Індиго Girl

Розплющивши очі, Віта зрозуміла, що лежить у лікарняній палаті. Скрізь стояли вази з квітами. Пищав якийсь апарат, і через гучний звук відразу почала боліти голова. Тихенько працював телевізор у кутку кімнати, а у кріслі сиділа мати, читаючи газету.

Дівчина почала пригадувати, як опинилась у медзакладі. У спекотний літній день вона їхала на роботу маршруткою. Якийсь автомобіль врізався у "Богдан", його занесло і перевернуло кілька разів. От що трапляється, коли не користуєшся таксі, а своя машина не завелася.

“Але я жива!”, — думала дівчина.

— Вітуся! — вигукнула Анна Вікторівна, побачивши, що дочка прийшла в себе. Вона кинулась обіймати свою кровинку. — Як ти себе почуваєш? Я покличу лікаря!

Віта не встигла нічого сказати, бо жінка вже неслась по коридору мов ураган.

По телевізору саме показували новини за 14 липня. Отже, минув майже тиждень з моменту катастрофи.

“Увесь цей час я була у відключці?”, запитувала себе дівчина.

Після новин згадали події тижневої давності. Транслювали кадри тієї автотрощі — записи вуличних камер чи знятих очевидцями, які просто змонтували в одне відео.

Посеред проїжджої частини з'явився невідомий, у масці, що приховувала обличчя, та у темному одязі, рукава наче зі сталі, блискучі. Він тримав круглий предмет, який ніби світився. Чоловік метнув кільце — воно увійшло в асфальт настільки ж легко, як ніж у масло кімнатної температури. Дорожнє полотно зривало — автомобілі відкинуло ударною хвилею. Серед людей, що рухались по тротуару, зчинилась паніка. Вони кричали, кинувшись навтьоки. У об'єктив чиєїсь камери потрапила і маршрутка, в якій їхала тоді Віта, і яка в кінцевому результаті перетворилась на купу брухту. Ведуча новин сказала, що лише одна пасажирка вижила і зараз вона перебуває у критичному стані. А в загальному загинуло близько п'ятдесяти осіб і сотні поранені. У руїни перетворилась ціла вулиця.

— Господи! — схопилась за серце Анна Вікторівна, влетівши у палату. Вона вимкнула телевізор, але Віта вже вмивалась сльозами.

Слідом за матір'ю увійшов лікар, який покликав медсестру, щоб та дала пацієнтці заспокійливі. Віті знадобилося кілька хвилин, аби перестати плакати. Але душу рвали на шматки спогади, які відроджувались у пам'яті один за одним. Салон маршрутки у крові, вона лежить під загиблими пасажирами. Як їй вдалось вижити, коли інші в “Богдані” загинули? Хто той лиходій з потужною зброєю, яка здатна зруйнувати таку площу? Злість пекла у грудях. Віта стиснула кулака — її осяйнуло: рука працює! Не зламана! Інша теж в нормі. Дівчина скинула з себе ковдру, подивилась на голі ноги, на яких не було ні подряпини. І не могла повірити власним очам.

— Як так? — прошепотіла ледь чутно, адже вона ніби побувала у м'ясорубці.

— У вас чудова здатність до регенерації, — промовив лікар, який стояв неподалік. Чомусь він не виглядав здивованим чи спантеличеним. — Не знаю, як вам вдалось самосцілитись всього лише за тиждень, але це круто. Черговий лікар Романенко. Приємно познайомитись.

Віта все ще не могла втямити, що відбувається.

— Якщо зі мною все гаразд, тоді чому я досі тут? — Дівчина з надією поглянула на матір. — Я ж можу поїхати додому?

Романенко знизив плечима.

— Мені б дуже цього хотілося! — вмішалась Анна Вікторівна. — Вважайте, що я вже шукаю доглядальницю.

— Зробимо ще пару аналізів… — відповів Романенко. — І тоді щось вирішимо.

Пізно ввечері Анна Вікторівна забрала Віту додому. Коли вони прибули в заміський будинок, вже давно перевалило за північ. Дівчина відразу прийняла душ. Дивлячись у своє відображення, прагнула зрозуміти, що з її тілом не так. Несподівана здатність до регенерації якось пов'язана з появою того об’єкта, що більше схожий на персонажа із марвелівського блокбастера? Чи це в ній було давно?

