Падіння завіси

Мирослава ненавиділа церкви чи монастирі з кількох причин.

По-перше, похід до них мав на увазі замолювання гріхів, а дівчина навіть матері не зізналася про крадіжку чипсів у дитинстві. По-друге, духовна обітниця регулярно ставала головною темою обговорень у ЗМІ: корупція, секти, виправдовування злочинів, участь попів у цих же злочинах. Ну і головна, третя причина, полягала в тому, що після єдиного разу, коли Мирослава свідомо сунула ніс на святу землю, — її життя докорінно змінилося.

Тепер вона з роздратуванням згадувала слова свого друга Кості: «Ти це бачила? У Лаврі обшуки проводять! Точно когось сьогодні копняком під зад випруть. Ходімо подивимось!» А Мирослава що? А Мирослава погодилась, адже дивитись то не свічки ставити, можна й потішити себе виставою. Тим паче невідомо, коли дівчині випаде нагода ще раз відвідати Київ, а отже питання йти чи не йти радше риторичне.

Зівак того дня біля монастиря вистачало. Це якщо ще не враховувати працівників СБУ та особливо рв'яних вірян, що готові були порвати всіх за намісника Павла. Кості й Мирославі вдалося вибороти глядацькі місця в першому ряду, себто одразу біля воріт. Паша Мерседес так кумедно перебирав-біг ніжками у своїй рясі, а слідом поспішали його прислужники — точно Волдеморт зі своєю свитою.

Якоїсь миті дівчина навіть розсміялася і, схоже, застала намісника зненацька: чоловік зойкнув та впустив баночку, що весь цей час притискав до себе, а також кадило, яким відмахувався від незгодних. Вміст обох розбризкався асфальтом та частково пролився на дівчину. Хто б знав тоді, що то не просто малина та ладан були.

Повернувшись додому, Мирослава не раз згадувала Кості цей випадок. Спочатку через забруднені новенькі кросівки, які так і не вдалося випрати, а потім через новоспечений дар.

Сон все не йшов, що могло негативно вплинути на роботу Мирослави завтра. За стіною скиглила дитина. Ремствувала вже з годину. Любляча матуся і пісеньку заспіває, і по кімнаті потупцяє, і матами обкладе, а дитина не реагує.

Мирослава примружила очі, і, в якусь мить, замість звичної кімнати розгледіла в темряві своєрідні нитки. Деякі з них були обірвані, на кінцях розсіювались та нагадували сигаретний дим, а інші, напрочуд яскраві, тягнулись крізь стіни, обплітали будинок чи губили свій слід у речах. Кілька були пов'язані з самою дівчиною.

Вона здійняла руку й спробувала торкнутись однієї з них. Нитка прогнулася й забриніла мов струна гітари, посилаючи імпульс в невідомому напрямку.

З-за стіни вкотре долинув дитячий крик.

Мирослава зиркнула на тумбочку поряд з собою й побачила миготіння екрана телефону: була вже 03:26.

Не сон. Шкірою пробігли сироти, та більше не від дивного видіння, а від усвідомлення того, що їй вкотре не давали виспатись.

Дівчина кинулась перевернути подушку, роздумуючи, чи не пірнути під неї з головою, як гнівний погляд зачепився за тоненьку чорно-жовту нитку, що тягнулася з-за стіни, з тієї самої квартири, де була малеча.

Мирослава з цікавості торкнулась її, цього разу намагаючись відчути, вступити з нею у своєрідний контакт. Руку миттєво пройняло током, а в душу дівчини хлинули страх, трішки болю й невдоволення. Згадалось відчуття після поганого сну, коли ти ще не розумієш, чи вдалося його позбутись.

На деякий час Мирослава засумнівалась в тому, що взагалі робить. Чолом ковзнув піт, який вона поспішила витерти тильною стороною долоні, інша ж рука продовжувала утримувати зв'язок.

Дівчина згадала своє дитинство, як дідусь розповідав перед сном казку про самотнього єдинорога на зеленому лузі, яскраве сонце і світлі емоції, які завжди викликав у неї щасливий фінал історії. Вона уявила, як це тепло перетікає поступово в руку, а потім далі — по нитці — сягаючи іншого кінця. За кілька хвилин по той бік запиленої стіни почувся радісний дитячий сміх. Малеча заснула, а Мирослава втомлено вирубилась.

***

Відчути бодай якесь полегшення вдалось ближче до кінця робочого дня — розбираючи фінансові звіти, Мирослава відшукала своє умиротворення. Особливо порадували ті факти, що баланс компанії зійшовся, а Костя вчергове отримав свою порцію «фе». 

