Фактор Хаосу

07.04.2014

Африка

Сомалі, Могадішо

Крізь грубу мішковину майже нічого не було видно. Лише плями світла і неясні силуети навколо.

Чужі руки із залізними пальцями грубо тягли його кудись нескінченими коридорами, і доводилося підтягувати зв’язані ноги. Носаки літніх туфель терлися по голому бетону підлоги.

Силуети постійно горланили щось своє, лаялися, погрожували. Чулися уривки фраз і слів з різних мов та діалектів.

Зрештою, його грубо жбурнули на жорсткий стілець. Сковані за спиною руки озвалися болем. З голови зірвали запилюжений мішок, і сліпуче світло різонуло по очах. Горлянка видала приступ надсадного кашлю…

…

Почата у 2009 році під патронатом НАТО операція «Океанський щит» приносила певні результати, і угруповання сомалійських піратів поступово несли втрати. Зазнавши поразки на морі, уламки таких угруповань перебиралися на суходіл, де намагалися займатися звичними справами.

Шостого квітня дві тисячі чотирнадцятого року, бандформування увірвалося до міського центру «Червоного Хреста» у Могадішо. Було захоплено сімох громадян Канади, двох індійців та вихідця з Пакистану.

Пакистанця було демонстративно страчено одразу ж. Обох індійців – послідовно, за дві години згодом. Семеро канадців залишалися заручниками у нетрях напівзруйнованого міста. Ще за п’ятнадцять годин потому пірати запитали на перемовника для обговорення умов сплати викупу.

…

Марк Овчаренко кривився і мружив очі від яркого світла, заходячись у надривному кашлі. Трохи оговтавшись, він підсліпувато озирнувся навколо. Його притягли до напівкруглого приміщення, вікна якого були забрані брудними шматами щільного поліетилену. Крізь щілини, що роздмухував слабкий вітерець, спалахували сонячні промені й долинав слабкий гомін вулиці. Вхід до кімнати зіяв порожнім одвірком.

Просто перед Марком стояли восьмеро чорношкірих чоловіків. Вони скидалися б на звичайних волоцюг, якби не різномасті застарілі бронежилети та автоматична зброя: потерті АК-47 та М-16. Обличчя всієї вісімки були закриті бавовняними хустками – куфіями.

– Ти…є…говорить…американа? – ломаною англійською спитав Марка один з піратів. Скоріше за все – ватажок, або той, хто вважав себе таким. Він стояв трохи ближче за інших, розвернувши корпус та ледь виставивши вперед плече. Його куфія була прикрашена кистями, тож, скоріш за все, це був місцевий, сомалієць.

Марк кивнув, тримаючи на обличчі вираз тривоги та контрольованого страху. Така поведінка заспокоювала піратів, і їх зброя, до часу, дивилася у підлогу.

– То…кажи! – насупив брови ватажок. Судячи з тембру голосу, він був вже не молодий, приблизно одного віку із Марком. Швидко придивившись, перемовник розгледів цятки сивини у кущавих бровах пірата.

– Так, я говорю англійською…е-е…американською, – поспіхом відповів Марк, і додав арабською, – а також сомалійською, арабською, кісуахілі…

На цих словах стрепенувся пірат із хусткою яскравого червоного орнаменту. Такі носили мешканці Ємену, де, між іншим, арабська була офіційною мовою.

– Американа! – відрізав ватажок.

Більш ніхто не відреагував на закид Марка, але це його не здивувало. У Африці люди з різних регіонів розмовляли понад двома тисячами мов, серед яких найпоширенішими були арабська та англійська. Але на північному сході континенту розташовувалися республіки, де в ходу були, серед інших, тигринья, амхарська, французька…

За правим плечем ватажка височів м’язистий велетень з лютими очима. З широкого ременя на поясі пірата звисав зловісного виду мачете з вищербленим лезом. Пліч-о-пліч із здоровилом неспокійно переминався з ноги на ногу худорлявий хлоп зі спітнілою шкірою. Наркоман, чи, можливо затятий курець. По окремих ідентичних позах та швидких мікрожестах, Марк вирішив, що ці двоє – давні друзі або родичи. Їх куфії були простими, білими, пов’язаними на манір пласких тюрбанів. Типово для Джибуті.

