Супергерой нічного Києва

— Вартість контрактного навчання в Київському національному університеті імені Т.Шевченка становить від 35 до 50 тисяч гривень,— під час обговорення цього питання жінка в окулярах зморщила лоб і змружила очі, щоб краще придивитися до інформації на екрані монітора. — Синок, ти слухаєш?

— Мам, ти паралельно включила якусь рекламу на сайті? — поцікавився я.

— Та ні,— мама прогорнула пару вкладок, щоб точно запевнитись.

— Просто я чую дивні звуки, — пробубнів я, прикладаючи руки до вух і знову відсторонюючи.

«Допоможіть, будь ласка, мені страшно… Прошу!» — голос у моїй голові з кожним разом усилювався і було важко усвідомлювати, що відбувається навкруги.

Коли мама лагідно штовхнула мене за плече, я глянув на неї, забравши руки від вух,та перелякано побіг до ванни.

Жіночий голос не припиняючи просив про допомогу, лунаючи настільки реально, ніби хтось стоїть поруч і спілкується безпосередньо в моїй голові. Моя голова заповнилася неясними образами та емоціями, які не належали мені.

Серце билося так швидко, наче вийшло з-під контролю. Втомлені руки недбало тремтіли, коли я тримався за раковину, спираючись на неї, щоб не втратити рівновагу. Водночас я намагався зберегти трохи спокою, зосереджуючись на диханні та намагаючись заспокоїти свій пульс. Мої думки були розірвані між страхом і сподіванням, а голос продовжував звучати в моїй голові, ніби закликаючи мене знайти рішення.

Я включив сильний напір. Холодна вода впала на моє обличчя, спричиняючи приємним відчуттям холоду та розсіюючи тривожні думки. Краплинки води стікали з мого обличчя та потрапляла на майку, тим самим, охолоджуючи моє тіло, яке не може знайти спокою.

«Прошу, допоможіть», — знову пролунав жіночий голос у моїй голові.

Я оглядався по сторонах у надії, що це просто десь включений телевізор або так голосно говорять сусіди зверху.

Звертаючись до мами поглядом, я прагнув сказати їй, що не розумію, що відбувається, але слова не виходили із моїх уст. Страх паралізував мої губи. Мама поспішно побігла на кухню за свяченою водою, поки я стояв, ніби зачарований, біля дзеркала, поглядаючи на своє спантеличене обличчя.

На мить голос у моїй голові зник, і я радісно здихнув, припершись до раковини. Ще трохи приголомшений, я набрав у руки води та, заплющивши очі, холодна вода лягла на моє обличчя. Було відчуття ,ніби холодна роса змиває з мене незрозумілі страхи.

Але попереду я не побачив дзеркала, а дівчину, яка на колінках сиділа на землі, намагаючись підняти залізяку, яка впала їй на ноги. Мій переляканий вигляд відображався в її голубих очах, як у дзеркалі. Переляканий сам і не знаючи, що робити, я підбіг до неї й вона поглянула на мене, наче ангельськими очима.

Ми перебували в якомусь темному провулку, оточеному високими будівлями. Із-за хмар нависла темрява, але деяке світло пробивалося через вузькі щілини між будинками. Її біле плаття було забруднене водою, яка стікала з труби позаду неї. Уже було сиро і прохолодно, а після тепленької квартири я одразу відчув різницю. Холодна волога вдарила мені в обличчя, і, здається, що холод, нарешті, розбудив мене.

— Ви допоможете мені? — заплакана дівчина пробубніла до мене, і її голос був таким же неспокійним, як і погляд. Схопивши своєю холодною рукою моє зап’ястя, вона очима вказала на круглу залізяку, схожу на стовп, яка передавила її ноги.

— То був твій голос? — пробубнів я, згадавши, як ще недавно цей загадковий голос звучав у моїй голові. Але дівчина нічого не відповіла, лише спантеличено поглянула на мене.

Я кивнув головою, відповідаючи на її попереднє запитання, намагаючись оглянути стовп. За її словами, вона в такому стані знаходилася ,більш ніж годину , і вже перестала відчувати кінцівки своїх ніг. Побачивши її сині ноги, я оперативно зняв свою домашню сорочку в кліточку та накинув на неї, щоб зігріти дівчину.

— Скільки ще ти зможеш протриматись? — нарешті, запитав я.

— Не знаю… Не довго. Але зараз уже має прийти допомога… Надіюся, що прийде — відповіла дівчина, її голос звучав невпевнено та приглушено.

Я хотів побачити, наскільки ж цей стовп важкий та чи надовго вона зможе його тримати на своїх ногах. Але я не сподівався на те, що я голими руками підніму його. Мої руки тряслись, але я не міг зупинитись, я підняв стовп до верху та відкинув збоку.

