Одкровення

Ренат навіть не сіпнувся, коли його виволокли з гостьової до зали. Руда Філа, собака породи бразильський мастиф, ліниво перебирала товстими лапами, кружляючи довкола нього. Відчувши на хлопцеві запах господині, вона спантеличилася і, смикнувши носом, всілась на хвіст, питливо глянула на господаря. Поплескавши улюбленицю по холці, Андрій велів їй стерегти, а сам подався на вулицю.

Пробудження увірвалося у свідомість Рената важким головним болем і нудотою. Болісно застогнавши, хлопець розплющив очі і з подивом зрозумів, що лежить зв'язаний на підлозі. Поруч із ним сиділа Філа і, трохи схиливши величезну квадратну морду вбік, ліниво мружила свої коричневі очі. Цю собаку Ренат знав добре, і те, з якою міццю стискається її паща — теж. Трохи віддалік, біля вікна, стояла Лебідь Каріна. Вона була одягнута в тонку сукню, високий комір закривав горло. Довга трикотажна спідниця обіймала її стегна, нагадуючи про їхнє приємне ковзання під його пальцями.

Усвідомлення того, що сталося вночі, вдарило Рената по мізках, немов палицею. Повітря на якусь мить не вистачило, слів на виправдання теж... Він і не знав, чи треба взагалі зараз виправдовуватися.

Двері в кімнату різко відчинилися, пропускаючи всередину Андрія, чоловіка Каріни.

— Отямився? — оскалився він, недобро блиснувши очима. Ренат тим часом спробував сісти, щоправда, це слабо вдалося, він майже не відчував тіла.

— Каріно Андріївно... дайте хоч пояснити... — нарешті видавив з себе він, з відстороненістю відзначаючи, що штани на Андрієві, забризкані вологою землею.

Жінка не відповіла й не ворухнулася.

— Пояснив вже, — процідив Лебідь і ривком підняв Рената на ноги. — А тепер гайда, хлопче, зі мною поговориш.

Філа ліниво потрусила вперед, не чекаючи команди.

Двері за ними голосно грюкнули, від чого Каріна здригнулася. І все ж не зрушила з місця. Її погляд був повністю прикутий до простору за вікном, де її чоловік ще хвилину тому відміряв рулеткою місце під нову клумбу... Там же лежала лопата. Навколо неї нерівним овалом були вбиті дерев'яні кілки, відзначаючи простір якраз на зріст Рената.

***

Вони зупинилися в центрі саду. Високі ялини, що росли далеко попереду, приховували кам'яну огорожу, низькі яблуні цвіли і пахли, засіваючи все навколо кремовими пелюстками.

Андрій мовчки розв'язав Ренатові руки, а потім так само тихо і без будь-яких пояснень пірнув рукою під свою куртку і розстебнув кобуру.

— Лопату бачиш? — поцікавився він, витягуючи "Макаров" і прикручуючи до нього глушник. — Дій.

Ренат нервово потер руки, лопата справді лежала тут. У центрі позначеного кілочками простору. Шумно видихнувши, озирнувся. Помітив камеру, що блимала червоним вогником і дивилася якраз у їхній бік, застиглу Каріну у вікні. Собаку, що невпинно стежила і, здавалося, вже відзначала на його тілі найвдаліші місця для хватки. Вишколена Філа бігала швидко, хапала зубами чіпко і безжально. А ще вона думала і не завжди чекала команди, вважаючи за краще діяти за однією їй зрозумілою логікою. Це Ренат теж пам'ятав.

Знову повернувся до Андрія і, потягнувши лопату за держак, взявся копати. На жаль, навіть маючи можливість і відверто бажаючи вдовбати руків'ям по Лебедю — втекти від злісного собаки він не встигне чисто фізично. Не зі зв'язаними півметровою мотузкою ногами.

П'яний острах усе ще блукав в його голові, змагаючись із почуттям провини. Тому, всадивши інструмент у землю, Ренат втиснув його п'ятою і натиснув. Земля виявилася твердою.

Занадто твердою, від чого древко натужно заскрипіло і надтріснуло. Мотузка відверто заважала, даючи повною мірою зрозуміти, як почувається стриножений кінь.

