Шепіт

_______________________________________

"Що є межею твого розуму? А чи це думка?

Раптово безмежна, сильна, як річище Дніпра.

Бездонна як Маріанська западина,

нескінченна, як цілий Всесвіт над головою…

Я хочу стати частиною цієї нескінченності,

тонкою ниткою в прядиві твого полотна.

Рукою допомоги."

_______________________________________

Епізод 1

Ная стояла посеред дороги та дивилася на автівки. Вони шурхотіли колесами по вологому асфальті, неслись повз неї, рвали повітря своїми сталевими тілами та чаділи газами з вихлопних труб. Сигнали лилися на неї звідусіль, голосні, оглушливі, незрозумілі…

Кроки жінки по подвійній смузі неквапливі. Руки сховані у кишенях куртки. Навушники втоплені в вуха: глухі, неробочі, пластикові, найдешевші, що були в супермаркеті.

Крізь них добре чути шум дороги. Крізь них навіть чути безперервні чужі думки.

Справа промайнув на своєму приземленому червоному авто сім’янин, друга спроба, троє дітей. Двоє від першого та один від другого шлюбу. Любить дітей, просто до безтями. З жінками складніше… За ним у чорній старій, майже консервній банці два студенти. Щойно здали чергову, нікому не потрібну атестацію. Повні спільних мрій і бажань, обурені на батьків, зніяковілі від знайомства з черговими дівчатами. Ліворуч молоде подружжя, їм знову бракне зарплати, позаду них до дитячого крісла прикутий син. Очі його порожні, думки дивні, він не говорить, він все ще не говорить…

Жінка обертається за останнім авто, ловить дивні дитячі думки допоки достатньо сили. Її затримують трішки згодом. Штрафують за порушення правил дорожнього руху. Ту постанову Ная бездумно підписує, ледь не виводячи на аркуші чуже ім’я.

Воно лунає у свідомості поліцейського і їй ніяк не відгородитись від його сильних мерехтливих думок.

— Я втомився вас застерігати. Ви можете зрозуміти, — бубнить його голос десь на фоні, — що дорога не місце для прогулянок? Ніхто не прогарантує, що завтра вас не зіб’ють. Ви знаєте наших водіїв. Ная, припиніть, це немає жодного сенсу…

Насправді сенс є у всьому. У не зремонтованому крані в його домі, втомлених віком батьках. Старій бабусі, що з дня на день чекає у гості внука, а той все не йде і не йде, ловить на дорозі зухвалу її, Наю.

— То не застерігайте, я переживу, — дивиться йому в очі.

Насправді немає змісту пояснювати. Не почує, не зрозуміє, покрутить пальцем біля скроні. А потім через декілька днів прийде до свого психолога і все розповість. Скине з себе спогад, як важкий тягар. Так ніби зустріч з нею — це справжнє лихо.

Світлофор за спиною пана Бучинського миготить жовтим. Під ним стоїть малюк. Напівпрозорий, бо мара. Зморений та хмурий. Підіймає руку та пише в повітрі букви. Вони вгадуються за характерними рухами його дрібного пальця у повітрі.

Поліцейський стоїть до нього спиною, розпинається. Ная хмуриться, виглядаючи малого з-за його плеча. Розбирає, що їй повідомляють. А потім, всього за мить, просто відчуває.

— Що, що там, — озирається Бучинський, — куди ви дивитеся?

— Там авто у розшуку. Їде, зараз буде, — ділиться мимоволі, опускаючи весь той жах, що наближається до неї. — Сірий седан, київські номери. Гляньте в базі.

Бучинський здивовано кліпає очима, сковтує та киває. Наї він вірить на слово, бо ситуація, на жаль не вперше.

— Диктуйте…

Ная вимовляє номер чітко, ледь примруживши очі, вглядаючись в майже розталий силует примарного малого.

Крізь нього видно ту машину. Чужий острах коле у скронях, пронизує тіло, набрякає, охоплює, змушує тремтіти.

— Там… діти, — вона обертається вслід тому авто, що надто швидко промайнуло повз. Воно сіре, ще не поміняні літні шини, подряпина на лівому крилі, правого не видно, але там точно пальцями виведене сонечко. — Не його.