Тепер він завзято слідкував за перебігом справи й відмітив, що активність прибічників Паші Мерседеса в Києві поступово затихала, чого не можна було сказати про Дніпро.

Хлопець поділився кількома світлинами, копіями дешевих брошур, що заполонили місто.

Вже дорогою додому, розмовляючи з другом телефоном, Мирослава зауважила:

— Чесно, я на твоєму місці все ще хвилювалася б за столицю, — чобітки монотонно вистукували по бруківці, невдовзі дівчині потрібно було піднятися сходами та перетнути міст. — Дніпровські офіси страшніше СБУ, адже не дозволять віджати їхні бізнес та територію, тож не парся.

— І все ж, я давно планував екскурсію, а тут і привід є... — Костя затих, дозволяючи дівчині осмислити, куди він хилить. — Коротше, я завтра приїжджаю, хочу сам дослідити ці події. Ну і подумав, що, може, в тебе поки поживу.

Мирослава розтуляла і стуляла рот, мов риба, викинута на сушу.

— А добре ти це вигадав, я навіть одразу й не помітила... Дякую, що хоч попередив, а то спав би на килимку біля входу.

По той бік слухавки пролунав заливистий сміх.

— Знаючи тебе, твою злопам'ятність і пам'ятаючи зіпсовані кросівки, здається, я і так спатиму на килимку, та не суть. І... Ей, що в тебе зі звуком?

— Я на мосту, тут добре чутно річку і машини, а ще... Здається, хтось вирішив стрибнути вниз. От чорт, поліція перегороджує дорогу, — дівчина знервовано закусила губу та роззирнулась по сторонах, в намаганні знайти вільний шлях. — І як мені дійти додому? Мені що, чекати, доки цього чудака знімуть чи вже полізуть діставати з води?

— Ну, якщо той випадок з дитиною, що ти розповідала, правда, можеш спробувати провернути такий самий трюк, — здається, що хлопець все ще не вірив у недавню розповідь Мирослави. — Цейво, не вішай слухавку, я за попкорном.

— Гей, досить знущатися!

— Я не гей!

— Ар-р, все ти зрозумів. Припини, бо зараз дотягнусь руками до твоєї шиї чи, може, тими нитками обплету. Отоді й посміємося разом!

— Гаразд-гаразд, та я серйозно, — схвильований голос підказував, що Костя дійсно говорив правду. — Я не зовсім вірю в те, що ти сказала, але чому б не спробувати? Якщо так, ти можеш врятувати людину. Реально врятувати людину.

Відповідь Мирослави була короткою:

— Залишайся на зв'язку.

Дівчина розтерла між собою заховані в червоних мітенках руки та, не заплющуючи очі, спробувала заспокоїти дихання.

Поліція продовжувала спілкуватись з чоловіком, переконуючи, що життя вартує того, щоб прожити його до кінця. Мирослава, якщо чесно, не зовсім поділяла їхні думки, насамперед її цікавило дослідження меж своїх можливостей.

Вона хотіла ще раз переконатись, що вчора то був не сон, а заразом переконати і друга, що за такий подарунок він ще довго не розплатиться.

Нарешті Мирославі вдалось налаштуватися і крізь темні обриси старого мосту проступило сплетіння енергетичних ниток. Їх було так багато, що очі розбігалися, а у вухах тріщало.

Вчора, коли в кімнаті витало лише з десяток ниток, все сприймалось набагато легше.

— Сла-аво, все добре?

— Я не очікувала, що їх буде так багато. Не знаю, за яку смикати, — вона продовжила стискати червону нитку, що стирчала з рукавиць без пальців.

— Гм, спробуй підійти ближче.

Кості вся ситуація нагадувала якийсь супергеройський фільм, де персонаж вчиться управляти своєю силою, але Мирославі в цей момент було лишень до біса страшно.

Там поліція, навіщо шукати неприємності? Пляма в особистій справі стане перешкодою для блискучої кар’єри. Голову заполонила безліч тривожних думок, які Мирослава спробувала відігнати: «Бр-р, зберися, з чого б поліції тебе чіпати? Ти нічого такого не робиш. Поки що».

Дівчина все ж прислухалася до поради друга й підійшла ближче до самогубця. Це не виглядало дивно, адже, як і у випадку з монастирем, тут теж вистачало зівак, які схвильовано спостерігали за розвитком подій.