У моїх вухах голосно задзвеніло, а тіло потягнулося хвилею, яка пройшла через мене, і, здається, що я втратив у той момент усі свої сили. Я зміг глянути на дівчину, і з великою турботою помітив, що її ноги були повністю передавлені та червоні. Проте, навіть крізь біль, вона зуміла посміхнутися мені.

Коли я почув сторонні голоси, я різко підвівся та швидко сховався за однією з будівель. Дівчина спостерігала за моїми діями, дивлячись мовчки в слід.

— Дівчинко, як ти? Ми привели підмогу, — підійшов до неї старенький дідусь, а позаду нього було ще декілька людей, і чулись сирени, які наближалися до нас. — А де залізяка?

— Хлопець підняв, — вона повільно підняла руку, вказавши на будівлі, за якими я ховався.

Не знаю, чи помітили вони мене, але я миттєво опинився знову в ванній. Мама обійняла мене та невпинно запитувала, де я зник.

От і від тоді все розпочалося, без жодних причин та роз’яснень. Коли я побачив дівчину ,яку я врятував, по ТВ, я був дуже радий, що вона жива та здорова. І здивувався, коли вона назвала мене супергероєм.

«Вона про мене? Я супергерой? Ні, неможливо таке, які ще супергерої? Ми ж не в Марвел…» — усі думки переплуталися у моїй голові.

----------------------

Наступного дня я завітав у спортзал, де мій друг зазвичай проводив весь свій вільний час. Він легкоатлет, а я, порівняно з ним, виглядаю крихітним та крихким. Ми дружимо з дитинства, і це той самий друг, який заради мене став сильнішим, щоб захищати мене, а потім спорт став його хобі. Він пішов зі школи після дев’ятого класу та вже у свої 18 років має власний спортзал. Звичайно, йому з фінансами допомагають батьки.

— Ого, хто завітав до мене? — скрикнув Ваня, побачивши мене. Ми обнялись, і він, як завжди, відзначився своєю силухою, ледь не задушивши мене в обіймах.

— Хочу позайматися.

— Жартуєш? Не вірю, ти як грім із ясного неба, — сильно хлопнув мене по плечу, вказавши рукою на місце, де я зможу переодягнутись. — Ти сам винен, я суворий тренер.

-Ой, який ти тренер? Закінчиш університет і получиш сертифікат ,от тоді й поговоримо,- він тільки в жарт сильно хлопнув мене по спині.

Я переодягнувся та підійшов до Вані, який уже приготував мені декілька завдань, але я прийшов не заради спорту. Мені потрібно було дізнатись, чи я в змозі підняти щось важке.

Я вперто настояв, що хочу спершу підняти гантелі, і дуже пошкодував про своє рішення. Гантеля впала на мою ногу, і я отримав травму, через що потрапив у лікарню. Ваня сварив мене за те, що він попереджував про те, що не потрібно брати такі важкі гантелі.

Коли я прийшов до дому, я одразу заспав, не відчуваючи ніг. І приснився тієї ночі мені дивний сон. Мені рідко, коли сняться сни, і загалом я їх не запам’ятовую, але цей сон ясно зберігся в моїй пам’яті.

Мені приснився день, коли мій брат врятував мене з-під завалу, а сам опинився в пастці. Цей сон переніс мене до тих подій, що сталися 8 років тому, коли я відправився з друзями на заборонену територію. Тоді мої батьки не дозволяли мені виходити на вечір незрозуміло куди, але я не послухав їх і втік із дому.

Повз мене пробіг щур, і я перелякано тільки поглянув на нього. Зі стін будівлі стікала вода, нагадуючи слиз. Друзям було дуже весело, і вони перекидались з одного місця на інше, а я просто стояв на одному місці та йшов за ними, коли мене кликали. Та раптом я відчув сильний шум, мов хтось звалився. Потім ще один і за ним пролунав крик. Я не відчув, як провалився крізь землю. Зіткнувшись із болем, я знепритомнів, а прийшов до тями тільки тоді, коли почув шум надворі. Навкруги було темно, тільки крик брата зміг розбудити мене.

— Брат? — перелякано запитав я, та глянув уверх, де крізь щілину я побачив його обличчя. — Мені страшно... Вибач, що не послухав тебе й батьків.

Він простягнув до мене руку, запевнивши, що все гаразд. Я ніколи не забуду його останню посмішку й те, як на моїх очах він зсунувся в яму.

— Все, гаразд,— крізь зуби знову повторив він, намагаючись підняти цеглу, яка посипалася на його ноги. — Іди, поклич на допомогу, зі мною буде все гаразд. Там стоять рятувальники, скажи їм, що я тут.

Я витер сльози з очей та покивав головою, біжучи по уламках і раптом я знову почув, як щось зсунулось і сильно бахнуло. Серце моє заколотилося, коли я побачив, як бетон звалюється в яму, де знаходився мій брат. Крізь сльози я гукав до нього, але він не відкликався… Я відчув, як світ навколо мене розвалився на шматки. Земля затряслася під ногами, а моє серце було готове розколотися на частини. Із силою безтямного розпачу з усіх сил я намагався підняти уламки, але було занадто пізно. Мій брат був під завалом, і бетон мовчки тримав його під собою.

