Між двох світів

Коридори школи ще ніколи не здавались такими химерними й небезпечними.

Все ці кляті очі. Ненавиджу їх. Після аварії вони стали помічати речі невидимі для інших.

У класі було надто шумно. Учні перемовлялися між собою, очікуючи появи вчителя.

За моєю партою сиділа незнайома дівчина, мабуть, новенька.

— Вибач, та це моє місце. — вона не відреагувала, можливо не почула через гамір, що панував навкруги.

— Ти чуєш, — сказала голосніше, — Це моє місце!

Дівчина нарешті повернулась в мій бік, та замість звичайного людського обличчя переді мною постав напівзогнилий череп. Вирваний шматок щоки зліва оголював розтрощену щелепу, а в очницях замість очей величезні темні діри.

Від такої неочікуваної картини я впала на підлогу і закричала.

Знову. Знову не змогла відрізнити живу людину від привида. Довбані очі.

— Ну що знову, — зітхнула Катя. Колись ми дружили, а тепер я для неї невидимка. — Серйозно, тобі лікуватись треба. З тобою навіть ніхто не хоче сидіти.

— Капець вона дивна, — всі шепотілись.

— Ну дає.

Ледь стримуючись, щоб не вибігти з класу, я повільно сіла за парту — привид дівчини вже зник.

Так я живу останні два місяці. Після аварії я прокинулась такою. Тепер я бачу не тільки живих, а й привидів, що блукають цим світом.

— Привіт, що тут? Я трохи запізнилася. — темноволоса дівчина сіла за парту поряд зі мною. Це Кіра — єдина подруга, що спілкується зі мною після нещасного випадку. Вона знає про мене все, навіть те, що я бачу привидів.

— Нова гостя, — шепочу, бо вчитель вже почав урок.

— Тут? У класі? — дивується, звично прикриваючи долонею уста.

— На моєму місці.

— Може їй треба допомогти? Ну, знаєш, піти у кращий світ. — Кіра завжди так каже. Вона вважає, що мій новий зір — це дар і що я мушу допомагати нещасним душам. Та я так не думаю, бо це більше нагадує прокляття.

— Ти її не бачила, у неї майже не було обличчя.

— Ой, бідолашна…

— Краще б ти мене пожаліла. — берусь щось записувати у зошит, аби закінчити цю розмову.

***

Біля дошки оголошень у вестибюлі зібралась купа народу.

— Дивись, за кілька днів у школі буде Гелловінська вечірка. — Кіра перша пройшла крізь натовп, щоб подивитися в чому справа. — Аню, ходімо.

— Певна, що й там буде купа мерців.

— Звідки ти знаєш?

— Бо вони є усюди. — кидаю короткий погляд в протилежну від Кіри сторону.

Це ще одна причина ненавидіти так званий "дар". Коли привиди розуміють, що я їх бачу, то починають мене переслідувати. Безока дівчина вже другий день від мене не відходить.

— Я впевнена, що вона просить допомоги, — Кіра хапає мене за руку, — Хоч заговори з нею, спитай, що їй треба, чи щось типу того.

Іноді я заздрю її впевненості.

— Добре,— відчуваю, що інакше вона не відчепиться, — Я спробую. Тільки ходімо в безлюдне місце, бо мене й так вважають божевільною.

Ми пройшли разом у старий кабінет праці. На столах лежали запилені верстати для різьблення по дереву з купами непотрібного приладдя.

— Слухай, — повертаюсь до безокої дівчини, — Моя подруга каже, що ти ходиш за мною не просто так. Можливо, — чому ж так ніяково, — я б могла щось для тебе зробити?

Цієї миті щось сталося — мертва дівчина підходила ближче, а сліди страшної смерті поступово зникали з її обличчя. Коли вона стала поряд і заговорила, то вже мала вигляд звичайної дівчинки з великими зеленими очима.

— Мене звати Соня. Я так довго чекала, щоб хтось мене побачив, — її очі наповнились слізьми.

— А що ти робиш тут, у школі?

— Розумієш, за життя я була відмінницею. Майже. Лише з хімією мала проблеми. Та я пообіцяла мамі, що обов'язково напишу контрольну на дванадцять балів, чи хоча б одинадцять. Я готувалась вдень і вночі, а напередодні контрольної мене збила машина.

У кабінеті потемніло і на мить здалося, що я знову опинилась на дорозі того вечора, коли зі мною стався нещасний випадок. Від фар автомобіля сліпило очі, а запах мокрого після дощу асфальту щипав носа.