Чорна нитка вельми виділялась на тлі зелених, червоних, синьо-білих та інших, суть яких була поки не до кінця зрозуміла Мирославі. Проте вона дотримувалася логіки, що смерть, депресія, відчай — це щось темне, що поступово поглинає все більше світла у душі людини. І дівчина не помилилася. 

Мирослава ніколи не лізла у справи інших людей, адже вважала, що ситуація, яка склалась, їхній вибір чи наслідок їхнього вибору. Проте, іронічно, вона ніяк не могла визнати, що набуття сил теж було наслідком її вибору. 

Цього разу було складніше ввійти в контакт з енергетичним потоком — не лише тому, що це була доросла людина, а й тому, що, здається, над цим бідолахою вже попрацював хтось зі схожим даром. Незважаючи на те, що дівчина мала не так багато практики з новою силою, чітко вирізняла ледь видимий слід нещодавнього втручання. Грубого. Ніби кота погладили проти шерсті й забули знову розправити.

Мирослава уявила, що нитка стає яскраво-жовтою, адже саме таким розумілось їй щастя, проте нічого не відбулось. Потік і на мить не посвітлішав. Поліціянт все ще намагався підібратись із піднятими на рівні грудей руками до чоловіка.

Тоді вона спробувала закласти крихту сумнівів, уявила, як синя горошина котиться ниткою, щоб зрештою сягнути самогубці.

Хто б міг повірити, проте за кілька хвилин в очах чоловіка проступили сльози. Він глянув на свої руки, що міцно вп'ялись в конструкцію, й ледь чутно промовив:

— Допоможіть мені. Я не хочу помирати.

Мирослава глипнула на нього й отетеріла. Їй все ще не вірилось, що це зробила вона, проте інших пояснень знайти не вдавалось. Патрульні ж на мосту якось надто пильно дивилася в бік Слави, аж це грало їй на нерви, але дівчина все ж запевнила себе, що просто перенервувала і їй здалося.

Вдавати, що нічого не сталось, було набагато легше, ніж навчитися сприймати зміни в собі. Але зміни, мов кісточка доміно, запустили ряд подій та змусили місцеве зло прокинутись.

***

Минуло не більше ніж тиждень з того дня, як Мирослава усвідомила свої сили, а тепер вона разом з Костею йшла на зустріч за адресою, вказаною в брошурі. Знову до церкви.

Спочатку цей бісів таролог, якого чомусь вважала близьким другом, невтомно щось досліджував у її квартирі, моніторив новини, а тепер, якщо вірити рудому, вони йшли до пастки звіра.

— Нагадай, чому я погодилась піти з тобою?

— Бо ти єдина, хто, здається, може раптом що вбити людину без пістолета, — медові очі зиркнули з-під капюшона плаща. Точно відьмак який, проте весь цей антураж тільки більше дратував й видавався надто химерним, несправжнім.

— Це не так працює. Принаймні вбивати я точно нікого ще не пробувала, але той чоловік, — Мирослава замислилась, наморщивши лоба, — здається, його таки хотіли вбити. Не можу це описати.

Костя обернувся, щоб зловити погляд дівчини, хай для цього і довелося повністю стягнути капюшон.

Якусь мить він пильно вдивлявся в її обличчя, не наважуючись дещо розповісти, адже знав більше, ніж Мирослава.

Урешті-решт вона не витримала та роздратовано, ледь не з'ївши при цьому частину пухнастого волосся, що жбурнув вітер в її обличчя, фиркнула: «Що?»

— Нічого, — хутко пролунало у відповідь, і, щоб запобігти іншим запитанням, додав: — Ми вже на місці, пішли, а то все пропустимо.

Варто було ще після першого походу усвідомити, що прогулянки до святих місць працюють для Мирослави геть інакше, ніж можна було очікувати (особливо коли вона в компанії Кості).

Починалось все безневинно. Вони завітали на зустріч вірян помолитись за «мир у всьому світі».

Священник виконував свої обов'язки й навіть більше, він люб'язно перекинувся парою слів до початку молитви з закоханими, яким все не вдавалось завести дитину.

Від нудьги Мирослава почала розглядати оздоблення всередині. Запах ладану навіював неприємні спогади. Шкірою пішов холод. Дихання перехопило. Щось всередині дівчини било на сполох, попереджаючи про небезпеку.

Мирослава озирнулася на Костю, щоб впевнитись, чи їй не здалось, проте ледь не скрикнула: хлопець майже не рухався, а його руки були обплетені брудно-зеленими розлогими щупальцями. Коли вона здійняла голову, то побачила, що всі інші прихожани теж нагадували ляльок, від яких тягнулись такі ж відростки. Священник же виглядав як лялькар.

