Супергерой у білому халаті

Це оповідання написано на основі реальних подій, що відбувалися на півночі Німеччини в період з 1999 до 2005-го року.

Показання кардіомонітора почали скакати наче скажені. Мирне ритмічне пікання збилося, а потім й перейшло на сигнал тривоги. Одночасно з цим у пацієнта катастрофічно впав тиск і лінія на моніторі стала прямою.

В коридорі почулися швидкі кроки, метушня. Першим, як це вже було не раз, на місці опинився Микола Горбенко. Як завжди, він діяв холоднокровно та спокійно, кожен рух вивірений та точний, наче Микола схилився над манекеном на занятті в Одеському медичному університеті, а не над людиною, у якої зупинилося серце, в кардіологічному відділенні обласної лікарні.

Горбенко швидко оголив груди пацієнта. Лівою рукою приклав вказівний та середній палець на зону сонячного сплетіння. Праву руку заніс на двадцять сантиметрів над серцевою областю та сильно, але акуратно двічі ударив кулаком.

Кардіомонітор жалібно запищав, по прямій лінії пішли хвилі й у хворого з’явився слабкий та ще неритмічний пульс.

Одразу після прекардіального удару Микола перейшов до непрямого масажу серця. До моменту коли в палаті з’явилася реанімаційна бригада з дефібрилятором, він вже не знадобився, бо робота та ритм серця відновилися.

Горбенко передав врятованого лікарям та пішов на вихід з палати. Рідкувате волосся на його голові, після активного порятунку пацієнта, настовбурчилося і стирчало у різні сторони. У двірному пройомі сонячний промінь підсвітив голову Миколи наче справжній німб. Краєм вуха Горбенко почув, як лікарі за його спиною перешіптувалися: “Супергерой знову врятував життя”, “Наш Лікарняний Рембо і цього разу не підвів”.

— Он він якраз іде. — сказала старенька медсестра, що сиділа в приймальному відділенні, та вказала рукою, в якій тримала гроші, на невисокого лисуватого, з помітним черевцем чоловіка у білому халаті.

Олеся, наче коршун на здобич, кинулася до нього. По лікарняним кахлям наче барабанний дріб застукали високі підбори.

— Бахили ж одягни! — крикнула їй услід медсестра, але дівчина не звернула на це уваги.

— Перепрошую, чи ви не пан Горбенко? — наче з-під землі виросла перед чоловіком у білому халаті Олеся.

— Так, це я. А ви … — запитально подивися очима трохи навикат чоловік.

— А я кореспондент газети “Дивовижна Україна” — Олеся Перебийніс. Хочу взяти у вас інтерв’ю. — сказала дівчина.

— У мене? Інтерв’ю? — перепитав Горбенко з трохи надмірним здивуванням.

— Саме так. Ви ж справжня знаменитість. Стільки життів врятували. Кажуть, що за останній рік не менше п'ятдесяти! Вас навіть Супергероєм називають. Лікарняним Чак Норісом. — гаряче протараторила дівчина.

— Не Чак Норісом, а Рембо. — поправив журналістку Микола.

— Та таке, я не знаю прямо. Я не гонюся за славою. Просто роблю свою роботу. — додав Горбенко та випрямив спину і трохи втягнув живіт. Він навіть наче став вищім.

— Не треба скромничати. Країна має знати своїх героїв! — наполягала Олеся.

— Ну якщо ви так гадаєте … — невпевнено сказав Микола. Рукою він пригладив рідкувате волосся, щоб воно прикрило залисини на голові.

— Я просто впевнена. — дівчина витягнула з кишені диктофон і вони рушили разом білим лікарняним коридором.

Планерка кардіологічного відділення пішла не за планом. Всьому виною був графік, який продемонстрував заввідділення Вітренко — кількість смертей у відділенні за останні два роки. Крива на графіку була зовсім не на користь лікарів.

— Сімдесят три пацієнти, яких ми не змогли врятувати, в цьому році проти шістнадцяти рік тому. І рік ще не закінчився — тільки листопад почався. Колеги, це просто жах якийсь. — Вітренко патетично підняв догори палець.

Присутні похмуро дивилися у стару, затерту, але кристально чисту підлогу, наче намагаючись знайти там відповідь на питання, чому кількість смертей так значно збільшилася. Навіть заслужений та ерудований лікар Едуард Всеволодович цього разу не знайшов, що сказати, і лише розгублено крутив у руках окуляри.