Він ніколи не замислювався над тим, як це, копати землю для своєї персональної могили. Які вони, почуття, коли врізаєшся гострим краєм лопати в маслянисту суміш піску й глини і не без зусиль вириваєш із єдиної маси щільні шматки, щедро прикрашені чорноземним шаром і пишними маківками зеленої трави. М'язи відчутно бугряться. Долоні ковзають по гладкому руків'ю, гостро відчуваються шкірою свіжі тріщини на гладкій поверхні. Яма росте повільно, а час біжить швидко, ганяючи судинами страх разом із розбурханою кров'ю. Звук від кожного удару лопати об землю б'є по вухах, немов клацання зведеного курка.

Неминучість неминуча?

Настільки?

Чи варта такого кінця безглузда розвага... Вночі, здавалося, було добре. Зараз же, коли ранкове сонце фарбувало небо золотом, усе виглядало зовсім інакше. Як і ця лопата з надтріснутим держаком.

Андрій лівою рукою витягнув із кишені пачку цигарок. Звично зсунув пальцем кришку упаковки. Вивуджена цигарка впевнено лягла між вузьких губ. Клацнула запальничка... Затягнувся, не відриваючи погляду від дійства. Палити лівою він не любив... а права була зайнята макаровим.

— Добре було? — дим виходив із його рота разом зі словами, скрашуючи грубі риси обличчя.

Ренат втиснув металеве полотно в землю і наліг на руків'я, підняв важкий погляд на Лебедя. Добре, погано? Яка тепер різниця. Думки були зайняті чорною дірою пістолета, який Андрій тримав абсолютно легко і невимушено. Довжиною глушника, яка нагадувала про те, що ніхто нічого не почує.

Ранкове сонце піднімалося, обпалювало шкіру своїми променями. День мав бути хорошим. Усередині ж вирував персональний шторм, спаяний із надій, страхів і спогадів. Відчаю не було, і очікування теж... Усе це винеслося з голови в простір, зосередившись на монотонній роботі.

Андрій переступив з ноги на ногу, прим'явши кросівкою соковиту зелень. Нарешті докурив і кинув недопалок, звично розтер його рухом черевика. Погляд вихопив силует Каріни, що завмерла тінню у вікні. На її випещеному обличчі, як завжди, застигло дратівливе самовдоволення.

Щоб не сталося, вона завжди тримала голову високо й усміхалася, немов так і мало статися. Це бісило. Мовчазний Азимів бісив ще більше. Але щоб хоч якась думка відобразилася на обличчі Андрія? Ні...

Лебеді не бісяться, вони диктують правила. І зараз Андрій продовжував слідувати обраному курсу. Яма все ще була недостатньо глибокою, а сонце вже піднялося.

— Поквапся, Ренате, у мене мало часу...

Хлопець зковтнув, а потім уперто втиснув лопату в землю і випростався, все ще тримаючись за держак. Філа за його спиною загарчала і піднялася на міцні лапи.

— А в мене його предостатньо... — голос його тремтів, і на язиці явно крутилося ще щось. Утім, він був абсолютно правий. Часу в нього тепер, хоч відбавляй.

***

Каріна відсахнулася від вікна, поспішно прикривши повіки. Але все одно, образ Рената, що смикнувся від пострілу, засів у голові незмінною картиною, немов хтось натиснув на стоп-кадр. Лопата так і залишилася стирчати із землі, немов безмовний пам'ятник. Хлопець упав, виблискуючи простреленою головою і широко розкритими очима. Андрій мовчки зняв глушник і сховав пістолет у кобуру, підчеплену під спортивною курткою. Взяв лопату і продовжив копати сам. Після гарненько замотав тіло в целофан, спихнув у яму і засипав землею. Закінчив не в приклад швидко і повернувся в будинок, залишивши мастифа намотувати кола вздовж огорожі. Каріна ж все так само дивилася на чорний горбок, що виріс перед вікном.

Важкі кроки чоловіка гулко лунали їхнім будинком, поки він скидав одяг і невимушено та звично переодягався.

— Випереш все сама, руками, — видихнув він їй на вухо і чмокнув у щоку, — я на роботу. І квіти купи сама, червоні. До камер не лізь, після обіду сам подивлюся. Не нудьгуй.

Вхідні двері він зачинив, але Каріна все одно відчувала як тягне холодом. Відвернулася від вікна і відсторонено глянула на одяг, скинутий посеред килимка просто в передпокої. Бруд і бризки крові змушували її ціпеніти. Однак, ослухатися чоловіка або зробити інакше, вона не могла. Руки тремтіли, а серце судомно билося.

Будь її воля, вона б спалила цей одяг.

Волі не було.