І лише при дотику до Мирослави щупальця заскреготали й розсіялись — чи то радше вибухнули. Вона здивовано простежила, як їхні частини тануть мов дим.

Священник Григорій зле скрикнув, наче від зубного болю:

— Ти!

Дівчину всю аж трусонуло. Волосся, підстрижене під каре, на мить пурхнуло та частково зависло, мов наелектризоване. Їй стало по-справжньому страшно й, радше інтуїтивно, Мирослава потягнулася до руки Кості. Її дотик відлякав негативну енергію, що попередньо вчепилась у хлопця, й той знову усвідомив себе.

Моргнув раз, потім другий і пошепки запитав:

— А що відбувається?

Губи Мирослави торкнула істерична усмішка.

— Ми буквально у пастці божевільного, що, схоже, має ті ж сили, що і я.

Священник, ймовірно, не погоджувався з даним твердженням і, розбираючись з іншими щупальцями, що заплутались (все-таки людей було багато), заволав:

— Та трясця вам, це мала бути лиш моя сила! МОЯ! Мене готували до цього, а ти…

Мирослава смикнула рукав плаща напарника:

— Костю, може, ти підкажеш, що він намагається зробити?

Хлопець втер обличчя клаптем верхнього одягу та вичавив з себе:

— Зважаючи, що на мить мене осяяло безмежною любов'ю до Паші Лебедя, здається, вирощує нових прихильників.

Брови дівчини поповзли догори.

— Не просто прихильників, це буде новий світ... Ви не розумієте, як вам пощастило! — Григорій блаженно усміхнувся.

Злодій явно був не тут та виглядав певною мірою змарніло.

Мирославі, якщо чесно, було абсолютно все одно на його план, і абсолютно точно вона не планувала стати маріонеткою чи ба більше — такою ж зброєю, як Григорій у руках секти. Все, чого вона прагнула, — витягнути Костю і себе звідси. 

А потім? А потім прибити його. Можна двічі, щоб напевне.

Хлопець був категорично не згоден і ткнув рукою у людей довкола, натякаючи, що вони не можуть їх покинути.

Дівчині нічого не лишалось, як кинутись до вірян, що стояли неподалік. Кілька дотиків — та вони були вільні. Могло видаватись, що це було надто легко, але такі елементарні дії відбирали у Мирослави непропорційно багато сил. І за такий короткий термін вона вже могла б позмагатися з крейдою щодо білосніжності шкіри.

Григорій розлютився, оскільки втрата контролю над Мирославою та Костею призвела до порушення цілісності конструкції. А втрата вірян знищила схему химерного плетіння вщент. Вона осіла сигаретним димом у його руках. Священник заволав мов звір:

— Ні-ні! Ми повинні скинути чинну владу! Павло має направляти нас.

Червоні очі вп'ялися в Мирославу, що не встигла зрадіти маленькій перемозі, як вимушена була захищатись від чорних клубів диму.

Костя підскочив, щоб підтримати дівчину під лікоть.

— Ти маєш протистояти.

— Не знаю як!

Мирослава закривалася руками, проте цілеспрямована атака й величезна кількість влитої ворогом енергії не могли пройти безслідно. Почали з'являтися рани. Друг не розумів, чим може зарадити, проте уважно слідкував за перебігом подій і хаотично щось набирав іншою рукою на своєму телефоні.

Вона глянула на хлопця, і раптом їй прийшла небезпечна думка.

— Я заздалегідь прошу вибачення, якщо це не спрацює, проте в мене є ідея.

Мирослава потягнула жовту енергію з Кості, мов намотуючи бинт та зрештою формуючи таку собі сферу. І якщо спочатку здавалося, що хлопець і не помічав нічого, то через деякий час він застогнав від болю.

У Мирослави була лише одна спроба, тому, прицілившись, жбурнула в голову священника смертоносний м’яч, сподіваючись, що Григорію для формування захисту теж доведеться витратити чимало часу.

Яке ж було її здивування, коли той кинувся їй назустріч, вхопивши хреста з постаменту. Здається, він збирався забити її до смерті.

Шар пролетів повз Григорія, зникнувши за його спиною. Мирослава судомно втягнула повітря. Костя втиснувся у стіну. Кінець був надто близько.

Аж раптом Григорій скрикнув та знепритомнів — шар поцілив точнісінько в потилицю чоловіка, відскочивши мов м'яч-стрибун від стіни.

