Душа смертного

Наступного ранку, коли ніяковість між ними зникла, священик раптом попросив Палладіума через декілька днів явитись у сусіднє місто на головній площі, а тоді прогнав його втришия з церкви.

Після того, як демон уперше за своє довготривале існування відчував справжню насолоду від близькості з кимось, йому не хотілось втрачати ці короткі щасливі моменти. Навпаки, бажання бути завжди поруч з Федором, ловити кожну нову емоцію та насолоджуватись його присутністю іноді ставало нестерпним та не полишало ні вдень, ні вночі.

Це буде вперше, коли вони разом виберуться на прогулянку кудись, де їх бачитимуть інші люди. Демон не мав ані найменшого уявлення, що придумав милий священик, але плекав надію, що той нарешті стане трохи теплішим по відношенню до нього. Хоча вони обидва бачили один одного у найрізноманітніших місцях і поговорили щиро наодинці, Федір не став якимсь поблажливішим, а так само шпетив демона за будь-що. Палладіум спочатку навіть задумався, чи не зробив він зайвого чогось, що могло образити священика.

Зрештою, поки що його звіряча натура задрімала.

Палладіум через декілька днів, як і було велено, явився у шумне містечко, життя якого вирувало на повну силу. Люди навколо нього метушились, продавці виставляли товар на показ, багатші міщани роз’їжджали в каретах, а вуличні дітлахи затіяли гру. Насправді нікому з них не було жодного діла до самотнього чоловіка, який одягнувся у скромні темні кольори, аби не надто виділятись з натовпу. Своє яскраве руде волосся він звично зав’язав у хвостик на потилиці.

Уже панувала рання зима, тому задля повного ідеального образу натягнув чорні рукавички на витончені долоні, обмотав шарф навколо шиї, міцніше закутався у плащ і встав біля рогу вулиці, підпираючи спиною холодну стіну будинку. Склавши руки на грудях, розглядав кольоровий натовп, який звеселяв. Вони так безпечно та байдуже проходили повз нього, навіть не підозрюючи, що якби його воля, то розірвав кожного перехожого на шматки, забравши сріблясту душу.

Можливо, це був вплив священика, але останнім часом демонічна натура затупилась, як ніж після тривалого використання. Чоловік не хотів зізнаватись навіть собі, що у черствому мовчазному серці, яке не знало жалю, хтось взяв та й оселився там, гріючи крижані стіни своїми трепетним теплом.

Він відчув його присутність майже інтуїтивно. Різко скосивши погляд на широку вулицю, демон побачив священика, який вперше не одягнув свою довгу рясу. Федір теж вирішив не надто виділятись із натовпу, тому на темний одяг зверху накинув теплий плащ до землі із сріблястим хутром на капюшоні. На рукавах виблискувала сталево-сіра нитка, утворюючи закручені візерунки. Просто та доволі елегантно. Срібні деталі підкреслювали глибину чарівних очей юнака, що так нагадували похмуре післягрозове небо, на якому от-от покажеться сонечко. Федір ніколи не любив морочитись над зачіскою, та статус зобов’язував завжди виглядати стримано. Сьогодні ж він дозволив собі маленьку розкіш і зробив схожий хвостик, що й у Палладіума.

Демон раптом розплився у безглуздій посмішці та швидко попрямував до священика, на ходу розштовхуючи роззяв. Зупинився перед Федором.

- Довго чекав? – запитав юнак, струшуючи із плаща невидимі пилинки.

- Тебе можна чекати цілу вічність.

- Ти… - він так і не придумав нормальної відповіді, тому лише махнув рукою.

- Милий священику, скажи, ти за мною скучив і вирішив покликати на прогулянку?

- Я вирішив просто покликати на прогулянку.

- Та ти що.

- Сьогодні середа. Перший день ярмарку. Я подумав, тобі буде цікаво подивитись на людський товар. – Стримано відповідав Федір.

Палладіум тепло поглянув на бліде обличчя.

- Авжеж, з тобою найнудніша вистава у театрі стане найцікавішою, золотко.

- Ти… тримай язик при собі, - обурився Федір, коли пара похилого віку здивовано вирячилась на них. – Ти псуєш людям психіку.

- Вибачте, пане, з цього моменту я сама вихованість.

Священик зітхнув. Іноді демон був схожий на вередливу дитину, яка звикла отримувати все, що хоче, і не знає слова «ні».

Підготовка до ярмарку активно тривала. Люди метушились, як бджоли у вулику, перегукувались між собою, лаялись і кричали. Робота кипіла! Он пухкенький чоловічок кидав овочі у величезний казан, під яким розгорілась справжня пожежа. Кухар мугикав щось під носа, провів пальцем по надірваному аркушику книжки рецептів і раптом висипав усі спеції в казанок, у якому почала кипіти вода. Тоді закинув почищену картоплю, швиденько нарізав огірки, яких чекала така сама доля.