— Аню, що з тобою? — занепокоєно спитала Кіра.

— Все гаразд, — ці спогади виринали вже не вперше, наче розмиті силуети на неготовій картині. — То ти хочеш просто написати контрольну? — звернулась я до дівчини привида.

— Я хочу виконати обіцянку, яку дала матері.

— Але я не знаю, як тобі з цим допомогти. Розумієш, я не дуже знаю хімію.

— Чи можу я… — запнулась дівчина, — Чи можу я позичити твоє тіло?

***

Вечір поступово наповзав на місто, ми втомлено плентались додому, обдумуючи недавню пригоду.

— То вона просто хотіла написати контрольну? — засміялась Кіра, — оце так остання земна справа. Я думала, що вона хоче поцілуватись з хлопцем. То ти справді позичиш їй своє тіло?

— Не знаю, — я зупинилась на перехресті, далі нам з Кірою не по дорозі. — Спочатку я злякалась, а зараз думаю, що це непогана ідея. Та й гарна оцінка з хімії не завадить. — до того ж мені справді захотілось допомогти їй.Та вголос цього говорити не стала, аби не чути заповітне Кірине "от бачиш".

— Ти крута, — Кіра всміхнулась і махнула рукою, — Ну, бувай. — ми розійшлись кожна у свою сторону. Сьогодні вперше за весь час мені здалося, що цей зір я отримала недаремно і від цього стало набагато легше. Я все ще боюсь привидів, та тепер це вже не страшні істоти, а радше нещасні люди, що потребують допомоги.

***

— То яка там в тебе оцінка? — Кіра сиділа навпроти, підперши голову руками. Нам щойно роздали зошити з перевіреними контрольними.

— Одинадцять, — всміхаюся. Досі не вірю, що погодилась дати привиду заволодіти тілом. — Вона справді впоралась.

— А як воно, коли тобою заволодіває привид?

— Гм, спочатку трохи неприємно і дуже холодно, та я отямилась, коли все вже скінчилось.

Після уроку Соня знайшла мене, щоб подякувати:

— Гадаю, мені вже час іти, — спокійно промовила вона.

— А ти не хочеш попрощатися з мамою? — на її місці я б хотіла побачити батьків.

— Їй певно і так важко. Дякую за допомогу.

Дівчина відійшла трохи далі, а потім поступово розчинилась у яскравому сяйві, що трохи сліпило очі.

На першому поверсі неподалік від входу почулись крики.

Всі діти, що якраз проходили повз позбігалися на шум.

— Там щось сталося, ходімо. — Кіра побігла перша, тягнучи мене за собою.

На сходах з якимось дивним, пустим поглядом стояла Катя. В руках вона тримала ножиці, а навпроти неї стояв високий хлопець і намагався її заспокоїти.

— Кать, я ж пожартував, — він розкинув руки, — Ти чого? — підійшов ближче намагаючись обійняти Катю й забрати ножиці в неї з рук.

— Ненавиджу тебе! — крикнула дівчина й різонула себе гострим кінцем по щоці, а за мить впала, втративши свідомість.

Хлопець підбіг і затис рану, з якої миттєво потекла кров. Кілька вчителів нарешті підбігли до Каті й допомогли їй дістатися медпункту.

— Ти його знаєш? — запитала я в Кіри.

— Це Влад з 10-б, вони з Катею зустрічаються. Цікаво, що ж він такого наробив?

— Щось тут не так, — я відчувала, що Катя не могла б такого зробити, — Ти бачила її очі? Той погляд точно не належав їй.

***

Наступного дня у школі всі вже пліткували, що Катя скажена й ревнива дурепа. Чутки розходились зі швидкістю світла й, коли дівчина нарешті повернулась до навчання, з нею майже ніхто не хотів спілкуватися.

— Ти можеш розповісти, що тоді сталось? — я підсіла до неї в їдальні, Кіра останнім часом перестала сюди ходити, тому доводилось обідати самій.

— Задоволена? — буркнула Катя, копирсаючись виделкою в салаті, — Тепер я така ж невдаха, як і ти.

— Просто розкажи, що знаєш, я хочу тобі допомогти.

— Я нічого не пам'ятаю, — врешті сказала дівчина, — Справді. Я була у бібліотеці, а прийшла до тями вже у медпункті.

— А в бібліотеці не відбувалось нічого дивного?

— А що там може бути? — дівчина кинула виделку, — Якщо подумати, то було занадто холодно. А що?