— Мамо, чому я не маю надздібностей? Чому?! — запитував я, уже знаходячись у лікарні.

Мама теж була сильно засмучена, й тихо відповіла:

— Синочку, надздібності — це лише уявна річ із коміксів і кіно. У реальному житті ми не маємо таких сил.

У моєму сні все так і було, тільки одне змінилось: на моє запитання відповів мій брат, який стояв поряд з мамою. Він сказав: «Все буде добре, — знову повторив він.— Не картай себе, і краще тепер рятуй інших. А твій брат назавжди залишиться у твоєму серці."

І я прокинувся від сильного гуркоту.

— Марк, це ПВО працює, — забігла вона до мене, стискаючи в руках подушку. — Але краще сховаймося у ванній.

Я і не помітив, як задрімав на підлозі, але прокинувся від сильного шуму. Мама була поряд і теж заснула, тримаючи у руках телефон. Я заглянув у її телефон і побачив, що потрапили в житловий будинок. Я щось злісно пробурмотів, звертаючись до москалів і пішов набрати склянки води.

«Врятуйте, хто-небудь» ,— прозвучало в моїй голові через, що склянка випала з моїх рук, покотившись по килиму, який стояв під кухонним столом.

Голос не припинявся і, коли я закрив вуха руками та заплющив очі, настала тиша. Але ця тиша тривала не довго. Знову розплющивши очі я опинився на краю будівлі. Я поглянув у далину й побачив, як щось велике горить і пригадав фото з новин, де ракета потрапила в житловий будинок.

Кульгаючи, я зліз із краю, і радісною новиною для мене було те, що моя нога більше не боліла, і я міг відчувати її. Недалеко лежав ніж, і, не знаю як, але від одного мого дотику гіпс розпався на дрібненькі шматки.

«Допоможіть», — знову пролунав голос у моїй голові.

— Невже знову в мене з’явилися сили? — пробубнів я та, не зволікаючи, вирішив перевірити. Вдарив по парті, яка стояла разом із непотребом, і вона розпалася на частинки. — Вав! — здивовано вигукнув я.

Я знайшов у непотребі дитячий костюм із плащем та маскою. Швидко одягнувши його, я почав випробовувати, як далеко зможу доскочити та чи вдасться мені потрапити на другий бік там, де мене чекають.

«В американських фільмах супергерої можуть так робити, а я чим гіршим?»

І мені насправді вдалося доскочити.

Через деякий час, після того, як я врятував усіх потерпілих, я широко посміхався журналістам, питання яких я навіть не встигав обробляти у своїй голові. Але я, як і вперше, знову відчув сильну хвилю і зрозумів, що зараз можу зникнути.

— Мені потрібно йти, — хутко пробубнів я, намагаючись вибратись із лап журналістів.

— Будь ласка, скажіть, хоча б, ваше ім’я.

— Моє? — перепитав я, знаючи, що не можу розкрити своє справжнє ім’я. У моїх думках раптово з’явилася дівчина, яку я врятував першою. І до мене голову прийшло геніальне ім’я. — Ви можете називати мене Супергерой нічного Києва, — швидко відізвався я, а потім тікаючи від журналістів, швидко зник у нічному Києві.

----------------

— Як таке могло трапитись? Вперше бачу, щоб нога за день заживала, — поправляючи окуляри, бурмотів лікар із захватом, поглядаючи на мою вже здорову ногу.

— Ох, ви знаєте, лікарю, це, справді, дивовижно! Мабуть, у мене просто сильні кістки, які швидко відновлюються. — посміхнувся я, намагаючись зберегти спокійний тон.

Змінивши тему, я швидко попрощався з лікарем та зник із лікарні, у яку мене привела мама. Не міг я признатись, що я той самий супергерой нічного Києва і все заживає в мене, як у вампіра.

Незвично чути своє ім’я з усіх сторін. Більшість людей висловлюються позитивно про мене, але знаходяться і ті, які кажуть, що я шахрай. Я поступово звик до своєї ролі супергероя, і мені почало це подобатись. Знаходжу радість у тому, що здатен допомагати іншим. Після кожного важкого дня згадую свого брата й уявляю, що, можливо, він переродився і знаходиться в списку тих, кого я врятував. Це допомагає мені зберегти мотивацію і продовжувати свою місію, як супергерой нічного Києва.

**************

Я побачив перед собою дівчину в колясці, яка намагалася зібрати продукти, що розсипалися по тротуару. Я відразу ж підбіг до неї й почав допомагати збирати. Після того, як ми зібрали все, я поглянув на неї та на хвилинку втратив мову.

«Знову ці голубі очі…» — пробубнів я собі під ніс.

— Супергерой нічного Києва?

З’явилася людина, яка знає про мій секрет…