Віта спустилась в кухню, щоб поїсти. Заварила чай. І лиш тоді помітила газету, які так полюбляє читати мати. На першій же сторінці надруковано фото зруйнованого будинку та стаття під заголовком “Стальний Убивця продовжує забирати життя”. Віта прочитала допис. Отже, він вбиває чакрою, типу як у героїні відомого серіалу. У зброї зосереджена надпотужна сила. Він відітнув голову якому молодому чоловікові. Інші мешканці тієї багатоповерхівки отримали тілесні ушкодження різного ступеня важкості. Лише одна людина? Показово обезголовлена! Він мстить, чи що?

Прихопивши чашку з чаєм, дівчина пішла до себе в кімнату.

Спати їй не хотілось, тому вона шукала в Інтернеті фото та відео зі Стальним Убивцею. Цей сірий світ далекий від магії та див, отже, його костюм та зброю створено за допомогою науки. А як щодо неї? Її теж створено за допомогою науки? Дурня якась! Вона з'явилася на світ так, як і мільярди інших людей. Має бути цьому всьому розумне пояснення.

У двері постукали. Віта здригнулася від несподіванки. У приміщення вже зазирало проміння вранішнього сонця. За вікном співали пташки. Вона й не помітила, коли посвітало.

— Увійдіть, — сказала Віта.

— Привіт, серденько, — мовив чоловік у діловому костюмі.

— Тату! — Дівчина кинулась обіймати батька. — Ти вже на роботу?

— На жаль, мушу бігти. Вчора повернувся пізно і не хотів тебе турбувати.

— Нічого страшного.

— Тобі щось потрібно?

— Наче все є. Так, все гаразд.

Чоловік пройшов далі й зупинився біля столу, на якому стояв комп'ютер.

— Ти дивилась на цього?.. Гм…

Віта кивнула:

— Цікаво, хто він. Звідки прийшов. Раптом знову десь з'явиться.

Анатолій посміхнувся кутиком губ.

— Ясно… До речі, сьогодні вечеряємо всією сім’єю дома. Я постараюсь повернутись раніше.

— Було б круто. Але на кого ти покинеш свою компанію? Ти завжди зайнятий роботою.

— Пора це змінювати.

Анатолій поцілував дочку у скроню.

— Тобі все вдасться.

Анатолій пішов, а дівчина вийшла на балкон, щоб подихати свіжим повітрям. Ворота вже були відчинені. На виїзді чекав "мерседес". Через кілька секунд на подвір'я вийшли батьки. Спочатку вони розмовляли зовсім тихо. Віта прислухалась, але нічого не могла розібрати. А згодом почали сваритися.

— Не існує зараз безпечного місця! — сказала Анна.

— Він не дістане нас! — відповів на її слова Анатолій.

— Ми цього не знаємо. Павло мертвий. Ти хочеш повторити його долю?

Вони обоє активно жестикулювали.

— І що ти пропонуєш? — запитав Анатолій, який, здавалося, почав прогинатись під натиском дружини.

— Зробити те, що мусимо! Вона тебе захистить!

— Ні-ні-ні, — відмахнувся чоловік. — Нехай сидить вдома.

— Не цього разу!

Вони повернулися у будинок, а водій заглушив мотор автомобіля.

Вперше за багато років батьки сперечалися. Віта сіла на ліжко, відчуваючи якусь важкість на серці. Дивно, але здавалося, наче батьки говорили про неї. Тільки от чому вона має захищати, кого та від кого?

Двері відчинилися:

— Доню, — заговорила Анна Вікторівна, — не бажаєш поїхати з татом на роботу? Ми з Лізою вирушаємо дивитись ресторан для святкування весілля, можеш приєднатися до нас. Не хочеться, щоб ти залишилась вдома одна-однісінька.

— Мені не самотньо, — відповіла дівчина.

— Але тато хоче, щоб ти поїхала з ним! — наполягала Анна. Її голос наче скрипів.

Це справді потрібно?

— Ну гаразд, — погодилась Віта, її спонукало бажання дізнатись, чого боїться батько.