- Я не дуже розбираюсь у куховарстві, але хіба огірки варять? – запитав Палладіум.

Юнак знизав плечима. Він узагалі не міг пригадати, аби хоч раз щось повноцінно зготував. Дякуючи дядечку та добрим людям, йому не доводилось морочити голову ще й цим.

- Гадки не маю, але потім можемо спробувати.

- Не хочу, варена їжа огидна, - замотав головою демон.

- Чому?

- Несмачна. Я взагалі мало їм щось з вашого раціону.

Федір кивнув. Авжеж, логічно. Хіба демону потрібна людська їжа? У нього свій спосіб прогодуватись.

У наступній ятці жінка розкладала новий одяг, а маленька дівчинка сиділа на стільчику і жувала пиріжок. Вона витерла рукавом замурзане обличчя, а її матінка роздратовано змусила дівчинку вмитись крижаною водою.

Чоловіки нашвидкуруч майстрували невелику сцену в кінці вулиці, жінки носили їм декорації або матеріал. Загалом навколо люди лише готувались до прийдешнього свята, тому Палладіум доволі швидко знудився.

- Милий священику, чому ми прийшли так рано?

- Я хотів, щоб ти побачив, як живуть люди.

- О, ти мене виховуєш? – поцікавився демон.

- Ні, навчаю.

І Федір більше не сказав ні слова, хоч якби його не розпитував чоловік. Палладіум не міг зрозуміти, навіщо йому вивчати людей, якщо легше поглинути їхні душі. Навіщо дізнаватись про інших, коли поруч іде той єдиний, про кого хочеться говорити безперервно? Юнак точно з нього знущається!

Палладіум припинив розпитувати і слухняно почав придивлятись до людей. Зрештою, якщо священику це так важливо, то можна й потерпіти. Проте вже за декілька хвилин чоловік позіхав від нудьги. Ну метушаться ті люди, щось майструють, бігають, кричать, дратують. Що тут незвичайного? Йому то байдуже, він звик не виділяти когось із натовпу, сприймати всіх як їжу. Лише Федором уперше зацікавився як особистістю. І хоча причина того, чому юнак так довго його шукав, була до жаху смішною та банальною, демон зачарувався ним з першого погляду. Можливо, насамперед його привабила холодна зовнішність. Або ж сталева рішучість у темно-синіх безхмарних очах.

Здавалось би, святий праведник, особистий Божий слуга, а палає жагою помсти. Далекий від образу ідеального служителя. Він сам божество. Примхливе, холодне, колюче, чарівне, спокусливе, незабутнє.

Палладіум чудово пам'ятав, як не міг викинути його з голови. Як часто уявляв, що вгризеться йому в горлянку, шматуючи ніжну плоть. Як вириватиме зубами шматки теплого м'яса, як питиме солодкаво-металеву кров, що бризками окропить стіни. Як він познущається над його тілом на вівтарі, як осквернить церкву хіттю та гріхом. Як досхочу насолоджується чужою немічністю, як куштує на смак жах та відчай. Приглушені стогони болю лунали б у святих стінах, як чиста молитва. Кров стала би благословенним вином. Тіло – жертвою, якої завжди вимагає Господь. О, демон підніс би найкращий дарунок для Бога!

Як же він упивався цими думками! Чіплявся за них, як жебрак за черствий кусень хліба.

Вони зводили з розуму, підігрівали інтерес та збуджували не лише уяву, а й тіло. Давно, так давно демон не відчував блаженного екстазу від самої згадки про людину. Він був готовий згоріти в цьому почутті, забравши на самісіньке дно пекла священика.

От лише жертва не тільки не боялась, а й могла за себе постояти. Так вишукано та непомітно причарувала. Затягнула в липкі сіті, які міцно-міцно скували чоловіка за руки-ноги. Змусила затремтіти, відчути власну безпорадність перед холодним божеством, що ніколи не знало ласки й тепла. Воно так прагнуло ніжності, любові, що зуміло приручити дурного дикого пса, який жив одним звірячим полюванням.

Ох, яка ж іронічна доля! Пустотлива панна, вона так полюбляє жартувати, сплітати нитки життя в один міцний вузлик, якого ніколи-ніколи не розплутати.

Вони обидва поступились принципами, обидва зробили перші кроки, надіючись на милість долі. Надто наївно, але так відважно.

- Отже, - повернувся до нього юнак. – Що можеш сказати?

- Навколо жодної цікавої душі, окрім однієї, яка стоїть перед моїми очима.

Федір не очікував такої відповіді, тому знічено кахикнув у кулак.