Ная не бачить, як Бучинський, зв’язується зі своїми. Не чує, що говорить. Вона десь там, у чітких обрисах сталевого кузова, в дитячому острахові й спротиві, поміж десятків не своїх, чужих думок…

Згодом, у відділку, витягує з сумки пластиковий футляр і висипає з нього цілу жменю пігулок. Заспокійливі, вітаміни, антипсихотичні та дещо для нормалізації тиску. Все це тією дрібною хімічною веселковою гамою потрапляє до її рота. Запивається теплою водою зі склянки, яку поспіхом висмикнула з пальців Бучинського. Звичайно, змін від тих таблеток Ная не відчуває. Вони просто підтримують її стан у нормі, двадцять чотири години на добу.

— Дякую за воду, Святе, ви мій герой, — вона нахабно усміхається, поволі повертаючи ту склянку йому до рук… У цю мить думки чоловіка прекрасні. Схвильовано-знічені, забарвлені теплими тонами та просякнуті суцільною увагою.

— Подобаюсь? — питається вона. Там, у його голові, на мить спиняється хаос. Набухає здивування.

— Просто … так багато пігулок, — нарешті формує думку Бучинський, — Надто неочікувано.

— Як і викрадач дітей на звичайній українській дорозі, чи не так?

— Мабуть, — знову бубнить він і думає геть не про те, що Ная хотіла б від нього почути.

— Не переймайтесь, — розчаровано відповідає вона, перш ніж ті його думки оформляться в слова. — На кожний з препаратів у мене є рецепт. Маєте щось проти?

Він не має. Він навіть думок на те діло не формулює.

Той день закінчується складно. В нелегких поясненнях, океані зі сторонніх подиву і недовіри. Ная звикла.

Звикла до тих косих поглядів, недомовок в очі, вкрай неприємних та закономірних коментарів за спиною. А ще більше звикла до шепоту, який переслідував її куди б не йшла і де б не перебувала…

Звикла, що усім від неї потрібна допомога.

Втомлено знімаючи кросівки та скидаючи рюкзак, вона привалюється спиною до вхідних дверей квартири. Зітхає.

Голова важка, наче то ковальський чан повний розпеченого свинцю. Перед очима розгортаються дивні картини: панорами написані маслом. Куди не глянь, замість меблів — пейзаж.

Власного тіла майже не чути, й відчуття дотиків розчиняються так і не дійшовши до голови.

Просто прийшов час "коліс" … коли, перш ніж допомагати іншим, повинен подбати про себе.

Руки повзуть в рюкзак, оминають перепони, яких там не повинно бути. І ніби вже й не рюкзак то, а бездонна кроляча нора, в яку щось безповоротно впало.

Ная вперто нишпорить там. Висипає все на підлогу з тої "нори", поволі обмацує кожен предмет. Шукає і не знаходить. Стогне, випрямляється, стоячи навколішки в тому занедбаному коридорі, тулиться до стіни важкою головою. Усвідомлює та зі скрипом згадує де ті пігулки залишила. Наче в відділку, в Бучинського на столі…

_______________________________________

Епізод 2

Свят звик йти напролом, сам. Ная з'явилася попереду випадково. Нахабно і вперто пхалася у його роботу зі своїми соломинками для потопаючих, чи то як ангел, чи як той єдиний військовий мостоукладальник, тарувальник, каток.

Тепер же сидіти за власним столом і дивитися на дрібний пластиковий футляр з її пігулками, якось вкрай дивно. Так ніби, частина чужої реальності враз опинилася у твоїй і нахабно займає місце там, де навіть не має права на себе натякати.

Ная мала б подзвонити й повідомити, що забула. У неї вже був його номер телефону, а ні, то подзвонила б до чергового.

Однак ні дзвінків, ні натяків. Так ніби забула та й не важливо. Але ж неважливе не п'ють згідно з графіком, не вказують на наявність рецептів.

