Рішення

- І зможеш одягнути сукню? Оту, з червоними квітами.

- Але я не хотіла б…

- Це дуже важливо, прошу тебе.

- Але…

- Дякую. Все. Я побіг. Мої друзі будуть у захваті від тебе. – у слухавці стихнув гамір вулиці, і я роздратовано відклала телефон. Озирнулась і мимоволі поглянула у дзеркало навпроти. З нього сумно поглядала жінка із ледь почервонілими очима. За прозорою стіною кав’ярні метушились люди, втікаючи від бурхливої літньої грози. Одна дівчина щосили переслідувала свій легкий капелюшок, яким грався вітер, відносячи його все далі й далі від хазяйки. Діти галасливо раділи кожній калюжі, намагаючись зачерпнути більше води мокасинами. Літня пані у світло-блакитній сукні підставила долоні під краплі, насолоджуючись проявом стихії.

Пора було повертатись на роботу. Зробивши останній ковток міцної кави, я зітхнула та почала складати речі до сумки. Так, ще б не забути взяти лате із лавандовим сиропом для Віри та тістечка для нашого менеджера.

Загорнувшись у плащ та намагаючись донести паперовий пакет цілим та неушкодженим, я заледве встигла втиснутись до салону. Трамвай рушив, залишаючи позаду моє маленьке затишне місце.

- Ура, ну нарешті! – радісно підбігла Віра, заглядаючи у пакет. Потім поглянула на мене. – Ого, та тебе саму потрібно на режим віджиму ставити.

Я похмуро поглянула на наскрізь промоклий плащ.

- Ну вибач. – Віра знічено посміхнулась та забрала у мене пакунки. – Давай я сама віднесу до шефа. До речі, тобі тут лист.

- Дякую. – кінчиками пальців я взяла конверт та попрямувала до вбиральні, намагаючись не зіштовхуватись із колегами.

Зняла плащ та почала викручувати, проте думки були десь далеко. “Та що ж це з тобою? – увімкнувся мій внутрішній голос. – Все йде так, як ти хотіла. Сьогодні ти познайомишся із друзями свого коханого. Схоже, у вас все серйозно. Що тобі не так?”

“Я… Я не знаю. – дожилась, відповідаю сама собі. – Просто…Останнім часом я відчуваю себе спустошеною”.

“Так це через роботу. Останнім часом багато завдань. Нічого, завтра п’ятниця, а там і вихідні”.

“Так, але сьогодні… Я не знаю, чи хочу йти на цю зустріч, розумієш? Я ніби не я. Я не хочу надягати ту сукню, я їх не ношу, та й це забаганка Павла…”

“Але тобі в ній так гарно! – переконував внутрішній голос. – І Павло хороший хлопець. Не те, що…”

“Так, але… “

“Ніяких “але”. Все вийде. Просто не будь егоїсткою”.

“Я не егоїстка! – в мене вибухнула злість на цього внутрішнього критика. – Просто у цих стосунках я ніби втратила часточку себе, розумієш? Мені страшно, хоча Павло дійсно чудова людина. Але я ніби…не я”.

“То все через хвилювання та три чашки кави. – махнув рукою внутрішній голос. – Краще відкрий той конверт. Напевне, це щось важливе”.

Я відклала плащ на раковину, обережно витерла вологі руки паперовим рушником та акуратно смикнула за паперовий трикутник.

“Витягуй вже!”

Я блискавичним рухом витягнула папірець – і серце завмерло, а потім почало битись так, ніби хотіло вискочити та втекти від потрясіння. Такий знайомий почерк.

“Але ж це не може бути він…Чи може?”

“Ой, тільки не це. – противно заскрипів голос. – Викинь це і забудь!”

Так, лист я прочитаю потім: не можу собі дозволити розплакатись. Тож порву на клаптики та станцюю на них танець злості вже вдома. Але там, крім послання, було ще щось. Я обережно потягнула за кінчик та дістала акуратний флаєр із глянсового паперу. “Запрошуємо на аніме-фестиваль”. Ого…

Це було неочікувано. Це було бентежно. Це було…Чорт, забирай, як ураган, що увірвався у моє досі спокійне життя! А коли? Завтра… За 8 годин їзди від нас… Потрібно вирушати вже сьогодні вночі.

“Отямся! – знову прорізався внутрішній голос. – Ти зовсім здуріла?! Який ще фестиваль?!”

“Аніме. Ти ж знаєш, як я люблю…”

“Байдуже! Ти вже це переросла! Та й Павло не в захваті від цього”.