Загалом, зчитуючи орнаменти та вузли на хустках, Овчаренко виявив серед піратів ефіопа, двох кенійців, і навіть, чувака з Уганди. Як прикинув Марк, принаймні ще один з піратів перебував десь поряд, але стеріг заручників. Плюс Ємен, ватажок–сомалієць, і двоє з Джибуті.

З усього кодла, хіба що ці двоє останніх скидалися на людей, що за довгі роки звикли співпрацювати разом. Інші трималися поряд, але підозріло та насторожі. Скоріше за все, всі вони раніше належали до різних банд та екіпажів, і стакнулися разом зовсім нещодавно. Сомалійця обрали ватажком суто через його умовний досвід та авторитет.

Хиткий союз…

Сомалієць розвернув перед очима Марка клаптик паперу і владно гукнув вбік по рацію. Велетень, до якого звертався ватажок, зло зиркнув на старого, невдоволений роллю лакея, та підкорився. Знявши з поясу просту поліцейську рацію, він з гучним ляпанням вклав прилад у долоню ватажка.

Це не укрилося ані від сомалійця, ані від інших піратів. Ані від Марка.

– Ти! – Рикнув на Марка сомалієць. – Читаєш слова!

Ватажок струснув папірцем перед очима перемовника.

– Я…знаю слова! – пригрозив старий Марку. Той кивнув, показуючи, що втямив попередженню.

Сомалієць увімкнув поліцейський канал, і після короткого шепіту статики пролунав рівний писк встановленого зв’язку.

– Марк на лінії, – промовив він спокійним рівним тоном.

– Чую тебе, Марк, – озвалася рація голосом Артура Ларка, технічного спеціаліста оперативного кризового штабу, що було розгорнуто двомастами метрами нижче за вулицею.

Овчаренко почав зачитувати текст, написаний кривими друкованими літерами з купою помилок. Він мовив не поспішаючи, розмірено і чітко:

– Сума вимоги – сімдесят тисяч євро. Якщо грошей не буде за годину, вони вб’ють одного із заручників. Тоді сума зросте ще на десять тисяч. І буде зростати за кожну годину і кожного наступного вбитого. Гроші мають бути перераховані на банківський рахунок…

Спочатку сомалієць пильно вслухався, та впевнившись, що Марк все каже вірно, трохи розслабився і схвально кивнув. Він був задоволений: все йшло за планом.

Коли Марк закінчив свою довгу промову, то відчув як пересохла горлянка. Від задухи, що стояла у порожній бетонній кімнаті, по його чолу та щоках бігли струмки поту.

– Фухх, – пробурмотів він французькою, – оце так спека…

У Джибуті другою офіційною мовою була французька. Наркоман, почувши бурмотіння Марка, злегка тицьнув ліктем напарника. Велетень залишився незворушним, а от ватажок піратів насупився. Сомалієць вже відкривав рота, коли Марк швидко додав дурнуватим нервовим тоном:

– Непогано – заробити сімдесят п’ять штук за годину…

– Заткнися! – гримнув на нього ватажок, – Американа!..

– Ок-ок, – заспокійливо погодився Марк, знову переходячи на англійську, але тут в розмову втрутився наркоман:

– Зажди-но, – він розмовляв франко-арабським діалектом, в якому були намішані обидві мови його рідної республіки, – сімдесят п’ять? Ти сказав «сімдесят п’ять»?

І не очікуючи відповіді, наркоман звернувся до ватажка:

– Чому цей білий сказав «сімдесят п’ять»? Для нас ти казав «сімдесят». Цей білий сказав «сімдесят п’ять»! Ти наказав?!

Нервовий пірат тицяв у папірець, що виглядав у ватажка з кишені.

Марк розгублено переводив погляд з одного бандита на іншого. Інші підозріло прислухалися, здебільшого не розуміючи, про що йдеться.

Сомалієць насилу продерся крізь незнайомі французьки слова, але швидко второпав сенс претензії підлеглого.

– НІ!!

Він обернувся на Марка, розгнівано вилупивши очі:

– Мудак! Що ти йому сказати?! – ватажок махнув у бік джибутійця. – Лайно! Ти сказав лайно! Ти тепер мовчать!!

– Я…я сказав як на папері…мабуть, я трохи…

– ЗАТКНИСЯ!! – шалений погляд сомалійця не передвіщував нічого доброго. Він загрозливо направив дуло автомата просто в обличчя Марку. Пірати за його спиною нервово смикнули власну зброю.