Поки вони бродили вуличками, містяни закінчили всі приготування. Можна вважати ярмарку відкритою! Поволі опускалися сутінки, проте численні жовтогарячі кулясті ліхтарики розганяли всю темряву. Людей значно побільшало, крамарі навперебій кричали та привертали увагу потенційних покупців. У повітрі витали запашні пахощі численних страв, які готувались просто неба. Десь неподалік, серед строкатого гамору, лунала весела музика. Сміх, жарти, захоплені вигуки зливалися в одну какофонію, оживляючи місто.

- Гаразд, досить з мене твоїх повчань. Ходімо краще…он туди! – і чоловік потягнув священика до ятки з ювелірними прикрасами.

Палладіум зупинився перед виставленим крамом, хазяйським оком обдивившись запропонований товар. Чоловік зацікавлено розглядав аксесуари, а в його очах спалахнули яскраві іскорки.

- Тобі це подобається? – задумливо запитав Федір, коли Палладіум узяв до рук кулон округлої, трохи випуклої форми. Це був гладенький темно-блакитний камінь зі срібним ободом, інкрустованим маленькими камінчиками. Тонкий ланцюжок вражав витонченістю та вправністю майстра.

Демон усе ніяк не випускав кулон, крутячи туди-сюди.

- Гм, непогано.

- Молодий пан буде купувати? – вмить опинився поруч зморшкуватий старенький продавець із маленькими хитрими очицями.

- А скільки коштує? – запитав Палладіум.

- Десять карбованців.

- Тю, його за п’ять соромно продавати.

- Молодий пане, що ви таке кажете?! Це ж від Великого майстра!

- І що? Камінчик бо несправжній.

- Як це не справжній? Молодий пан розбирається? Ходімо, я вам ще покажу.

Поки вони сперечались між собою, Федір з легенькою усмішкою дивився на зосереджене обличчя Палладіума, який доводив крамареві, що це явне ошуканство продавати кулон за цілих десять карбованців! Проте він не поспішав віддавати прикрасу і все міцно стискав її у долоні. Зітхнувши, юнак поліз у свій гаманець, вийняв звідти потрібну суму і поклав перед збудженим від суперечки продавцем.

- Купуємо. До зустрічі.

І відразу потягнув демона геть. Забрав у нього злощасний аксесуар і граційно покрутив, вправно схопивши на льоту.

- Милий священику, навіщо ти виклав купу грошей за це? Воно ж не вартує десятьох карбованців. – Обурився чоловік.

- Проте кулон тобі сподобався. То яка різниця?

- Я хотів сторгуватись на дешевше.

- Ти сперечався ледь не десять хвилин. – Зауважив Федір.

- У мене майже вийшло його переконати.

Священик лише посміявся і заперечно похитав головою.

Вони завернули за ріг і тільки тоді Федір знову показав прикрасу на своїй долоні. Палладіум, який досі перебував у збудженому стані після безглуздої суперечки, підпер стіну спиною і поглянув на веселе обличчя юнака. Федір посміхнувся кутиком вуст і протягнув кулон йому.

- На, матимеш забавку.

Демон прийняв подарунок.

- Справді, цілих десять карбованців…

- Забудь, - відмахнувся священик. – Сприймай як подарунок на… просто подарунок, добре?

- Мій дорогенький такий щедрий, - розсміявся Палладіум, начепивши кулон собі на шию. – На честь чого?

- Просто так.

- А я думав, ти скажеш, що просто хотів порадувати цього дурненького демона, - скрушно зітхнув чоловік.

- Насправді це не все. – Вигнув брову Федір. – Маю ще сюрприз.

- О, справді? Любий, з кожним днем ти стаєш все…

Договорити він не встиг, адже його раптом доволі владно втиснули в стіну, а чужі гарячі вуста впились у холодні губи. Здивований цим поворотом долі Палладіум умить перетворився на слухняного песика, тому Федір сильніше стиснув його плечі, вкусивши за нижню губу. Демон спробував перехопити ініціативу на себе, але отримав відчутного ляпаса по стегну. З несподіванки здригнувся і вкрився сиротами.

Коли юнак відхилився, набираючи в груди побільше повітря, чоловік озвався:

- А ти можеш робити мені сюрпризи щодня по мільйон разів?

- Тобі набридне.

- Ніколи не набридне!

- Набридне.

- Не смій так говорити, любий, ти став прекрасно цілуватися.

- Останнє можна було не озвучувати.

- Чому? Маленький священик соромиться? – все діставав його безглуздими запитаннями Палладіум, не відстаючи ні на крок, поки Федір вирішив швиденько вийти на малолюдну вулицю з порожнього провулку.

- Ні.

- Не вірю.

Демон міцно обійняв його за талію з-за спини, поцілувавши у скроню.

- Який ти миленький, коли червонієш.