— Ми ж не реанімаційне відділення. До нас привозять хворих не у критичному стані. — продовжував заввідділення.

— А якби не Горбенко, то й ще більше було б. — тихо пробурмотіла молода лікарка, що сиділа ближче до столу.

— Що? А, так, Ганно Петрівна, ви — праві. Без Горбенко була б зовсім катастрофа. — таки розчув її заввідділення.

Микола чи не єдиний хто підняв очі на Вітренко та склав руки на грудях.

— Миколі Івановичу ми випишемо премію. Він — справжній герой. А от всі інші мають подумати, що у нас не так. Як ми дійшли до такого. Серйозно подумати!

— Миколо Івановичу, зачекайте! — почув з-за спини Горбенко, коли кинув недопалок у смітник і вже розвернувся до дверей відділення.

Він повернувся. До нього спішила немолода жінка. В одній руці вона тримала кульок з “Сільпо”.

— Миколо Івановичу, я дружина Карпюка. Того, якому ви врятували життя. Хочу вам подякувати. — емоційно заговорила жінка.

— Ой та не треба, не треба. Це — просто наша робота. — привітно посміхнувся їй Горбенко.

— Ні-ні, Миколо Іванович, якби не ви … — голос дружини Карпюка зірвався та на очах з’явилися сльози. Певне вона уявила, що було б, якби не супергерой у білому халаті.

— От візьміть, будь ласка, ми небагаті, що можемо … — простягнула жінка кульок Миколі.

— Ну що ви, що ви. Я не можу цього взяти. — сказав Горбенко, але кульок якось непомітно перекочував до його рук і він заглянув у нього. Пляшку коньяку “Шустов” та коробку шоколадних цукерок і правда не можна було вважати розкішним подарунком. Микола розчаровано хмикнув.

— Це від щирого серця. Я кожен день буду за вас молитися. Свята ви людина, справжній герой. — остаточно розплакалася жінка.

Фігура у білому халаті схилилася над ліжком. Пацієнт мирно спав після операції, мабуть, ще під залишковою дією від анестезії. Горбенко сунув руку у кишеню халата та дістав шприц. Акуратно встромив його у систему, чи як її ще по-простому називали крапельницею. Великий палець вже збирався натиснути поршень …

— Горбенко, що ви робите? — роздався голос за спиною Миколи.

Той здригнувся, але тут же опанував себе і неспішно повернувся. На Горбенко крізь діоптрії окулярів підозріло дивилися очі Едуарда Всеволодовича.

— Я? Як було призначено пацієнту Васильойву збираюся вколоти дігоксин. — спокійно промовив Горбенко.

— Ким призначено? Це мій пацієнт, я нічого такого не призначав. — сказав Едуард Всеволодович.

— Е-е-е, здається, Ганна Петрівна сказала. — відповів Микола.

— Ганно Петрівно! Підійдіть сюди на хвилинку. — крикнув у коридор Едуард Всеволодович.

З коридору почулися кроки і лікарка зайшла в палату.

— Ганно Петрівно, ви призначали Васильйову якісь серцеві глікозиди? Дігоксин, може? — спитав Едуард Всеволодович.

— Ні, що ви? Це ж ваш пацієнт. — заперечила жінка.

Лікар перевів погляд назад на Горбенко. Той знітився.

— М-м-м, може я помилився. — Микола витягнув шприц з системи, одягнув ковпачок, та сунув його у кишеню.

— Дайте мені шприц. — вимогливо сказав Едуард Всеволодович та простягнув руку.

Горбенко сунув руки у кишені, але шприц не дав. Глянув з-під лоба на Едуарда Всеволодовича, потім на Ганну Петрівну.

— Дайте. Мені. Шприц. — повторив лікар, промовляючи кожне слово окремо і твердо.

Микола з неохотою дістав шприц і поклав його на долоню лікаря.

— Вікторе Павловичу, я хотів би терміново поговорити. — без стуку зайшов до кабінету завідуючого кардіологічного відділення Едуард Всеволодович.

Вітренко невдоволено подивився на нього, але кивнув.

Едуард Всеволодович не присів на стілець, а встав прямо навпроти Вітренко і сперся руками на стіл, нависаючи над завідуючим.

