Лінива кров

Передмова автора:

Я не планував писати про супергероїв. Мені здавалося, що придумати щось оригінальне та нове, не просто дуже складно, а майже неможливо. Але якось, мандруючи просторами телеграму, я натрапив на чудовий малюнок, авторства дуже талановитої молодої пані, Черничко Марії, який ви можете бачити як обкладинку до твору. Саме тоді я зрозумів, як має виглядати справжній супергерой.

Лінива Кров

Вперше він прилетів до мене рівно два роки тому. Маленький зелений гоблін, сантиметрів двадцять завдовжки, із книгою в руках, двома парами прозорих крилець, складеними як у метелика та довгим комариним носиком.

Ти ж розумієш, що це зараз я так легко описую його появу. Але тоді мені здавалося, що це якась біологічна зброя: чи то комар переросток, чи то ще якась хрінь. Можливо, навіть, десь поруч були двері у Гобляндію. Тільки тепер це вже не важливо. Отож, слухай.

Був вечір. Я сиділа за комп'ютером, як, в принципі, й завжди, та дивилася "Гру Престолів". Відчинила вікно, щоб впустити трішки свіжого повітря. У маленькій кімнаті його завжди не вистачає — комп'ютерний стіл і шафа для одягу з одного боку, та ліжко з іншого займають весь простір.

Мама пішла в нічну зміну, і мені знову стало соромно за те, що вона повинна працювати, поки я сиджу цілу ніч за комп'ютером. Адже надворі літо, у мене два місяці канікул перед початком другого курсу, і я могла б влаштуватися на роботу, ну, наприклад, баристою. Але вранці мені знову захочеться спати. Вкотре прокинеться лінь, тож я просто ляжу на ліжко та засну.

Серія закінчилася, і я важко потягнулася до мишки, щоб пропустити рекламу, та продовжити перегляд. Хотілося пити, але лінь було йти на кухню.

"Ось коли уже в туалет захочеться, тоді й за водою схожу" — подумала, вмикаючи наступну серію. Там у людей були пригоди. Лорди плели якісь інтриги, домовлялися одне з одним, а єдина інтрига в моєму житті полягала в тому, чи не забуду я про воду, коли йтиму в туалет.

І я забула.

Прийшла, вимкнула ліхтарик на телефоні, вмостилася зручніше у своє крісло, увімкнула серію і захотіла зробити ковток води.

— Клята лінь. От би хтось тебе забрав. Я тоді встану та піду на кухню! — сказала я, і…

Продовжила дивитися серіал, щоб не упустити цікавий момент, як Тиріон Ланістер вбиває свого батька.

"Нічого, от закінчиться сезон, і я нарешті встану та піду на кухню."

— Я можу тобі чимось допомогти? — сказав тонкий писклявий голос за спиною. Я заклякла на кріслі, мов статуя в музеї. Навіть дихати не могла.

"Тобі почулося. У тебе зневоднення. Треба піти щось попити, — подумала я, відганяючи від себе погані думки про монстрів, які хочуть мене з'їсти. — Тим паче, якби монстр хотів тебе з'їсти, він би не сидів на твоєму ліжку і не витрачав час на теревені".

Руки все ще тряслися, та я все ж встала з крісла, узяла в руки телефон і залізла в меню, щоб увімкнути ліхтар.

— Могла би і подякувати, — знову заговорив хтось.

Я різко повернулася в той бік, направивши світло ліхтаря прямо на своє ліжко, і побачила крилатого гобліна з книгою в руках.

— Аааа, що за їбана хуйня! — здається, мій крик чуло пів мікрорайону.

— Я не їбана хуйня, — запротестував він, підлетівши під стелю.

Я жбурнула на ліжко свій телефон, в надії прихлопнути чи то комаху-переростка, чи то мікрогобліна із Гобляндії. Але він вправно відлетів убік, та продовжив базікати.

— Мене звати Микита, і я, взагалі-то, маю суперсилу, яка тобі допоможе.

— Їбана хуйня, яка розмовляє! Блять, що відбувається зі мною.

Сказати, що я була шокована, це нічого не сказати. Не знаю, скільки разів я тоді намагалася його перехрестити, доки він летів до вимикача, щоб у кімнаті стало світло. Навіть встигла пожалкувати, що не тримаю біля ліжка кілька примірників "Гри Престолів". Цими книгами я б точно змогла прихлопнути цього звіра.