"Онікс Індастріс" Анатолій очолив тоді, коли обидві його дочки ще ходили пішки під стіл. Двадцять років тому одна закордонна компанія, яка виготовляла побутову техніку, відкрила свою філію в Україні. Скляна багатоповерхівка виросла майже в самому центрі міста. А кабінет Анатолія знаходився на двадцятому поверсі. Віта чекала батька у приймальні, поки він проводив нараду, а потім вони планували піти в кафе, щоб поснідати.

Пухка секретарка час від часу поглядала на дівчину, поки та гортала каталог з продукцією компанії. А потім зняла окуляри й запитала:

— У вас справді переломи загоїлися за тиждень?

Дівчина глибоко вдихнула: звідки це відомо?

— Мені приписали хороші ліки та сильні знеболювальні.

— А-а, тоді зрозуміло. Я чому питаю, бо моя подруга як зламала ногу, то пів року на милицях ходила.

Віта доброзичливо посміхнулась.

— А… — Секретарка замовкла, почувши крики за дверима, шум та раптовий удар. — Що там? — вигукнула жінка.

У приймальню вибіг чоловік, тримаючись за голову. По його руках текла свіжа кров.

— Що?! Що сталося?! — панічно волала секретарка.

— Тату! — гукнула Віта й увірвалася в кабінет. Серце колотилось сильніше. Не дихаючи, біля порога лежав незнайомий чоловік у позі ембріона, інший — долілиць, розкинувши руки. Ще двоє — під стіною. Підлога встелена уламками скла — замість вікон величезний отвір, стіл — перевернутий. У кутку сидів батько, якого трясло ніби у нього почалася лихоманка.

— Що сталося? — запитала Віта, присівши біля нього.

— Він прийшов по мене, — відповів Анатолій. — Коли він знову з'явиться…

— Хто? Що йому потрібно?

— Він!

— Стальний Убивця? — уточнила дівчина. Анатолій ніби проковтнув язика. — Ай, потім розкажеш. Потрібно тікати! Вставай!

Та Анатолій не встиг підвестися.

У кабінет, як бумеранг, влетіла чакра, залишаючи по собі яскравий слід світла. Віта схопила теку з паперами та жбурнула її, щоб збити кільце. Папери розсипались тліючими шматками, а сама зброя вилетіла з приміщення.

Віта схопила батька під руку, який наче втратив здатність рухатися. Вибравшись із кабінету, побігли у напрямку пожежних сходів.

Вони спустилися на два поверхи нижче, і Віта почула гуркіт, наче падало щось важке.

— Це він! — Анатолій вже почав заїкатися.

Чакра пробила стіну. Піднялась курява, від якої можна було задихнутися.

— Він близько! Що робити? — запитав Анатолій.

— Ховатися! — відповіла дівчина.

Вони вибігли на вісімнадцятий поверх, щоб знайти хоч якесь безпечне місце. Віта побачила двері з підписом "Архів" і заштовхнула туди батька, а сама побігла далі.

Обернувшись через плече, побачила Стального Вбивцю, який швидко наближався до неї.

— Чорт…

В кінці коридору стояли двоє людей, які про щось розмовляли.

— З дороги! — крикнула вона.

Вони розступились.

Дівчина стрибнула у вікно.

Вона впала на "ленд ровер", прогнувши дах. Прохожі завмерли з відкритими від здивування ротами. Віта злізла з авто, стираючи з обличчя кров, що текла з розсіченої голови. Все тіло страшенно боліло, але жаліти себе не було часу. Дівчина поглянула вгору. Убивця, виглянувши у вікно, теж вистрибнув і приземлився на ноги. Люди кинулися навтьоки, а вона перебігала дорогу.

— Дідько! Де та клята підмога?

Віта сховалась за припаркованим авто. Важкі кроки наближались.

Дівчина підскочила, коли кузов машини, за якою вона сиділа, розрізало надвоє — чакра пролетіла біля її плеча.

Зброя, наче якийсь розумний організм, розвернулась та полетіла до господаря — Віта прослідкувала за траєкторією польоту. Стальний Убивця зупинився зліва від неї.

— Що тобі потрібно? — запитала дівчина. Але відповідь була очевидною.

— Хочу, щоб ти нарешті зрозуміла, хто ти насправді.

Віта видивлялась шлях, яким краще тікати.

— А я думала, вбити мене.