— Це про Горбенко … — почав лікар.

— О Боже, Едуарде Всеволодовичу, мені ваша оця теорія щодо Горбенко ось де сидить. — перебив його Вітренко, закотив очі та показав рукою під підборіддям, обозначаючи рівень, де сидить та сама теорія.

— Але … — спробував продовжити лікар.

— Так, я всі ваші оті цифри перевірив. Ну так, справді, кількість смертей дуже зросла після того, як у нашому відділенні з’явився Микола Іванович. Ну добре, так збіглося, що більшість з них приходиться на ті дні, коли чергує Горбенко. Це просто збіг! — не дав і слова сказати Вітренко.

— Послухайте … — Едуард Всеволодович не полишав спроби виказати свою думку.

— Це ви мене послухайте. Я не хотів це говорити, але, мабуть доведеться. Давайте будемо відверті. Ви просто заздрите Горбенко. Він – простий медбрат, який навіть не довчився в університеті, а ви — заслужений досвідчений лікар. Але Микола Іванович врятував більше людей, ніж ви. І саме його називають “Лікарняним Рембо” та “Супергероєм у білому халаті”, а не вас. Ну вдача у людини така — він завжди перший там де треба. І слава Богу! Ось, навіть в газету потрапив. — Вітренко поклав перед Едуардом Всеволодовичем останній номер “Дивовижної України”. На першій шпальті була написана назва статті “Супергерої серед нас” і фото Горбенко.

Лікар мовчки витягнув з кишені шприц та поклав його на газету. Такий жест збив напір Вітренко та перебив вже заготовлену промову.

— Що це? — спитав заввідділення.

— Горбенко збирався вколоти це пацієнту після операції з шунтування. Без призначення лікарем. — нарешті мав змогу сказати повне речення Едуард Всеволодович.

— Е-е-е, ну може помилився пацієнтом. — розгублено припустив Вітренко.

— Тут п’ять кубиків дігоксину. Ви розумієте, щоб було б, якби він вколов то хворому? — Едуард Всеволодович подивився заввідділення прямо у вічі.

— Невже майже півсотні жертв? — Олеся у шоку відкрила рота і застигла так наче риба, яку викинуло на беріг.

— Це тільки ті в яких він зізнався та ті, яких ми змогли ексгумувати та зробити експертизу. — сказав Котов — слідчий з Одеси.

— Але чому? Який зиск він з того мав? — все ще не могла повірити журналістка.

— В основному він шукав славу та повагу від колег та пацієнтів. Ну премії та подарунки теж були, але то — другорядне. За результатами психіатричної експертизи — головне було потішити власне его.

— Але як? Як? — все ще не вкладалася у голові Олесі ця історія.

— Ну, маючи медичну освіту та злочинний намір, Горбенко вколював пацієнтам сильнодіючі препарати, які викликали зупинку серця чи інші важкі наслідки. Як тільки ці наслідки наступали, то злочинець першим опинявся на місці злочину і проводив реанімаційні заходи. В деяких випадках вони допомагали, в інших — ні. — занадто буквально зрозумів журналістку Котов і трохи канцелярською мовою роз’яснив яким чином Горбенко робив свої злочини.

— Я маю на увазі, як людина може до такого дійти. — не задовільнила відповідь Олесю.

— Психіатрична експертиза каже, що маємо справу з соціопатом. Але він чудово розуміє, що робив і наслідки своїх дій, тому, слава Богу, підсудний і, я думаю, його засудять до довічного.

— А всі його вважали супергероєм. Я навіть статтю написала.

— До речі, при обшуку в його квартирі ми знайшли багато коміксів про різних там супергероїв, постери, колекційні фігурки. Горбенко дуже цим захоплювався. Певне, та супергероїка помножена на кризу середнього віку й виростила з нього монстра. Він занадто хотів відчути себе справжнім супергероєм і готовий був заради цього на все. — сказав слідчий

— Хотів стати супергероєм, а став суперпокидьком. — задумливо сказала Олеся, в її голові вже складалася нова стаття про Горбенко.

— Ну щось супер у нього таки було. СуперЕго! Воно повністю поглинуло його душу та витіснило усі людські почуття такі як сумління, співчуття, жалість, повагу до інших, навіть страх покарання. — на цих словах слідчий закрив теку зі справою Горбенко.