Рука тягнеться до футляра, схожого на пачку цигарок. За напівпрозорою кришкою погляд вихоплює кольорові грудки: білі, жовті, рожеві, блакитні. Деякі круглі, деякі овальні з номерами, деякі в капсулах… Все це насипом, поділено різними дозами, помічено годинами… Святу ніяково. Він певний час розглядає те все, потім дзвонить їй. Вслухається в гудки раз по раз, а на тому кінці нуль реакцій.

— Трясця… — лається він, тягне постанови, що заповнив за сьогодні, та знаходить її адресу…

* * *

Посеред кімнати стоїть піаніно, якого тут не мало бути. Вітер здіймає фіранки, тягне за них, наче вітрила, розбиває їх в пелюстки та ромашки. На дрібному стільчику сидить дитина. Ледве дотягує ногою до педалей. Гротескно та широко розводить руки, щоб вдарити зі всієї сили по клавішах. Мелодія лунає у вухах, сплітається з безперервним шепотом звідусіль. Всотується в голову і повзе червами під шкіру, насичує собою й так просякнуте чужими проблемами тіло. І тільки й лишається, що кусати власні зап'ястя та прокладати місток болем до тих крихт свідомості. Існувати.

Завтра на тій шкірі від зубів будуть синці. Зараз же байдуже, лиш би не зникнути у власних видіннях назавжди. Непроханий примарний гість катує своєю грою довго. Дивні образи переливаються перед очима, пливуть, видозмінюються. Вони, як живі метаморфи, тягнуть свої мацаки один до одного, обіймаються, зливаються та творять своїх химерних дітей в суцільній нереальній площині перед очима. Обпікають та в'їдаються своїми кінцівками-свердлами в глибини мозку… Туди де ледве пульсують рештки власної адекватної свідомості.

Той приступ важко терпіти. Та й подіяти проти нього, коли в руках нічого, окрім лямок власної сумки — не можна.

Ная не знає, чи вона лежить, чи стоїть, чи забилася в кут. Вона оглушена власними галюцинаціями, шепотом з довкола, порадами, образом тієї дитини, всадженої за примарне піаніно.

— Допоможіть, — шепоче те маля. Сиплеться перед очима, як фігурка з піску. Йде шумами, як зображення на старому телевізорі. А може то і є зображення, яке вийняли з поверхні пузатого екрана. Тому те дитя таке нещасне та потріскане на пікселі, розлітається довкруги чорними матовими крапками. Продукує хаос.

— Допоможіть, — шепоче Ная слідом за ним. Та в замкненій квартирі, в міцних сітях хворих галюцинацій, того шепоту не достатньо, щоб докликатись хоч до когось одного.

* * *

То ще не ніч, але вечір вже пізній. Машин менше і стояти на світлофорах геть не з руки. Святослав дратується. Адреса, яку Ная вічно вказує при протоколюванні порушень, веде в інший кінець міста. Телефон не відповідає, номер відключений.

Тож Свят їде, а потім довго дзвонить у двері, коситься на номера квартир, гадаючи чи вірно обрав дзвінок.

Хоча, не сподівається, що йому відчинять, адже найчастіше він зустрічає її на своїй території, а не тут.

Двері відкриває чолов’яга. Від нього тхне важкими парами алкоголю й немитого тіла. Від хиткої постаті тягне свавіллям, відбитком вседозволеності, нехтуванням до всіх.

— О-о-о, — тягне той чоловік, оцінюючи Свята примруженим оком, — дивина чудовна, та пробачте за мою культурну французьку.

— Ная… тут? — Святослав непевно заглядає повз п’яного до захламленого загального коридору.

— Десь там, — чолов’яга указує вглиб на обшарпані двері, — другу годину стогне, — пояснює він, відступаючи та пропускаючи углиб.

Рівний ряд вхідних дверей чужих квартир — нагадує гуртожиток. Звідти дійсно чути схлипи та стогони.

Святослав мнеться, а потім проходить повз незнайомця до тих дверей. Прислухається.