— Отак значно краще, — знову пропищав літаючий гоблін, заливши кімнату світлом лампи. — Страшенно не люблю темряву.

Я ж відчула, як моя вечеря проситься на вихід. Десь там, на моніторі, Тиріон Ланістер втікав з міста, а я, тулячись спиною до шафи, намагалася повільно просуватися в бік дверей. Мені здавалося, що єдина суперсила у цієї істоти — це налякати мене до смерті..

У голові одразу ж заспівав Вакарчук:

"Хто ти є,

Ти випила мою кров,

І п'яною стала"

— Дивися, там павук, — не придумавши нічого краще сказала я, тицьнувши пальцем у протилежний кут. Але це спрацювало. Микита відвернувся, і я швиденько вибігла з кімнати та закрила двері.

Схоже, йому це геть не сподобалося — він підлетів до дверей, та, сівши на ручку, спробував їх відчинити.

"Господи, мамо, навіщо нам скляні двері у мою кімнату?" — подумала я, спираючись спиною на холодну слизьку поверхню.

— Отакої. Прилітаєш допомогти, а ці люди ще й втікають. Правду казали в школі, не всі хочуть, щоб їм допомагали.

Його голос звучав якось надто сумно. Він уже не намагався відкрити двері, а просто сів на підлогу, підперши їх з боку кімнати.

— Яка ще допомога? Про що ти кажеш? — запитала я.

Микита голосно видихнув повітря, наче моя бабуся із села, яка щойно подоїла дві корови, козу, погодувала кролів, загнала курей та качок, приготувала вечерю, та сіла за стіл.

— Ти захотіла, щоб я забрав твою лінь, а моя суперсила полягає у тому, щоб забирати лінь.

Сміх сам собою вирвався з мого горла.

— Чого смієшся? Я сім років слухав лекції та проходив практики. І для чого? Щоб перша ж людина, якій я захотів допомогти, посміялася з моєї професії? А мама казала мені: "Лети, синку, краще в юридичний. Будеш слідкувати, чи всі супергерої правильно застосовують свої здібності. Там корупція страшенна. Ти швидко там піднімешся, і ми заживемо добре. А у сфері допомоги одна бюрократія і низькі зарплати".

— Хочеш сказати, ти — супергерой? — запитала, вставши на ноги та почухавши себе за шию.

— Так. Я саме так і сказав, — гордовито запищав цей комар.

— І у вас є школа, де вас навчають бути супергероями? — запитала я із сарказмом, але він, схоже, не знав таких емоцій. Або ж просто, вирішив не придавати значення таким речам, як мої жарти

— Так. Сім років нас навчають. Ось лише закінчив її.

Мушу визнати, що мені стало цікаво, що це за Школа Супергероїв. Я відчинила двері.

— Мене звати Дарина. Не хочеш попити води? Розповісти якраз, що ти за супергерой.

— Ходімо, — погодився Микита. — Виявляється, після людської крові якийсь дуже дикий сушняк.

На кухні я налила йому води у маленьку мамину кружку для еспресо, а собі в ту, що у формі жабеняти. Сівши на табуретку, я обперлась на холодильник та взяла свою кружку в руки.

— Шия не пече?

— Від чого? — здивувалася, сьорбаючи воду.

— А ти думала, я мав тебе просити дозволу, аби допомогти?

Микита самовдоволено підлетів у повітря, помахав крилами, наче фея-чарівниця, тоді знову приземлився на стіл. Продовжив сьорбати воду.

— А з цього місця детальніше, будь ласка!

Я уже не боялася його, але все ж не могла второпати як зв'язаний свербіж шиї, та цей крилатий гоблін.

— Все просто. Цей хоботок висмоктав у тебе трішки "лінивої крові", — він показав пальцем на свій довгий ніс. — А на заміну, як бачиш, ти зараз сидиш на кухні, п'єш воду, а не розвалюєшся в кріслі перед телевізором.

— То комп'ютер, — виправила я.

— То не має значення, — заперечив гоблін, і таки мав рацію. Яка різниця, де я сиджу, якщо я хотіла встати?

— Тобто, це так працює? Ти у когось п'єш кров, і людина стає активною? — перепитала я.

— І людина робить те, що їй потрібно, — відповів він.

— Тобто, варто мені захотіти щось зробити, я можу покликати тебе, і вуаля? Ти мене вкусив, і я уже живчик?

Від сміху, він ледь не впустив книгу.