- Не розмовляй зі мною, як з дитиною.

- Хо-хо, ти як був жорстоким, так і лишився.

- Це ти забагато собі дозволяєш.

- Ти ж мене вдарив! І вкусив, хіба так можна? Помилуй уже цього грішника.

- Ні.

- А так? – поцікавився Палладіум, потягнувшись рукою до його пояса.

Федір обурено вискнув і ляснув того по руці.

- Не підходь до мене, збоченцю.

- Гаразд, я більше не буду. – Сполошився чоловік, поспішаючи за ним. – Тобі справді неприємно?

Спочатку священик дуже гнівався через таку свавільність, але коли Палладіум справді замовчав і пішов позаду, серце Федора мимоволі затріпотіло. Він крадькома поглянув на демона і щиро здивувався: той опустив трохи голову та не дивився на нього, заклав руки за спину і відразу перетворився на порядного молодого пана.

Федір посміхнувся кутиком вуст, не озвавшись. Чоловікові піде на користь трохи подумати над своєю поведінкою. Щоправда, священик теж відчув себе не у своїй тарілці, коли в голову полізли спогади про всі непристойності, які відбувались між ними. Тоді стало зовсім не до сміху вже йому.

І додумався же поцілувати Палладіума посеред вулиці, на яку будь-якої миті міг хтось звернути. Більше того, він ще й ляснув чоловіка по стегну, покусав його і знову вилаяв. Хтось міг би поспівчувати Палладіуму, проте юнак вважав, якщо раптом дати більше волі демону, то він зовсім перестане себе контролювати. Тому й вирішив його трохи приструнчити. До того ж збентежений Палладіум виглядав іще чарівніше.

Зрештою, Федір не міг з точністю сказати, які саме у них стосунки, але вони явно переходили всі можливі межі, що тільки можуть існувати між порядними чоловіками. Священика це гризло зсередини, а тоді він подумав, що ні демона, ні його до порядних не віднесеш, тому трохи розслабився.

«Люби ближнього свого, як самого себе. Не чини перелюбу» - ці заповіді він зовсім не порушив. Палладіум справді став для нього важливою фігурою, а сам священик не мав жодних стосунків до нього, тому, якщо мислити ширше, усе гаразд. Господь учить любити, піклуватись та поважати. Федір любить, піклується та поважає. Демон, як би абсурдно це не звучало, теж любить, піклується та поважає. І якихось заборон щодо статі немає. То, мабуть, дійсно це правильно з їхнього боку.

Насправді священик успішно ігнорував факт того, що Палладіум – демон.

Федір зупинився та повернувся до чоловіка.

- Я не казав, що неприємно, - пирхнув юнак, склавши руки на грудях. – Але май трохи поваги до мене, добре?

- Справді вибач, - демон носком чобота розтирав камінчик на землі. – Більше не буду.

Федір розсміявся і махнув рукою.

Через порожні провулки вони знову вийшли на головну площу, де людей значно побільшало. Яблуку ніде впасти. Ось тепер почнуться справжні веселощі. Палладіум потягнув юнака за собою до ятки, де кухар саме досмажив нову порцію м'яса.

- Пахне непогано, будеш? – запитав у нього демон.

- Чому б і ні.

Чоловік задоволено кивнув і замовив декілька шматочків, проте коли діло дійшло до оплати, раптом незмигно поглянув у вічі кухаря і той погодився віддати товар безкоштовно. Федір щиро обурився, поклав на прилавок карбованець і потягнув звеселілого демона подалі від бідолашного кухаря, який так і не зрозумів, що відбулось.

- Не можна так! Май же совість трохи.

- Та чого ти, я ж не зашкодив йому. Краще їж, поки тепле.

Юнак лише похитав головою. Передумав сперечатись із чоловіком, тому мовчки відкусив ще гарячого м'яса і задоволено примружився. Смакота.

- Знаєш, у вас трохи нудні ярмарки та свята, - зізнався демон, теж куштуючи смажене м'ясо.

- Чому?

- Чув щось про «свято дурнів»?

- Ні.

- А дарма. Ах, які це чудові дні були! Уяви собі, на цих святах ми обирали самі серед городян попів, королів та аристократів. Співали сатиричні пісні про Бога, ха-ха, і дозволяли собі всі-всі грішки. До речі, найбільше я любив горланити образи Господу. Ет, зараз уже слів не пригадаю. – Скрушно зітхнув чоловік.

Сказати, що Федір був здивованим, це нічого не сказати.

- Що за дурня.

- Не дурня, а «свято дурня», - виправив його Палладіум, віддавши юнакові свій шматочок м'яса.

Священик вдячно кивнув.

- Не подобається?

- Ні, між зубами застрягає. І я би додав більше спецій.

- Воно й так гостре.

- Недостатньо.