Телефон, що задзвонив, закарбувався в її свідомості суворою мелодією, а голос чоловіка ще однією настановою:

— Про таблетки не забудь, люба. До зустрічі...

Зібравши тремтячими долонями брудні речі, жінка знесла їх у пральну кімнату і замочила. Узяла щітку і пішла відтирати забруднений килимок. Пальці не слухались, а думки плили кудись в сторону, вибудовуючи список завдань. Розсаду квітів треба було не тільки купити, а й посадити. Думати про те, що вона буде копошитися в землі, в якій закопаний Ренат, який ще кілька хвилин тому гордо копав собі яму, вона не хотіла. Про те, що готова була його зарізати — теж згадувалося з нудотою, як і вся минула ніч.

У голові минулі години не вкладалися. Ні знущання зазвичай добродушного Рената, ні навмисна відстороненість Андрія. І від того фраза про "після обіду" здавалася їй чимось небезпечним...

Чоловік не любив, коли чіпають його речі. Коли чіпають його сім'ю він не любив ще більше, вважаючи це зазіханням на свій особистий простір.

Те, що він сам зазіхав на цей простір, його ніколи не хвилювало.

До обіду будинок варто було прибрати. Роботи було багато. Андрій обов'язково перевірить, раз збирається зайнятись камерами...

Залишалося невирішене питання з дочкою, але скільки вона не дзвонила, постійно потрапляла на довгі гудки.

***

— У тебе телефон розривається, — невдоволено процідила Вірка, — кричить у дві карти як ненормальний...

— Немає в мене двох карт, — фиркнула Жанна, сонно розліплюючи очі. Учорашня гулянка вдалася на славу, добре, що встигла виперти всіх із дому до того, як пішли в розгул.

Її кишені справді тріщали. Одна справа, інша зліва.

— Однозначно, мій телефон роздвоївся... — трелі били по вухах і вривалися в голову військовим маршем після перепою. — Господи, та замовкніть ви обидва...

Телефони замовкли і знову задзвонили...

— Вимкни... — простогнала Варя.

Обидві дівчини були схожі як дві краплі води. З тією лише різницею, що краплі — це природне явище, а Вікторія і Варвара були випадками виключно хірургічного та косметологічного втручання. Пластики в їхніх обличчях хоч відбавляй, ботокса не менше.

Підхопивши курточку, Жанна шмигнула в туалет і вмостилася попою на кришці унітазу. Злякаючись на довгі поламані нігті, абияк розстебнула блискавки кишень і вивудила два майже однакові телефони в синіх оправах.

Свій визначила одразу, чужий був важчим і без паролів, що злегка дивувало. Не думаючи, залізла в повідомлення і самовдоволено хмикнула.

— Ой, Ренат, Ренат... Чого ж ти такий забудькуватий, любий...

Колишнього охоронця вона вициганила вчора з дому. Довелося чимало повозитися. Цей упертий бугай увесь час від неї вислизав, а тепер, під натиском цілого жіночого колективу, підкорився... Але не здався. Довелося підкачати таблеткою, а він усе одно загубився... Телефон Азиміва знову задзвонив.

— Та-а-а-к, — вона нарочито повільно протягнула слово. — Кірчику, це ти?

— Жанно? — брат Азиміва, Кирило, явно спантеличився. — Рената поклич...

— А якщо не покличу? — усміхнулася вона, зручніше вмощуючись на унітазі і виглядаючи в дзеркалі свіжий прищ на лобі.

— Слухай, те що ти йому в штани залізла, не означає, що треба нахабніти...

— Я ж ображуся зараз, — й далі продовжувала вона знущатися. Знову пролунав дзвінок, тепер уже її телефону — мати, як-завжди, не сумувала.

— Жанна... — Кирилко сопів у слухавку, а Жанночка розглядала свої зуби, які потребували термінового чищення...

— Та не бісися ти... Немає в мене Рената. Телефон у мене, а де Ренат, не знаю, — вона нарешті злізла з унітазу і почала намотувати кола вузьким приміщенням... — Загубили ми його вчора, вщент п'яного, де не пам'ятаю. Та не парся, це ж Ренат, до обіду припреться...

Кирило роздратовано фиркнув і відключився. Загул брата збивав плани.

Зниклий брат не з'явився ні до обіду... ні на вечерю, що вкрай спантеличило старшого Азиміва... а слідом за ним і Жанну, яка, сподіваючись на ще одну зустріч, відмовилася віддати Кирилу Ренатів телефон.