Інвалід

Коли ворожі солдати, знущаючись, зірвали та розтрощили його біонічний протез, у Василя від несподіванки навіть не з'явилося нічого схожого на злість, образу чи жагу помсти. Бо істоти, які несамовито реготали над цим тупим вчинком, ніяк не пов'язувалися у свідомості хлопця з особистостями, гідними хоч якихось почуттів. На ракову пухлину не ображаються, її знищують.

Василь, наче крізь вату, почув, як один з приходнів наказав йому бігти. Але хлоп впав в ступор, і залишився сидіти, притискаючи до себе культю. «Забавка» не вдалася. Тоді чужинець, хизуючись тимчасовою владою, навів зброю на Василя й клацнув запобіжником. Бранець знов не ворухнувся. «Пух!» – різко вигукнув zvo-мбі та штовхнув стволом ув'язненого. Хлопець впав горілиць, чекаючи на автоматну чергу. Але її не було. А була дивна пташка, яка летіла якось неправильно.

Час розтягнувся. Поки Василь спокійно придивлявся до літуна, окупанти звичним жестом доброї волі прожогом чкурнули під прикриття недавно підбитого танку та почали стріляти в небо. Дрон не забарився з відповіддю, скидаючи смертоносні подарунки окупантам.

До тями Василя повернув аромат міцного тютюну. І водночас сильні руки діда Матвія – колишнього коваля, потягнули хлопця з-під обстрілу. Василь, як міг, допомагав цілою ногою, штовхаючи землю назад.

Вже в хаті, за допомогою діда, Василь дострибав до ліжка та втомлено впав головою на подушку.

– Чого ти туди попхався? – Матвій сердито, але обережно змивав кров і бруд з врятованого.

– Корова там, прив'язана на пасовищі. Мама йти боїться, а та недоєна, мукає – зітхнув хлопець, – думав, інваліда не чіпатимуть.

– Відмукалася вже. Й ти міг не повернутися, – зауважив дід, – Вони без мізків, але ж в тебе медаль з ліцею! А наївний, що кошеня.

Він ще довго бурмотів собі у вуса. Потім наказав сидіти тихо, а сам пішов до Мар'яни – матері хлопця.

Василь сів. Було чутно, як за селом, з боку траси гучно ухає та тріскотить зброя. Залишок загону другої армії світу кинувся в тому напрямку. А хлопець пошкодував, що зараз не там, не у формі з жовто-блакитним прапорцем. З ненавистю подивився на культю. ДТП після випускного. Купа грошей на лікування та реабілітацію, збір коштів на протез, що вартувало вимушеного переїзду в село зі столичної квартири. Мати тримається, навіть навчилася посміхатися. Місцеві кіборгом прозвали. А який він кіборг? Ні сили, ні хоробрості. Перед окупантами закляк від страху. Навіть нічого дотепного у відповідь на знущання не сказав. Корову не врятував, та сам ледве живий залишився. Очі запекло. Ну от! Не вистачало ще заплакати як дівчисько! Стукнули двері – повернувся дід.

– Ногу шкодуєш? – запитав він.

– Ні! – шморгнув носом Василь.

– Як стане тихіше, то відведу додому, – похитав головою Матвій та зсунув фіранки.

Окупанти повернулися. Але інші. Ці навіть не намагалися вдавати з себе «асвабодітелей». Вони влаштовували обшуки в кожній хаті, хапали все, що заманеться, а частину мешканців забрали в підвал під будинком культури, де облаштували штаб. Мати Василя кожного разу діставала довідку про обстановини синова каліцтва та з жахом спостерігала чи не порвуть, не заберуть та чи повірять документу українською. Хлопець мовчав, стиснувши добіла губи та кулаки.

Одного разу окупант не задовольнився довідкою та оглядом кінцівки. Він скинув хлопця з інвалідного візка та потягнув пристрій з хати. Мати намагалася просити, але той штовхнув жінку на підлогу та вилаявся матом, присунувши їй майже до обличчя ствол автомата. Копнув двері та вийшов. Василь повільно підвівся, дотягнувся до милиць, та допоміг матері піднятися. Підтримуючи один одного, вони добралися до дивана. Мати не бачила, як по його щоці котилися сльози безпорадності та в очах накопичувалась лють.