Федір знизав плечима, радіючи, що отримав додаткову порцію.

- Де мої молоді роки, - тим часом забідкався чоловік. – Колись люди не були настільки одержимі вірою. Їм усе одно до ідеалу не дійти, та й на Небесах немає того раю, який вони уявляють, тому на біса обтяжувати своє існування думками про спасіння душі?

- Щось ти розійшовся, - зауважив Федір.

- Вибач, просто люди мислять надто дріб’язково.

- Я знаю, - зітхнув юнак. – Щодня слухаю одне й те саме.

- То кидай цю справу. Хочеш, поселимось десь у тихому місці. Подалі від земних турбот.

Священик ледь не вдавився їжею, поглянувши на чоловіка. Він щойно запропонував жити разом? Матінко рідна!

Юнак відвернувся, сильно почервонівши. Ні, це вже якось надто…надто по-сімейному! І зовсім не схоже на Палладіума, який не дуже переймається романтикою та рожевими мріями.

Стоп.

Федір різко зупинився посеред вулиці, наче громом вражений. Чоловік збоку здивовано вигнув брову, поки юнак хаотично перебирав думки в голові.

Усе зовсім навпаки! Ох, ну який же він дурень! Палладіум у душі виявився дуже ліричним та теплим, хоч язик має різкий і брудний. Чоловіка відразу затурбували фізичні проблеми, а він, священик, не цікавився такими речами як спільне проживання чи подарунки, більше зважаючи на духовний зв'язок.

Федір ледве поборов бажання стукнутись лобом об землю. Іноді він почувався дуже дурним, адже чимало деталей так легко вислизало з-під його очей.

Палалдіум аж через міру непередбачуваний.

- Щось сталося? – стурбовано запитав він, відводячи юнака набік, щоб не привертати зайву увагу людей.

- Ні, я просто задумався трохи.

Було видно, що демон не повірив. Палладіум якусь хвильку стежив за юнаком, а тоді раптом задоволено реготнув і тихо запитав:

- Це все через пропозицію? Милий священику, я можу ще запропонувати тобі руку й серце, весільний одяг, прекрасну шлюбну ніч, красивий будиночок біля лісу, домашнього улюбленця і…

Федір не витримав та запхнув останній шматок м'яса в рот чоловіка.

- Їж і менше базікай, - засичав, злякавшись, що їх хтось почує.

- Несмачне, - обурився Палладіум, але юнак змусив його з'їсти все.

- Сам винен.

- Я нічого поганого не сказав!

- Не при людях же!

- Нас ніхто не слухає.

- Це ти так думаєш.

- А мені байдуже, хай знають.

Федір зітхнув.

- Розкажи більше за своє «свято дурня».

Палладіум ображено зиркнув на юнака і нічого не відповів. Священик уже запанікував, відчуваючи водночас провину і сором'язливість. Ну не міг він так швидко звикнути до того, що має стосунки із чоловіком! Дядечко Осип час від часу заводив розмову за дружину для юнака, але загалом не наполягав. Зрештою, одружуватися Федору було зовсім необов'язково, адже для виконання поставленої задачі жінка не потрібна. Дядечко просто хотів, аби хтось допомагав по хазяйстві, прибирав та готував, але Федір рішуче відмовлявся від такого. Якщо захоче, то найме прислужницю за гроші, а не братиме шлюб із бідолашною дівчиною.

Юнак не вважав жінок другосортними людьми та рабинями, тому частіше із задоволенням допомагав дівчатам, які й гріхів великих не мали. Про їхніх чоловіків священик волів змовчати.

Федір потер скроню, зиркнув туди-сюди і погладив Палладіума по голові.

- Не ображайся. Просто надто не поспішай, гаразд?

- Колись ти отримаєш у мене по заслугах за те, що раниш моє сердечко.

Юнакові не дуже сподобалась інтонація сказаного, але він змовчав.

- Отже, «свято дурнів», - повеселів демон. – Супроводжувалось перевдяганнями, маскуваннями і непристойними танцями. Уяви собі, зазвичай такий безпорядок ми чинили безпосередньо в церкві. О, тоді люди вміли не приховувати свою темну сутність і дозволяли їй декілька разів на рік виходити на волю. Як колись казала одна мудра жінка з публічного будинку: «Діжка з вином лусне, якщо її довго не відкривати і не впускати повітря».

- Я ніколи не чув про ці свята, - відповів Федір.

Вони неспішно прогулювались поміж інших людей, краєм вуха слухаючи дитячі верески та регіт. Знічев'я підходили до яток, але нічого не купували, поки юнак не помітив печені солодкі яблука. Федір викупив декілька штук, з насолодою куштуючи фрукти.

- Я ніколи не зрозумію твій смак, - скривився чоловік, принюхуючись. – Гидота.