— У моєму районі п'ять мільйонів людей. І один я, народжений випивати лінь. Я можу бути дуже далеко звідси. І, знаєш, у мене немає кому випити "лінивої крові".

Микиті цей жарт видався напрочуд смішним, і він завалився на спину, катаючись по столу та обіймаючи себе крилами.

— Тобі погано? — здивувалася я.

— Подумав, що було б непогано мати супергероя для супергероїв. Іноді, чесно кажучи, я так розумію вас, лінивих людей. Замість того, щоб летіти чортзна-куди, я б влігся у своє ліжко, накрився ковдрою, і спав кілька днів поспіль.

— І надовго я тепер заряджена енергією?

— Гадаю, на кілька хвилин, а якщо пощастить, то навіть кілька годин.

— А як буде далі?

— Це уже від тебе залежить. "Лінива кров" не з'являється нізвідки. Вона стає такою тільки тоді, коли людина вирішує, що якийсь її вчинок може зачекати, а натомість не замінює цей вчинок іншим, більш важливим. А тепер, вибач, але у мене кілька сотень тисяч "пропущених".

Микита закрив свою книгу, узяв її собі під пахву і розвернувся, щоб летіти з кухні назад, через коридор, до відчиненого вікна кімнати.

— Дякую тобі, Микито! — сказала я, допиваючи воду.

Він на мить завис у повітрі, після чого розвернувся, підлетів до мене і сказав:

— Найкращою подякою буде, якщо ти більше ніколи мене не покличеш.

Коли він полетів, я допила свою воду, сполоснула кружку під краном, заховала її та пішла назад в кімнату. Перемотала трішки серіал, щоб додивитися серію. Після цього зайшла на сайт оголошень, де виписала собі кілька номерів потенційних роботодавців та лягла спати, аби з самого ранку телефонувати по оголошеннях.

Прокинулася я десь о сьомій тридцять. Пішла на кухню, підсмажила мамі яєшню, нарізала огірок, два помідори та намастила маслом скибку хліба. Мама дуже здивувалася, що я приготувала щось без її нагадування.

— Нарешті, я дожила до того часу, коли ти можливо за мене подбаєш трохи, — мало не плачучи сказала вона, доїдаючи свій сніданок.

Я узяла телефон та зателефонувала двом закладам, чиї номери виписала вночі, але ніхто не відповів.

"Що ж, тоді ще трішки подрімаю, а уже після дев'ятої буду їх турбувати" — подумала я, і… прокинулася о першій дня зі страшенним головним болем.

Звісно, що більше я нікуди в той день не телефонувала.

Вчора він прилетів вдруге.

Я саме сиділа у Телеграмі. Було уже далеко за північ, але люди, час від часу мені щось писали, і я іноді відписувала їм. І в цей момент поруч з твоєю аватаркою засвітився синій кружечок.

"Ех, можливо написати, що ти мені дуже подобаєшся?" — подумала тоді я, але не наважилася. Подумала, що буде дивно, якщо писатиму перша. Та і, раптом все наше спілкування, це просто гра. Я відклала телефон, гадаючи, що буду лягати спати, як раптом відчула, що у мене свербить шия. Тоді мої руки самі схопили телефон, швидко зайшли у твій чат і надрукували оте повідомлення. "Ти подобаєшся мені.". Як же ж я здивувалася, коли побачила точно таке саме повідомлення від тебе, що з'явилося у чаті в ту ж секунду, що і моє. Я тоді спробувала обійняти свій телефон, наче маленька дівчинка, що пригортає улюблену ляльку і прошепотіла:

— Дякую, Микито.

Він підлетів до мене і подивився, наче на рідну сестру. Хоча у мами більше не було дітей, але мені здається, саме з такою теплотою старші брати дивляться на молодших сестер.

— Ти ж знаєш, найкраща подяка, якщо ти більше ніколи мене не покличеш.

Останні п'ять слів ми промовили в унісон, після чого він захихотів та вилетів у вікно.

Тому я ні краплинки не здивувалася, коли почула твою розповідь про свербіж в районі шиї й розмову із "великим гоблінським метеликом".

І мені здається, його суперсила не тільки у тому, щоб випивати "ліниву кров". Гадаю, Микита може значно більше, ніж він нам розповідав. Він зміг вибрати найкращий час, щоб застосувати свої вміння. Я вважаю, це рідкісний дар для супергероя.