— Та ти заходь, хахале, і не сцикай в штани. Не агресивна вона, просто шизофренічка, — гигоче сусід. Святослав то проковтує. Щойно почуте мозаїкою вкладається в голові, в'яжеться докупки з дивною поведінкою і пігулками. Двері у потрібну квартиру прочинені. Коридор всередині звертає, чіпляється за погляд обдертими кігтями шпалерами, подовгастими чорними плямами від взуття, тріщинами на стелі, дірками в дощатій підлозі, фарбованій, здавалося, ще півстоліття тому.

Двоє дверей, захаращені ванна й туалет. Маленька, зачухана спальня — там Ная сидить у кутку між вікном і шафою, як побитий пес. Коліна задерті догори, збиті. Біле волосся брудними патлами стирчить увсебіч. Якби від неї тхнуло, Свят подумав би, що п’яна.

Чоловік присідає навшпиньки поряд і задумливо оглядає її задерті рукави та покусані зап'ястя, безліч шрамів на білій шкірі: старих і нових слідів.

Ная не бачить його, ніби дивиться крізь. Однак відсахується і зло шкіриться, коли чоловік торкається її плеча.

— Я таблетки приніс, — зрештою, полишивши спроби торкнутись, говорить Святослав.

Ная певний час мовчить, потім підводить блискучі, геть почервонілі очі.

— Іди. Будь ласка, — її голос в цю мить геть хриплий. — Залиш… їх на столі і йди.

Це майже грубо. Це так, що хочеться зробити навпаки. Бучинський здіймається на ноги. Прямує в кухню, вдруге за сьогодні набирає їй води. Вкладає їй ту склянку до рук та відкриває при ній футляр.

— Ну ж бо, бери, — пхає ті пігулки.

Ная сміється. А потім лається, верзе такі речі, що краще б Святослав і не чув їх.

Та мабуть, бачити її таку зрозуміліше, ніж, коли вона стверджує, що чує думки.

Її попускає значно пізніше. У ту мить Святослав мав би вже давно бути вдома. Та він, вклавши хазяйку квартири у ліжко, вкривши ковдрою, просто сидить в чужій кухні та прислухається до навколишньої тиші.

Те, що заснув, розуміє впізнавши плескіт води, а за ним кроки, скрип дощок під ногами.

Ная з'являється перед його очі незабаром. Вмита, переодягнена. Довгі рукави закривають її тонкі зап'ястя, високий комір — шию, і кортить його відвернути та глянути, що ж там.

— Пропустила час на пігулки? — натомість питається він. Ная на мить змінюється в обличчі, а потім мовчки готує чай у двох чашках.

— Якщо я щось верзла, вибач. Часом находить.

Свят киває, мовляв, без питань, буває. Ная ж не замовкає.

— Іноді і препарати безсилі, тож не бери до голови. Завтра б все минулося саме по собі. Тож, дякую… ти можеш йти.

Вона опускає голову, дивиться кудись в ті наповнені чаєм чашки. Пара підіймається, відтіняє білим її втомлене обличчя, підкреслює тендітний рум'янець на щоках.

Свят задивляється.

— Не хочеш прогулятися? — питається так, ніби кличе просто на каву, чи колу, хоча там в думках… мабуть, Ная вже все прочитала.

Вона невпевнено підіймає на нього погляд. Довго дивиться, а потім ніяково усміхається:

— Тоді давай… завтра. Я в чомусь і допоможу, і щось порушу… Поговоримо за канапкою із медом. Я знаю, у тебе на роботі є мед.

Святослав й сам усміхається від тої пропозиції, приймає від неї одну з чашок. Вони довго говорять. Про злочини та порушення, видіння й галюцинації, мінливість долі. В тих розмовах, схожих на перше знайомство, багато обережних питань. Там на кухні два неназваних герої: той, що обраний долею і той, що шлях той обрав сам.

_______________________________________

Шепотом дишуть у вуха,

То стогнуть примар думки:

Повні зневіри й отруйні,

Зухвалі й огидні, брудні …

Шепіт торкається скроні,

Поклик надії бринить,

Віжки прийняти у долі

Та щось змінити за мить.

Просто люди — герої…

Їм важливо вірно вчинить.

Допомогу надати й спокою,

Коли в стражденних болить.

_______________________________________

Кінець