Наступного дня у Василя був день народження. Вранці він почув якийсь шурхіт в передпокої, а потім стук у лиштву. Дивно, zvo-мбі не стукають. Мати з острахом відчинила. На порозі лежав пакунок: щось довге, загорнуте в мішковину. В середині виявився справжній подарунок! Дід Матвій (більше немає кому) примудрився зібрати залишки Василевого протеза. А ту частину, котрої не вистачало, викував невідомо як під носом в окупантів. До старого-нового протезу треба було звикнути. І хлопець почав тренування. Він мріяв діяти. Але спершу треба було знов навчитися ходити.

Через деякий час щось змінилося. Інформаційний вакуум не давав змоги узнати правду. Але просто в повітрі замайоріла надія. Чужинці стали зліше, помітно нервували. Іноді Василю здавалося, що він чує далекі звуки бою. А може просто хотів в це вірити.

Того дня колона ворожої техніки прогуркотіла повз будинок. Вони тікали. Хлопець вийшов у двір, дивився на підняту куряву в шпарину паркану. Він не відразу зрозумів, що діється, коли впав сусідній будинок: останнім йшов танк і просто в упор розстрілював хати біля дороги. Василь кинувся всередину попередити мати, але не встиг. «Бризнули» вікна, дах загрозливо нахилився. Хлопець звав, шукав матір, але марно. Зайнялася пожежа, стало важко дихати, і тоді він побачив її на підлозі, притиснуту бабчиною шафою та зламаною балкою. Жінка була непритомна. Кликати на допомогу немає кого та й часу також немає. У відчаї він схопився за балку, намагаючись хоч трішки посунути її з шафи. Можливо тоді йому стане сили витягнути маму. Обдираючи обпечені долоні, Василь натиснув на важелезну колоду та ледве не впав. Незрушний на погляд сволок перекриття легко подався вбік. Важка дерев'яна шафа також майже не пручалася. Хлопець з подивом взяв на руки матусю і виніс з палаючого будинку. В літній кухні він обережно поклав дорогоцінну ношу на застелений ліжником тапчан та опустився поряд просто на підлогу.

Потім викид сили вони з мамою приписали адреналіну: люди в стресі ще й не на таке здатні. Але Василя не залишало дивне відчуття. Наче в ту мить він був з кимось іншим, не сам. І потім, коли вони розбирали залишки свого та сусідських будинків, хлопець навмисно стримувався. Бо це неприродно, що такий дрищ як він, легко зсовував масивні уламки, розгинав шкворні, підіймав балки. Він чомусь соромився нової здібності. А може не хотів чути запитань, на які не знав відповідей. Хлопець залюбки почав допомагати волонтерам розвантажувати важки пакунки з продуктами та речами, разом з військовими виштовхував безнадійно застряглу техніку з багнюки, без зусиль «домкратив» дивом вцілілий мінітрактор сусідові. Проте щоразу робив це так, що ніхто не підозрював про такий його талант.

Але одного дня це припинило бути таємницею. Повертаючись додому навпростець, Василь помітив, що в покинутому «ангарі» для колгоспної техніки за околицею села щось змінилося. Він не міг пояснити собі, що саме. Можливо нарешті впав дах? Чи дівочий виноград вигадливо обплів стіни? Хтось забрав собі «будматеріал» і тим змінив сталий вигляд руїни? Хлопець вже майже пройшов повз, коли до нього «дійшло»: світла невигоріла смуга замість металевого засува, яким кілька років тому були зачинені ворота ангара від малолітніх нишпорок. Отже, всередині хтось був. Тиша підказала, що то не місцевий прийшов по залізяки: мешканці відкрито послуговувалися цими «корисними копалинами».

Великі двері відчинялися назовні, а у дворі в бур'яні іржавів різний мотлох. Рештки напівпричепа здалися підходящими. Хлопець напружився й знов відчув вже звичну присутність ще когось. Тоді він зосередився на справі та заклинив стулки воріт останками сільгоспобладнання. Варто було придумати пояснення, як йому це вдалося. Але час йшов, тому Василь якомога швидко пошкутильгав до військових, які базувалися неподалік села. Вже через пів години забуті в поспіху «працівники» контори “Сваїх нє брасаєм» склали зброю та давали детальні інтерв'ю.