- Мені більше буде, - не образився Федір. – Продовжуй.

- Іноді ми жартома поклонялись ослу, на якому Діва Марія втекла з Ісусом до Єгипту. Якийсь чоловік, пригадую, припхав справжнього осла. Шуму тоді було! Осел ледь не затоптав когось і втік. Але найбільше мені подобалось, безперечно, співати «Du Vilain qui conquist paradis par plait», себто «Про селянина, який здобув рай завдяки своїм скаргам». Нарешті хоч десь архангела Петра виставили справжнім дурнем! Моя улюблена фабльо!

- Звучить доволі цікаво, - кивнув Федір, доїдаючи останнє яблуко.

Дивина. Якби зараз хтось влаштував таке «свято дурня», то завтра сидів би на суді, а люди закидали б його камінням. Федір не міг порівняти дві епохи, адже на власні очі не бачив, як жили предки, проте та інформація, яку надав демон, збивала з пантелику. Люди цікаві. Так швидко змінюють світогляд.

- На ділі ще краще! На жаль, слів пісні я не пам'ятаю, але те, як там образили Петра, гріє мою душу.

- Чому ти так його не любиш?

- Особисті рахунки. – Пирхнув Палладіум. – Він найнедостойніший архангел у почеті Господа і любить висувати претензії Люциферу. Я стільки разів зустрічався з цим Петром, що від самого його імені мені хочеться блювати.

- Не гарячкуй, - посміхнувся юнак. – З'їж яблучко.

- Сам їж. А взагалі постій отам збоку під крайньою яткою, а я скоро повернусь.

І чоловік раптом узяв та кинувся у натовп, умить загубившись в людському морі. Здивований Федір дожував яблуко і мовчки встав там, де попросили.

На темно-синьому небі сяяли зірочки-пустунки, чекаючи на вихід поважного місяця. Хоч навколо панував лютий мороз, холодно не було. У ятках палили вогнища для приготування їжі, а натовп зігрівав теплотою. Навіть було спекотно, бо юнак досі відчував, як горять червоні щоки.

Він почухав носа і посміхнувся. Усе-таки добре, що наважився покликати Палладіума на ярмарок. Стільки цікавого дізнався! І з чоловіком зблизився, що не могло не радувати, хоч і досі трохи бентежило. Раніше присутність демона страшенно дратувала, виводила з себе, а тепер, навіть коли Палладіум верзе дурниці, священик не хоче його проганяти. Навпаки, слухати приємно, але сприймати неможливо.

Федір вирішив дарма не витрачати час і розглядав глиняні вироби. Поки демон розповідав за «свято дурня», юнак помітив, що той усе крутить головою і топчеться на місці. Можливо, знову помітив якусь дорогу дрібничку та пішов торгуватись. Більше витрачати гроші на Палладіума Федір не збирався, тому й не попрямував слідом і навіть не запитав, куди він іде. Зрештою, у нього тут справи нагальніші: купувати нові горщики для квітів у церкві чи почекати з цим ще. І поки він стояв та ламав голову над цим питанням, ззаду його хтось смикнув за рукав.

- Що? – поцікавився юнак, коли розвернувся.

- Хочу дещо показати. – Загадково посміхаючись, відповів демон.

Сяйво від жовтавих ліхтариків іскрилось у його чорних зіницях, а на вустах цвіла тепла задоволена усмішка. Федір навіть зрадів, що тепер не доведеться так страждати над тими горщиками: колись купить.

Відвів його Палладіум зовсім недалеко, трохи в тінь між ятками. Дістав із кишені тоненьку вишукану прикрасу, зроблену з чистого золота. На ланцюжку гойдався півмісяць, сяючи у світлі ліхтарів. До півмісяця майстер причепив бразолійний сапфір, усередині якого клубився туман. Робота була такою чарівною та неймовірною, що Федір аж рота роззявив.

- Ти де взяв?

- Купив! До речі, цей сапфір зачарований. Якщо колись знадобиться приховати свою магію, то ти з легкістю можеш перемістити її в камінь, а потім забрати назад. – І чоловік простягнув прикрасу йому.

Федір акуратно взяв тонку роботу, розглядаючи її з усіх боків. Воістину, так гарно!

- І скільки вона коштує?

- Ха-ха, десять карбованців.

Священик видушив нервовий смішок.

- Подобається?

Федір поглянув на трохи стривожене обличчя Палладіума і міг дати руку на відсіч: щоки демона почервоніли. Задоволений цим фактом священик натягнув на шию прикрасу.

- Дуже.

- Чудово!

І чоловік знову потягнув його за собою подалі від яток, на яких ціни перевищували раніше названу в десятки разів. Палладіум стиснув його долоню. Яке щастя, що натовп надто щільний і ніхто не помітить, як вони тримаються за руки. Федір розплився в дурнуватій посмішці.