Несподівано, лезо мачете відвело дуло автомата від обличчя перемовника.

– Ні, – вагомо прогудів велетень, тримаючи клинка у м’язистій руці, – він буде говорити. Саме для цього ти його і покликав.

Очі старого побіліли від люті. Це була відкрита непокора його владі. Однак, враховуючи габарити опонента і розгубленість інших піратів, сомалієць мусив бути розважливим.

– Цей білий диявол дурить вам голови, джибуті! – презирливо зашипів ватажок арабською, – наслав на вас марення. З його рота тече отрута, що діє на таких дурнів, як ви…

В цей самий непідходящий момент пискнула рація, і всі погляди метнулися до приладу на поясі ватажка.

– Марку, – прохрипів голос Ларка, – АЛЬ–БАРАКАТ БАНК перепитує, щодо перерахування коштів на один, чи два рахунки…

Погляди піратів знову схрестилися на ошелешеному ватажкові.

– Два рахунки… – навмисно повторив Марк арабською гучно і чітко, – а нащо йому два рахунки?..

Тепер джибутійці виглядали цілком впевненим у своїх підозрах.

– Я вже таке бачив, – процідив наркоман, – одні гроші падають на один рахунок. Надлишок падає на інший рахунок, про який ніхто не знає… Цей щур схотів заробити собі зайвий кусень нашими руками!

Джибутієць мовив тим самим мішаним діалектом, але тепер ватажок все розумів миттєво. Інші пірати тямили через слово, та поведінка, інтонації і жести були очевидними. Бандити оберталися до сомалійця, і щоб тримати всіх у полі зору, тому довелося зробити крок назад. Помилковий жест, який був сприйнятий як відступ і слабкість.

Старий ватажок почав щось белькотіти, намагаючись переконати своїх людей. Він судомно сипав словарним запасом з арабської і англійської мов, суахілі і, навіть, італійської. Його ніхто не слухав.

– Ти втратив право бути ватажком, – мовив велетень, не опускаючи мачете і наступаючи слідом, – тепер у керма буде справжній лідер.

– І хто ж це? – несподівано втрутився один із кенійців.

Пірати перезирнулися між собою. Градус власних амбіцій, а також одвічної підозрілості і зневаги до сусідів швидко сягав критичної відмітки. Накал напруги майже фізично відчувався у задушливому кам’яному мішку, де було забагато вогнепальної зброї і нервові пальці тремтіли на спускових гачках.

– То…хто з вас головний? – підлив олії до вогню Марк зі свого місця.

– Я!! – вибхнув сомалієць. – Я ВАШ ВАТАЖОК, СОБАКИ!! Я…

– Брехливий пес! – відрізав велетень і встромив мачете у шию старого.

Від цього руху пекло зірвалося з ціпку. Загримали автоматні черги, проштрикуючи колишніх союзників впритул. Лунали лайки, крики люті і болю. Оглушлива стрілянина перемежалася пронизливим вереском рикошетів. Кімнату затягло щільною хмарою порохових газів, від яких збивало дихання.

В самому центрі цього, утвореного ним самим, Хаосу, сидів скутий по руках і ногах перемовник, і тонко усміхався. Жодний постріл дивним чином не зачепив білого чоловіка, і скоро вже все скінчилося.

На ногах лишався лише один із джибутійців – наркоман, який тяг за велику руку свого мертвого напарника і вмовляв того підвестися і вшиватися звідси. Погляд пірата натрапив на Марка. Секунду чоловіки розглядали один одного, після чого Марк стрельнув очима на одвірок і гучно проволав:

– Нарешті, ви тут!..

Пірат блискавично розвернувся, підводячи автомат, але там було порожньо. Натомість, постріл пролунав з-за його спини, і наркоман повалився обличчям до низу. На протилежному боці кімнати, серед мертвих тіл і стріляних гільз, лежав на підлозі старий ватажок. В руці його димив барабанний Сміт-Вессон, а з глибокої рани на шиї поштовхами виплескувалася кров.

Сомалієць подивився на Марка. В погляді старого пірата були розуміння і ненависть. Марк відповів йому тою самою тонкою усмішкою. Пірат навів на перемовника револьвер, та ослабла рука вже не тримала зброю. Очі сомалійця закотилися.