— Та так, нічого. — все більше мені здавалося, що Катя була одержима привидом. Треба все перевірити.

Бібліотека зустріла мене звичною тишею й ароматом старих книжок, обережно розставлених стелажами вздовж всього приміщення. Зліва від них рядком розташувались столики з невеличкими лампами, за якими сьогодні нікого не було. Бібліотекарка поралась у підсобці, розбираючи старі коробки, й мене навіть не помітила.

Я пройшла далі, в самий кінець. Серце калатало в очікуванні побачити привида, що ховається між переходами. Тут і справді було моторошно і незручно, наче відчувалась присутність потойбічної істоти. Десь поряд почувся шурхіт.

— Що ти тут робиш? — я здригнулася від гучного питання. Переді мною з-за стелажа вигулькнуло усміхнене Кірине лице. — Я тебе всюди шукала. Там таке сталося…

— Ти мене налякала.

— Та ну, хіба я схожа на привида?

— А що сталося?

— Не чула? — Кіра прикрила рукою уста, — Віталька Кривенко з 8-а ледь не вистрибнув з вікна третього поверху. Добре хоч Микола Іванович встиг його відтягти вчасно.

— А де він зараз?

— У медпункті. Він одразу втратив свідомість. Ну що?

— Привид?

— А, до речі, він якраз тоді повернувся з бібліотеки — його туди вчитель відправив за якоюсь книжкою для наступного уроку.

— Я тут уже все обшукала, та нічого не знайшла. — зупинилась, дещо збагнувши, — Зачекай, ти кажеш книжкою? То привид не просто у бібліотеці, він у книзі! — знати б, в якій саме.

Коли ми з Кірою повернулись до класу, Катя вже сиділа за партою втупивши очі в підручник з літератури. Микола Іванович був зайнятий через нещодавній інцидент, тож класу дали самостійну роботу на весь урок.

— Катю, чуєш, — запитала я, — А чому ти тоді ходила в бібліотеку, тобто за якою книжкою?

— Яка різниця? — зітхнула дівчина, а потім все-таки відповіла:

— Пантелеймон Куліш "Чорна рада". Ми мали б проходити її сьогодні на уроці. Навіщо питаєш?

— Слухай, я вірю, що це була не ти. Можеш сказати точно, чи ти відкривала ту книгу?

— Так, здається, — задумалась, — Всередині щось було, якась листівка, чи що, не пам'ятаю. — подивилась у вічі, — Дякую, що віриш мені.

Не дочекавшись закінчення уроку ми з Кірою побігли назад в бібліотеку. Та на полиці тієї самої книги не виявилось.

— Ой, Аню, твоя однокласниця Леся перед уроком забрала останній примірник. Почекай трохи, я зараз ще принесу зі складу.

— Ні, дякую, нам потрібен саме той. — тепер треба якомога швидше знайти Лесю, адже вона може бути у небезпеці. — Хоч би вона не відкривала тієї книги. — хвилювалась Кіра.

Коли ми повернулися в клас, виявилось, що всі учні вже розійшлись, адже сьогодні всі уроки скоротили через вечірку. А завітавши до Лесі в гості дізнались, що вона сьогодні не приходила додому, бо збиралась забрати прокатний костюм для вечірки та повернутись у школу.

— Все-таки ми потрапимо на ту вечірку. — задумливо мовила Кіра.

— Радієш? — вона так поспішала, що я ніяк не могла її наздогнати

— Та де там. Ходімо швидше.

Вестибюль у школі вже прикрашало купа вирізаних гарбузів з вищиреними пиками, зі стелі звисало хаотично розкидане павутиння, подекуди з величезними чорними павуками. Лунала гучна музика. Усюди бродила купа учнів, здебільшого старшокласників.

— Ти її бачиш? — спитала Кіра, приглядаючись до чергової відьми у яскравому костюмі.

— Ні, всі в масках і костюмах, я нікого не можу впізнати.

— Може вона вже відкрила книгу?

— Сподіваюсь, ні. Он вона, ходімо.

Дівчина стояла у кутку, вбрана в костюм смерті.

— Лесю, чуєш, ти брала книгу сьогодні в бібліотеці?

— Що? — гучна музика заважала нормально говорити.

— Де книга, яку ти взяла сьогодні в бібліотеці?! — крикнула я.

— А, — нарешті зрозуміла Леся, — я віддала її Владу, він казав, що щось у ній забув.

— А де він?

— Не знаю, у якомусь класі напевне.

