш? — спитала Крістін, не зводячи з нього погрозливого погляду.

— Пробач, у мене погана пам’ять на обличчя. — Він звів очі на стелю, наче розмірковуючи. — Ні, хоч вбий, не пам’ятаю тебе.

— Не нервуйся, вбʼю. Але пізніше.

Крістін була просто вражена тим, з якою нудьгою Гарденер реагував на всі її погрози. Мабуть, все ще думав, що ситуація під контролем. Що ж, таку людину буде важко зламати, але їй варто було хоча б спробувати. Дівчина похитала головою:

— Враховуючи, скількох людей ти вбив, не дивно, що ти не пам’ятаєш ні їх, ні їхніх близьких. Твоя слава дає тобі право трохи побути самовпевненим, я це розумію. Ти ж чув, які чутки про тебе ходять? Певно, що чув, — Крістін сіла на край обіднього столу, намагаючись зосередитись на думці, яку хотіла йому донести. Вона не думала, що доведеться так багато розмовляти, і злодійський монолог, звичайно, вона не готувала. — Так от, до всіх цих чуток про твої звірства я ставилась з острахом. Але чи не були вони перебільшені, ось про що я зараз думаю. Серйозно.

Роберт насупився, прислухаючись до кожного слова. Таку промову він не смів перебивати. Тим часом Крістін продовжувала, потроху втрачаючи самовладнання: 

— Мені було так просто залізти в твій будинок, ти б знав. Я думала, ти зустрінеш мене на порозі, в повному озброєнні, а ти навіть не помітив, як я підійшла до тебе ззаду. Тому спитаю ще раз: ти справді думаєш, що і на цей раз вийдеш сухим із води?

— Твоя правда, — відмовив Роберт, — якось неправильно все вийшло.

— І це все? Неправильно — не те слово, щоб описати цю дикість. Ти не злишся на мене за те, що я вторглась в твій дім?

Крістін сплигнула зі столу та підійшла до стільця, де сидів чоловік, майже впритул, нахилилась до його обличчя, закривши його своєю тінню. Вона намагалась розгледіти там хоч якісь емоції, але марно. Чортів Гарденер все ще дивився на неї спідлоба, наче на дитину, яка просто прийшла сюди програтися. Він облизнув сухі губи та з болісною усмішкою відповів

— Ну, я трохи сердитий на те, що ти розбила улюблену вазу моєї дружини об мою голову. Але загалом я тобі навіть вдячний.

— Як це?

— Бо ти даси мені шанс померти красиво.

***

Роберт втомлено зітхнув та прикрив очі. В голові все ще гуділо, і час від часу здавалося, що свідомість знов покине його. Дівчина продовжувала нависати над ним, як наглядач на допиті, та грати у витрішки. Роберт відчув, як його руки торкнулась холодна застібка її рожевої кофти. Боже, та вона ж наче вилізла з мультфільму про Барбі, ця золотоволоса месниця в рожевому. Розум підказував, що варто було зупиняти цей цирк, але цікавість благала його ще трішки почекати. Як далеко вона зайде? Все одно йому було нема чого втрачати. Чом би не перевірити?

Не розриваючи зоровий контакт, Роберт обережно потягнув тканину пальцями, намагаючись залізти до кишені. Цікаво, що, окрім доісторичного револьвера, дівчина ще взяла з собою на вбивство.

Холодне дуло торкнулося його лоба.

— Чому? Якого біса ти залишаєшся настільки спокійним? — не витримала вона.

Роберт не знав, чи слід розповідати про це зараз, тим паче ворожій незнайомці, але з якоїсь причини йому так хотілось говорити. Говорити, говорити про все, що наболіло. Все одно в кінці вечора один з них помре, тому яка вже різниця.

— Вибач, що не зустрів тебе гідно. Як ти сказала, «у повному озброєнні»? Так, великий Гарденер не виправдав твоїх очікувань. Бо навіть Гарденер людина.

— Давай ближче до суті, — перебила його дівчина, міцніше стиснувши в руці зброю. Як би вона не намагалася приховати своє хвилювання, та долоні в неї спітніли.

— Добре. Ти поспішаєш?

— Ні. Але й стирчати тут до ранку не хочу. Коли почне світлішати, буде важко піти непоміченою.

— Розумно. — Роберт перевів дихання, підбираючи наступні слова. — Я пішов з мафії тринадцять років тому лише заради Елізи. Та й загалом я жив заради неї. До речі, ось тобі порада на майбутнє, краще не привʼязуватись до людей так сильно. Сьогодні вона померла. І все. Нема більше сенсу.

Дівчина здивовано звела брови. Дивно, що вона сама не здогадалась раніше. Але миттєвий спалах жалю в її очах швидко зотлів.

— Це… сумно, мабуть. Але всі люди когось втрачають, це не робить тебе особливим. Якщо ти думаєш, що можеш мене розчулити, то краще подумай ще раз.

Жорстокі, але правдиві слова. Роберт не збирався плакати. Він не дозволив собі цього ні в лікарні, ні в таксі, але від цього затиснуте в грудях горе тільки наростало. Промовивши зараз свої почуття вголос, він відчув, що не може думати про неї в минулому часі. Ще вранці він цілував її холодні долоні, а тепер її вже не існує. Як так?

— Якщо не хочеш стирчати тут до ранку, то краще зроби це зараз, — Роберт вказав поглядом на револьвер, притиснутий до свого лоба.

— Що, так просто? — перепитала Крістін. — Впевнений?

Ні, в цьому неможливо бути повністю впевненим. Краплина поту залоскотала скорю. Як дивно, всього три години тому він вийшов з лікарні з думкою, що більше не хоче жити, і ось доля почула його бажання. Мабуть, вона дійсно існує. Найбільш красномовнішого знамення він зроду не бачив, тому який вже сенс чинити опір.

Що буде, коли месниця в рожевому натисне на спусковий гачок? Чи полетить його душа до пекла, чи він просто стане грудою безкорисних кісток? Ось він дивився в обрамлені золотими віями блакитні очі дівчини, і чорні діри зіниць ніби затягували все живе навколо в небуття. Роберт бачив там своє відображення. У всіх сенсах. Ці очі горіли від ненависті, але трохи глибше був захований страх — саме він підживлював вогонь. В молодості Роберт вчиняв так само.

Він похитав головою:

— Я впевнений у тому, що ти не зробиш цього.

— Ти хочешь перевірити це? Хочеш перевірити?!

Крістін міцніше перехопила револьвер, палець вже невагомо лежав на спусковому гачку. Кілька секунд вона ще вагалася, не в змозі відірвати погляд від його обличчя. Майнула думка, що вона не хоче бачити сам момент смерті. Роберт осудливо всміхнувся, і вона заплющила очі. Один легкий рух, і її рука здригнулася від імпульсу. Звук пострілу застиг у вухах, як ніколи гучний. 

І Роберт міг присягнутися, що його в той момент наче вдарило струмом, так сильно він здригнувся. З останніх сил він впився нігтями в деревʼяні ручки стільця. Тиша, що наповнила кожний куточок кухні, здалася вже якоюсь надприродно концентрованою, пронизаною останнім відгомоном, отруєною запахом пороху. Крістін на мить привідкрила повіки. І все це, щоб побачити Гарденера, такого ж спокійного, такого ж живого. Рука направляла револьвер кудись в стіну, за сантиметр чи два від його голови, і він, чортів син, посміхався. Один момент, і він підскочив, наче навіжений. Лезо блеснуло в його долоні за секунду до того, щоб обпікти її праву руку. Наляканий зойк. Пальці безсило розтиснулись, і револьвер полетів на підлогу.