У вухах Овчаренко досі стояв дзвін після гучних пострілів у тісному просторі, та все одно він почув ляскання босих ніг по бетону.

Ось і він – дев’ятий.

Лише переконавшись, що стрілянина вщухла і все стихло, до кімнати заглянув останній пірат – зовсім ще юнак, що навіть не закрив обличчя хусткою. Від побаченого всередині, його темна шкіра посіріла від переляку. Судомно вдихаючи сизий туман горілого пороху, хлопець дико озирався на криваве побоїще і був близький до паніки. Марк із цікавістю споглядав за ним.

Нарешті, юнак зосередився на білому чоловікові. Загострені від страху інстинкти безпомилково викрили винуватця катастрофи. Юнак ривком здійняв громіздкий АК, прицілившись у Марка. Той лише награно здійняв брову.

Хлопець натис гачок. Замість постріла пролунало сухе: «клац». Юний пірат ледь не знепритомнів від викиду адреналіну і жаху. Він смикнув затвор і знову натис гачок.

Клац.

Верескнувши, пацан кинув автомата, підхопив з підлоги закривавлений мачете і кинувся на Марка. Саме в цю мить, скоч, що тримав брудний поліетилен на одному з вікн, відліпився від спеки, і завіса впала. На скроні пацана з’явилася червона точка, а потім його мізки плеснули на підлогу.

– Чисто, – промовив Овчаренко через дві секунди, і чуттєвий мікрофон вхопив його слова і передав Артуру Ларку, у кризовому штабі.

Через дві хвилини Марка вже виводили на залиту сонцем вулицю. Спецпризначенці нишпорили коридорами та приміщеннями будівлі, якою виявився закинутий готель. Заручники, як і припускав Марк, трималися у дальній коморі, на тому ж поверсі, куди пірати притягли перемовника.

– Марк, це було…щось надприродне! – із благоговійною повагою звернувся до Овчаренко молодий Артур Ларк, коли перемовник дістався його кутку у наметі оперативного штабу. Технік акуратно знімав з сорочки Марка ґудзик-камеру із вбудованим мікрофоном. – Цей запис будуть розбирати всі інструктори контр-терористичних заходів!..

– Як знать, – усміхнувся Марк, глянувши на смужку завантаження файлу у ноутбуці Ларка. Насправді, він абсолютно точно знав, що файл постраждає при архівації і передачі різними банками даних, від чого, частина запису буде безповоротно втрачена.

До намету зайшов високий сухорлявий чоловік у військовій формі. Полковник Філліпс.

– Пане Овчаренко, – мовив він, ідеально промовляючи прізвище Марка, – мушу вам сказати: я був категорично проти вашої участі в цій операції.

Погляд Філліпса не виказував ані грану ніяковості. Цей чоловік різав правду в очі і не переймався цим фактом.

– З огляду на результати всіх попередніх… «перемовин», які ви проводили, я був певен, що ваш успіх ґрунтується на невиправданому ризику та виключній удачі. Я і досі в цьому певен.

Філліпс помилявся у своїй оцінці, але Марк не збирався просвітлювати полковника про одну надсекретну програму із кодовою назвою «Фактор Хаосу».

– Тим не менш, – зауважив Філліпс із важким поглядом, – дякую.

Полковник розвернувся й вийшов з намету. Марк обмінявся з Артуром розуміючими усмішками, і собі вийшов на вулицю. Зовні хвилювалося море людей: поліцейські, медики, солдати. Десь за обмежувальним парканом біснувалися репортери з камерами та штангами мікрофонів.

– Марк Овчаренко? – пролунав зовсім поряд незнайомий впевнений голос. Марк обернувся. Перед ним стояв непримітний чоловік у простому практичному одязі. Незнайомець звернувся до Марка українською.

– Так, – відповів той колезі рідною мовою. Йому стало цікаво, що таке могло статися, що Управління так швидко знайшло оперативника посеред операції із заручниками.

Чоловік простяг Марку папірець із сухим лаконічним рапортом. Пробігши текст очима, Марк лише промовив:

– Отже… почалося.

– Так, – просто відповів чоловік, – ви потрібні вдома.

Марк кивнув, і вони пішли крізь натовп, прямуючи до машин з посольськими номерами.

КІНЕЦЬ