Я задумалась. Дійсно – що він скаже на це? Зібратись за кілька годин та поїхати до іншого міста? Але я можу і сама… Втім, напевне, не варто отак зриватись. Можливо, іншим разом…

Решта дня промайнула повз мене. Отямилась лиш біля шафи, коли шукала ту саму сукню з червоними квітами, яку так прохав надягнути Павло. Проте погляд зупинився на старенькій картонній коробці. Я подивилась на годинник. Ще встигаю…Рука мимоволі потягнулась до неї.

Я обережно здмухнула пил та обережно відкрила коробку. Декілька милих блокнотів, цілий оберемок розмальовок, гілочка із засушеними квітами…Ось вона…

- Сонце, ти вже готова? – Павло стояв біля дзеркала, нервово струшуючи неіснуючий бруд із комірця сорочки. – Нам вже виходити. Мої друзі пунктуальні.

Я вийшла і поглянула на нього.

- Все, пішли, сон… – його обличчя витягнулося, а у погляді з’явилось щось незрозуміле. – Ти збираєшся іти так?

- Ні…Я…Мені прийшло запрошення на фестиваль. Я приміряла образ. – стало якось незатишно, ніби я зробила щось погане. – Можливо…Можливо, поїдемо разом?

Павло скептично посміхнувся.

- Вибач, але це не в моєму стилі. Ти ж знаєш.

- Тоді я поїду сама. Це ненадовго. На кілька днів. Я можу і на один поїхати…

- Послухай. – Павло підійшов до мене та обійняв за плечі. – То все для дітей. А ми дорослі. Переодягнись. Ми вже спізнюємось.

- Але ж…

- Поговоримо потім, добре? – Павло посміхнувся та пішов допивати чай.

Дощ скінчився, проте було прохолодно. А ще прохолодніше було сидіти у тонкій сукні, коли всі завбачливо переодягнулись у теплі штані. Я сиділа за столом і намагалась слідкувати за розмовою, тримаючи на вустах фальшиву посмішку ввічливості. Друзі Павла були на одній хвилі – та я почувалась зайвою.

- А які у вас плани на вихідні? – раптом запитала одна із його подруг.

- Жодних. А є пропозиції?

- Можемо кудись поїхати на пікнік.

І раптом я зрозуміла, що більше не можу. Щось всередині заглушило внутрішній голос, який благав одуматись. Я рішуче встала з-за столу та зловила на собі здивовані погляди.

- Мені пора.

- Ти куди, кохана? – невпевнено посміхаючись, зі злими іскрами в очах запитав Павло. – Потрібно до вбиральні?

- Ні. Я їду на фестиваль. А ти – як хочеш.

Я йшла вечірнім містом, жадібно ловлячи його прохолоду. Зупинилась, сіла на лавку та знову відкрила конверт. Час читати лист.

“Пробач мені за все. Знаю, цього недостатньо. Та я вірю, що колись ти мені пробачиш. У конверті запрошення на фестиваль. Пам’ятаєш, як взимку ми за одну ніч переглянули всі серії “Міста, в якому тебе нема”? Сподіваюсь, у тому місті, де я є, ти будеш….”

Я сумно посміхнулась та поглянула на небо. Схоже, завтра теж буде гроза…

6:05. Я не встигала! Ще й ранковий вітер вирвав з рук моє запрошення. Я бігла по перону, намагаючись не панікувати. Ще 2 хвилини, час ще є… Не виходить, нічого не виходить… Не помічаючи нічого від сліз, які мимоволі з’явились на очах, я зіштовхнулась з кимось та мало не впала. Підвела погляд та побачила посмішку. Дівчинка у блакитно-рожевій перуці із зелено-жовто-рожевим пасмом простягнула руку із глянсовим папірцем.

- Схоже, це твоє.

- Дякую… - прошепотіла я.

- Який вагон?

- Сьомий.

- І у мене! – у цей час потяг загудів і почав рухатись.

- От чорт! Не встигли!

- Встигнемо!

Дівчинка рішуче вхопила мене за руку та побігла вперед, махаючи провідниці. Та блискавично підхопила спочатку мене, а потім мою рятівницю. Вже сидячи у вагоні та стискаючи світло-рожеве запрошення, я зрозуміла: я на своєму місці. А навпроти мене сиділа дівчинка у блакитно-рожевій перуці та задумливо жувала печиво, гортаючи свіжий випуск улюбленої манги.