— Це було у плані, але дещо змінилося. Зараз потрібно, щоб ти зрозуміла, що ти така, як і я. Жертва експериментів, які проводять у компанії "Онікс". Вони не виготовляють техніку для дому.

— Справді? — Віта бачила каталог їхніх товарів. — Тоді що?

— Вони створюють індиго людей: воїнів, солдатів, рабів. Яких потім продають, як буханець хліба. Твої сили — результат їхнього втручання. Вони періодично вводять тобі препарат, який змушує забути важливу частину життя. Тому ти не пам’ятаєш того, як нещодавно застрелила одного важливого політика. Як пройшов тиждень у лікарні. Або куди їхала у тій маршрутці.

Дійсно, куди? Дівчина марно намагалася пригадати те, про що згадав Стальний Убивця. Але це ще нічого не означає! Можливо, він просто маніпулює.

— І що пропонуєш? — запитала Віта.

— Щоб ти боролась зі мною проти них.

Стальний Убивця зробив кілька кроків.

— Ага, зараз! — кинула Віта.

І побігла через невелику галявину трави. Та за мить вже лежала обличчям вниз, адже чакра збила її з ніг.

Стальний Убивця зупинився біля своєї жертви. Взяв за волосся та поставив на коліна.

— Відпусти! — наказала дівчина.

Противник дивився на неї, як на якусь картину у музеї.

— Колись ми провели багато часу, закриті в тісній камері, наче якісь злочинці, — промовив він.

— Я такого не пам'ятаю.

— Звісно, що ні. Вони забрали твої спогади, як трофей.

Десь неподалік вили поліцейські сирени.

— Ти несеш дурню.

Було чути, як Стальний Убивця посміхнувся за маскою.

— Думаєш, я брешу?

— Хтозна. Я навіть не знаю хто ти, чи як тебе звати.

— Олекса Лютий.

Гарне ім'я, але не викликає ніяких асоціацій пов'язаних із камерою, думала Віта.

Дівчина піднялась з колін, тримаючись за руку Олекси. Вона стукнула по ній раз, другий. Нарешті він відпустив її волосся.

З розмаху вона вдарила його в живіт — він відлетів на проїжджу частину, як ядро з гармати.

— Офігіти, — прошепотіла дівчина, дивуючись власній силі.

Віта попрямувала до Лютого. Олекса запустив в неї чакру. Дівчина, виконавши сальто назад, вдарила противника у груди. Чакра впала поряд з господарем, який знову опинився на асфальті.

— Не рипайся, — попередила Віта. Її погляд зустрівся з поглядом Стального Вбивці. Настав час поглянути на його обличчя. Та Олекса сам зняв маску.

Вони дивились одне на одного, ніби намагались розгледіти щось рідне. Серце Віти чомусь забилось сильніше. Що буде, якщо вона його помилує? Він її вб'є? Чому досі цього не зробив?

Повисло мовчання.

— Озирнись довкола, — попросив Олекса, вставши. — Ми для них вороги.

Їх оточила поліція та спецназівці, біля яких і стояв Анатолій. Віта не могла повірити власним очам, хоча і надіялась, що вони тут лише через Лютого. Та автомати націлили й на неї.

— Тепер ти все розумієш, правда? — мовив Олекса.

— Ти ще можеш втекти, — сказала Віта.

— Я тебе не залишу.

Віта не зводила погляду з батька. Зараз він виглядав на диво спокійним та зосередженим. Насуплені брови видавали його рішучість до дій.

— Тоді втечемо разом!

— Стріляй, — несподівано крикнув Анатолій.

Хтось вистрелив, і в ту ж мить у грудях Олекси застряг предмет по розміру як п'ять копійок. Хлопець заціпенів і рухнув додолу.

Цей момент немов розтягнувся у часі. Віта ніби дивилась уповільнене відео.

А наступної миті у мізках щось клацнуло. Увімкнулась функція самозбереження. Віта озирнулась на батька, щоб запам'ятати якою потворою він насправді є. І дременула мов стріла.

— Якого чорта чекаєте? — волав Анатолій, як недорізана свиня. — Стріляйте!

Кулі свистіли над головою. Але Віта не зупинялась. Вона забігла за поворот, аби хоч трохи відірватися від переслідувачів. Шкода Олекси, але зараз потрібно рятувати свою шкуру. Можливо колись вона повернеться за ним.