На щастя, мало хто звернув увагу на обставини затримання. Було лише кілька зацікавлених поглядів та й потому. Людям було не до того. Проте Василь впевнився, що супергеройська сила просинається лише тоді, коли він користується подарунком коваля. Адже, коли він дає нозі відпочити та користується милицями, від феномену немає й сліду. Нарешті, зібравши докупи всю свою рішучість, хлопець вирішив запитати діда Матвія, та завітав провідати старого.

Василь довго не наважувався спитати про джерело сили. А ну, як дід вважатиме його божевільним? Але нескінченно розводити Химини кури теж неможливо. Дід помітив вагання й тоді сам запитав, просто в лоба:

– Ти навіщо прийшов? Насправді.

– Я не знаю, з чого почати. Краще покажу, – підвівся зі стільця хлопець.

Він підійшов до скрині, що залишилася ковалю в спадок ще від бабці, та спробував її підняти. І знов відчув присутність когось, але скриня не рушила з місця. Хлопець повторив спробу, потім ще. Марно.

– Нічого не розумію, – розчаровано пробурмотів він та розповів старому про свої «пригоди» та припущення.

Коваль був здивований, але не дуже. Старий запалив люльку. Збираючи думки докупи, він почав повільну розповідь.

Колись, дуже давно, восени на хутір прибився дивний подорожній. Це був знесилений літній чоловік, якій вмів багато чого робити руками, а головне так чарівно розповідав всілякі байки, казки, та начебто історичні події, що діти господарів були ладні на все, щоб на ніч почути чергову оповідку. Подорожній залишився до весни, допомагаючи по господарству та бавлячи довгими зимовими вечорами дітлахів. Та й дорослі також із задоволенням слухали казкаря, коли був час. Але вік та хвороби взяли гору. Наприкінці січня чоловік помер. Перед смертю він певно марив, тому що заповів берегти свій посох, адже він здатний захистити від ворогів. Посох дійсно був вартий свого власника: міцне горіхове дерево з металевою верхівкою та шипом. В господарстві все згодиться. Тому й дивної спадщини знайшовся вжиток. Згодом дерев'яна частина зазнала пошкоджень, але чудернацька маківка все так само переходила від діда онуку разом з історією появи цієї штуки в родині.

Як й в будь-якої сім'ї, в предків коваля траплялися негаразди, з якими люди з честю впоралися. Проте деякі випадки не мали пояснень. Ні той, коли брати, що йшли на ярмарок, зуміли удвох відбитися від зграї нападників. Ні той, коли тендітна жіночка тримала браму церкві до ранку, не впускаючи вбивць, що намагалися вломитися по неї в храм. Ні той, коли парубок витягнув з річки навантажений пшеницею віз. Ні коли десятирічна дитина зупинила коня, який втратив розум від жаху пожежі. Та ще чимало таких подій, які наступне покоління називало родинними легендами й не надто вірило в їх правдивість. Але весь цей час верхівка посоха зберігалася в родині. Спочатку з поваги до слова старших, потім як цікавий антикваріат. А тепер дід Матвій знайшов цьому уламку застосування – міцна металева штука найкраще підходила для з'єднання решток протеза. А що воно таке? Подорожній назвав цей цурпалок шматком богатирської булави. І обіцяв, що це гарантує допомогу всього роду людині, яка її потребує.

– Отже, виходить, ти тепер володар джерела давньої сили козацького роду, – закінчив розповідь дід.

З того часу в окупантів почалися незрозумілі негаразди. Як може бути дрон збитий каменем на такий висоті? А то в танків виявляються погнуті дула. Одного разу з вантажівки просто зниклі важелезні ємності з паливом. З горбочка раптом скочувалася на колону чимала брила, зупиняючи в вузькому місці головну машину. На ще вчора цілому (за словами розвідки) місточку виявлялися діри, наче хтось тупав ногами, й техніка тепер не зможе пройти. Дивно, але майже кожного разу поблизу бачили шкутильгавого хлопця з однією ногою. Але ж до чого тут інвалід?

May the force be with you!