- Куди йдемо? – запитав юнак.

- Не знаю. Тут буде ще щось цікаве? Ми все обдивились.

- Гадки не маю, що планується, але я бачив смажені млинці з медом…

- Добре, йдемо на млинці.

У результаті Федір стільки всього з'їв, що вже ледве дихав. Палладіум махав широким рукавом плаща перед його червоним обличчям.

- А кажеш, що я міри не знаю, - підколов чоловік.

- Все-все, скоро будемо йти вже, - зіперся на нього Федір, позіхнувши. – Щось я розморився.

Демон струсив з його волосся декілька сніжинок, погладивши по голові. Юнак вже був готовий попрохати чоловіка занести його в церкву і вкласти спати, інакше він сам відключиться посеред святкування.

Раптом атмосфера на ярмарку різко змінилась. Люди почали розступатись, а здалеку почулось іржання коней. Хтось закричав: «Священні ординці завітали. Дайте дорогу, дайте дорогу!»

Палладіум та Федір перезирнулись і відійшли вбік. Юнак відчув, як по спині пробіглись мурашки. Сонливість як рукою зняло. Зустрічатись зараз із доблесними воїнами він не хотів.

Чоловік за його спиною роздратовано пирхнув, усім своїм виглядом демонструючи зневагу та презирство. Федір його цілком розумів. Якщо це справді той самий орден, нічого хорошого можна не чекати.

Тим часом на вулицю виїхали доблесні вершники у білосніжних мантіях, які злегка розвівались за їхніми спинами. Кожен кінь високий та стрункий; вони цокотіли копитами, шеренгою просуваючись між ятками. Люди тіснились, як оселедці в банці, аби пропустити таку важливу процесію.

Попереду їхав сивочолий чоловік із суворим та чіпким поглядом, орлиним носом та довгою бородою. Він спідлоба оглядав натовп, а Федір тим часом спробував непомітно заховатися.

Палладіум раптом вхопив його за плащ, підтягнувши трохи ближче до себе. Такого гнівного та гидливого погляду священик, здавалось, ніколи в нього не бачив.

- Отче Гавриїле, ви теж тут? – здивовано вигнув брову суворий старець, возвеличуючись на білому коні.

Хлопець злегка здригнувся. І коли встиг під'їхати?

- Вітаю, Ваше Високопреосвященство, - вклонився йому Федір, відчувши, як захолола спина.

Серед натовпу запала тиша. Ще б пак, не щодня поважні адепти ордену архангела Уриїла відвідують їхнє місто. Юнак наїжачився, відчуваючи липкий страх у шлунку, та погляд намагався тримати рівним. За спиною поворушився демон.

Митрополит ордену не зводив з нього суворого погляду, але коли зрозумів, що на них усіх витріщаються вуличні роззяви, вирішив не зволікати.

- Що ж, сподіваюсь, ви тут з нагальної причини. До зустрічі, отче Гавриїле. Хай благословить вас Господь. Амінь.

- Хай благословить вас Господь, Ваше Високопреосвященство. Амінь.

Федір ще раз уклонився, і адепти ордену поїхали геть. Священик провів їх похмурим поглядом. Глибоко вдихнув та повернувся до Палладіума, щоб запропонувати йти звідси, але не зміг мовити жодного слова. Від демона так і віяло ненавистю та звірячим бажанням убивства. Майже наяву священик відчув солоний запах крові.

- Ходімо. – Він потягнув чоловіка за рукав плаща.

Той неспішно, не зводячи настороженого погляду зі спин адептів, пішов за Федором.

Йшли порожнім містом мовчки. Лише коли опинились у темному полі, де немає зайвих свідків, демон різко повернувся до юнака і суворо запитав:

- Звідки цей чорт тебе знає?

- Колись дядечко Осип знайомив. Мене більше цікавить, чому ти його знаєш.

- Ці дурні мене вже третій рік ловлять, - зневажливо пирхнув Палладіум, узявши священика за руку і повівши його по стежці геть.

Федір стиснув його долоню у відповідь.

- Тоді чому ти не заховався? – запанікував юнак. – Він же тебе точно помітив!

- Ні. Йому не відомо, яке саме у мене зараз смертне тіло.

- У сенсі смертне тіло... Ти зайняв чиєсь тіло?!

- Ха-ха-ха, милий священику, звісно, ні. Просто створив собі таку зовнішність, це не моя справжня. Я можу набувати будь-якого вигляду.

Раптом Палладіум перетворився на десятирічного хлопчика із великими карими очима та ластовинням на носі. Зменшена копія нинішнього чоловіка! Федору відразу стало байдуже на все на світі, окрім цього милого хлопчака із рожевими щічками. Не стримавшись, він стиснув ліву щоку.