Ми з Кірою розділились, відкриваючи усі двері, та хлопця ніде не було. Раптом з сусіднього класу долинув гучний гуркіт.

Я щодуху побігла туди. Всі меблі у класі були розкидані навсібіч. Біля вікна, стискаючи Влада за горло, стояла невідома темна постать.

— Ти читав його? — прохрипів привид ще дужче затискаючи горло.

Хлопець харкав, намагаючись вхопити повітря, його лице почало синіти.

— Зупинись! — я підбігла до привида, намагаючись відтягти його, та він був занадто сильний і відштовхнув мене на кілька метрів.

— Ніхто не може читати мого листа, ніхто! — його очі стали червоними, голова ледь трималась на зламаній шиї, а тіло почало огортатись темним димом.

Це не звичайний привид. Якась нестримна лють придавала йому сил. Ще трохи і він вб'є Влада, а тоді стане злим духом. Треба зупинити його, інакше вже нікого з них не врятуєш.

Серед розтрощених парт у напівтемряві приміщення білів невеликий зім'ятий папірець.

"Любові всього мого життя" — було написано зверху. Лист? То он про який лист йшлося. Я підхопила папірець і крикнула:

— Дивись, твій лист у мене!

Привид одразу ж відпустив хлопця і повернувся. Той скотився по стіні, кашляючи й ледь дихаючи.

— Не смій читати! — він підходив все ближче.

— Добре, добре, я зрозуміла. Ти хочеш, щоб листа прочитала дівчина, яку ти кохав?

— Ні. Людина, яку я кохав померла через цього листа, — привид раптово зупинився. Темрява навколо розчинилась, а погляд посвітлішав. — Ми все тримали в таємниці. — він заплакав, — Та я необачно написав листа. Романтики захотілось. Лист прочитали його батьки. А вони… не захотіли, щоб ми були разом. Він розбився на мотоциклі того ж дня, після розмови з ними. Я не витримав і наклав на себе руки. — потер рукою синій пруг від мотузки на шиї.

— То ти хочеш знищити послання?

— Так. Я хочу, щоб воно зникло.

— Ти як? — я спитала у Влада, що нарешті прийшов до тями. Він мовчки кивнув. — Є запальничка? — дістав з кишені й передав її мені.

Клацнула кілька разів і підпалила листа. Той горів надто швидко, швидше, ніж спогади, що ховались за його написанням.

— Дякую, — промовив привид, коли папір догорів, і поступово розчинився в повітрі, як і рештки листа.

— Звідки ти знав про листа? — запитала я в хлопця.

— Це я сховав його в книгу, — важко дихаючи промовив він. — Лист був адресований моєму братові. — повільно підвівся і вийшов з приміщення.

***

— Де ти була? — Кіра прийшла, коли я вже збиралась виходити з класу.

— Шукала на іншому поверсі. А що тут?

— Я, можна сказати, врятувала двох людей.

— Тепер ти справжня героїня, чи геройка, як там правильно. Треба зробити тобі якийсь класний костюм. Віриш нарешті, що це твоє призначення?.

— Так, схоже, що ти все-таки мала рацію.

— Я також мушу піти, — сумно відповіла вона, — я виконала свою незакінчену справу.

— Що ти маєш на увазі? — від її слів усе всередині стислось.

— Аварія. Я знаю, що ти майже нічого не пам'ятаєш. Тоді ми разом пішли в кіно, а коли повертались додому, то..

— Ні, — а з пам'яті знову почали виринати картинки. Світло фар, запах мокрого асфальту й усмішка, що застигла на обличчі Кіри за кілька хвилин до. — Ти померла?

— Хіба тебе ніколи не дивувало, що до мене ніхто не звертався, хоч я завжди стояла поряд? І чому я ні з ким крім тебе не розмовляла? Я мала допомогти тобі пізнати свій дар, Аню. Пробач, що не сказала раніше, не хотіла тебе лякати. Я мушу йти.

— Ні, зачекай! — я вхопилась за неї руками.

— Прощавай, — прошепотіла.

Її тіло поступово почало світитися, доки не зникло зовсім, залишаючи мене на самоті у темряві приміщення.

Не знаю, скільки часу минуло, доки я врешті підвелася і вийшла з класу. Навкруги все ще лунала музика, всі веселилися, як і раніше. В їхніх життях нічого не змінилося, тільки в мене все перевернулося догори дриґом.

Та все ж залишилась маленька надія, що зможу комусь допомогти. Я нарешті зрозуміла, чому маю ці очі.