***

За деякий час на місці вже працювала поліція. Виявляється, рудий не хаотично щось тис у телефоні, тож тепер самовдоволено глипав на Мирославу жовтими очиськами. У нічній темряві його погляд нагадував лисячий. Такий же хитрий.

Один із патрульних з повагою потис руку Кості, дякуючи за чудову роботу під прикриттям, що стало черговим шоком для дівчини. Вона вважала, що цього вечора її ніщо вже не здивує, але ж ні.

 — Ми накрили ще одну зустріч в Чернівцях. Потрібна твоя допомога, щоб відшукати інших.

Костя сухо кивнув, лиш на мить повернувшись до колеги і врешті знову зосередивши погляд на Мирославі. Можливо, боявся, що вона втече?

О ні, шановний, тікати вона аж ніяк не збиралась. Щойно Віктор відійшов, щоб отримати свідчення врятованих, вона розважливою ходою підійшла до друга. І так само розважливо, з усмішкою на вустах, дала смачного ляпаса по самовдоволеному обличчю. 

Насолода від шоку в заокруглених очах недовідьмака з лишком перекрила почуття провини й шкодування за скоєне. Цей шалений день до біса втомив дівчину, тож доки Костя механічно торкався потерпілої щоки, вона притулилась до холодної стіни будівлі й заплющила очі.

Здається, роль дурника в цій історії дісталася геть не Кості. Мирослава боялася припускати, чи була збігом її перша зустріч з Пашею Мерседесом. Схоже, що ні.

Тоді її вміло використали на благо суспільства. 

А як же самогубець? Над ним попрацював Григорій, проте чи випадково саме Мирослава натрапила на нього на тому мосту? Чому він обрав саме ЇЇ міст?

І чи означає це, що тепер її сили стануть національною зброєю? Скільки ще церков доведеться обійти? Чи тільки їх?

Вона з жахом підняла очі на хлопця, якого, як думала, знає, і наткнулася на ласкаву усмішку й лисячі очі:

— Все гаразд?

— Гаразд? Я бачу таки іншої щоки тобі не шкода, — фиркнула, шалено закліпавши. 

Може, вони тут би й побилися, проте нажахані очі вірян й пальці, направлені у бік цих двох, змусили завмерти. Віктор, щойно закінчив свою роботу, передав кілька листів для ознайомлення. У свідченнях замість рятівниці Мирославу представили як небезпечну психопатку, чия голова сповнена богохульних думок, а дії осквернення святинь.

Як не старалась, вона не змогла знайти нічого про друга. І це роздратувало її більше, ніж той факт, що вона нове зло для вірян.

— Значить, я всіх врятувала, а святий у нас Костя?

— Фактично так, але формально про мене там ні слова не сказали, — рудий перебирав папери, силуючись знайти хоч одну згадку про свою персону. — Я ж хороший поліціянт під прикриттям.

Перш ніж Мирослава встигла ще раз пустити в хід руки, між ними втиснувся Віктор. 

— Ану припиніть, як діти малі, — загоріле й спітніле обличчя металося зі сторони в сторону, прагнучи перехопити будь-які дії з боку Кості чи Мирослави. — У нас тут серйозна справа. 

Друзі перезирнулись, перекинути лють на Віктора видавалося не такою вже й поганою ідеєю…

— Мирославо, вибір в тебе невеликий. Якщо бути геть відвертим, то або так, або ніяк: разом з Костею будеш вести розслідування як запрошений спеціаліст. Випереджаючи твої питання: оплата буде, звіти обов’язкові, працюєте під наглядом.

— Я ще не погодилась! — гаряче випалила Мирослава, проте миттєво завмерла, заламуючи руки й розігруючи в голові варіанти розвитку подій.

Вона не пробачила Кості його брехню й витівки, та що там пробачити — не встигла усвідомити межі та розмір заподіяної шкоди. Хай чекає на чек за моральні збитки, до речі! Друг називається! Але… Але тепер вона знала, чого очікувати від нього, бачила його в дії. А якщо її поставлять працювати з іншим? А якщо до психлікарні запроторять, відповідно до свідчень врятованих?

Брунатні очі Мирослави перетнулися з медовими Кості, в яких, певно, потонуло сонце. Чи то все ж таки був світанок? Вона ухвалила рішення, а він зрозумів її без слів.

— Вона у справі. Я їй все поясню.

Віктор тяжко зітхнув, оскільки перспектива бути нянькою для цих двох не надихала, а Мирослава лиш тихо додала, радше для себе:

— Схоже, наступні таки Чернівці…