- Боляче.

- Ти такий милий, - відказав юнак.

Але демон знову змінив зовнішність і тепер над Федором возвеличувалась струнка висока дівчина із густим рудим волоссям, що спадало на спину. Тонкі точені риси обличчя додавали їй холодності та стриманості. Вона довгими витонченими пальцями погладила священика по щоці, злегка царапнувши гострими нігтями.

Федір аж почервонів, адже ніколи ще не бачив такої прекрасної та владної дівчини.

- Ти й стать вмієш змінювати? – промимрив він.

- О так, щоправда це єдина жіноча зовнішність, яку я створив. Справжня краля, але користуюсь нею вкрай рідко. Жіноче тіло якесь дивне, - демон покрутився навколо священика. – Я зовсім до нього не звик, але груди, ха-ха, чудові. М'які. Можеш помацати.

- Вірю на слово.

- А дарма. Більше такого шансу не буде.

- Я не засмучусь. Отже, - священик збентежено кахикнув, - що ти ще знаєш про цей орден?

- О, я дуже багато знаю, - презирливо озвався чоловік, набувши звичного вигляду. Він знову взяв Федора за руку, і разом вони попрямували геть.

За межами міста набагато холодніше. Навколо сама тиша, яку порушували тільки кроки двох чоловіків. Сніг рипів під ногами, іскрився у ніжному сяйві зірок. Здавалось, світ навколо тріщав від лютого морозу, який безжалісно сковував усе живе. Федір здригнувся від холоду і встав трохи ближче до чоловіка.

- Декілька років тому вони спіймали одного мого знайомого, - розповідав Палладіум. – Йому довелось заплатити високу ціну за власну помилку. Вони не просто вбили його, а тримали в маленькій клітці, як пса, поїли свяченою водою, тричі спалювали на благословенному вогні і заживо вирізали органи. Він не встиг перевтілитись у справжню подобу, тому ці тортури відчував удвічі сильніше. А коли йому стало бракувати духовної сили, щоб підтримувати тіло, він згнив заживо за декілька годин. Це лише частка того, що я бачив на власні очі і чув від Люцифера, але впевнений, що запас фантазії цих виродків набагато більший.

Федору стало не по собі. Вкрився сиротами, сам не знаючи, чи від холоду, чи від слів чоловіка. Потупив погляд у землю.

- Вони й своїх не милують, - продовжив Палладіум. – Зрадникам здирають шкіру, посипають сіллю і залишають під палючим сонцем. Або ж розпинають, як Ісуса, отруйними цвяхами прибиваючи за руки-ноги до хрестів.

- Ох. Це жахливо.

- Вони схиблені на пошуках нечисті. Це з їхньої ініціативи так часто спалюють невинних на вогнищі. Ці наволочі чудово володіють магією, але мають нахабність звинувачувати у зв'язках з демонами невинних людей. Мені байдуже, що вони роблять зі смертними, але від їхнього існування аж бридко стає. Більшість бісів усе ж оминає місця, які знаходяться під керівництвом ордена.

Юнак насправді не знав, що відповідати. З одного боку йому зрозуміло, чому орден Уриїла так пильно полює на демонів, але з іншого боку поруч з ним був Палладіум, на якого теж йде тривале полювання.

Федір тяжко зітхнув заплутавшись.

- Тому я стривожився, що той старий ірод тебе знає. Адепти ордену архангела Уриїла - найгірші людські виродки, що прикриваються благими намірами рятувати скривджених. Я ж іще змовчав за їхні грішки усередині організації: оргії, насильство над найслабшими в ордені, убивства, чвари, заборонені речовини і зґвалтування. У них жорстокість і праведність ідуть пліч-о-пліч. Зміїне кодло, не інакше. Ось чому я прошу тебе за можливості уникати їх, - голос чоловіка пом'якшився. – Я ж не хочу тебе втратити.

Федір натягнуто посміхнувся, поки Палладіум ішов перед ним спиною уперед. Попри серйозний та досі трохи розгніваний вираз обличчя, в очах чоловіка виблискували теплі іскорки, а на губах цвіла ніжна посмішка. Священик подався вперед, обіймаючи демона за талію.

- Мені байдуже на ордени та весь цілий світ, поки ти є поруч. – Проказав він.

Палладіум здивовано закліпав очима.

- Ох, любий, це було довгоочікуване зізнання? – спершу не повірив чоловік.

- Саме воно, - твердо відказав Федір, бозна-звідки набравшись сміливості.

- Матінко моя рідна пресвята Богородиця. Милий священику, візьми мене тут і зараз.

Федір, який мав намір поцілувати Палладіума, відразу відскочив убік, густо почервонівши. Хто ж отак безсовісно розкидається такими непристойними фразами?

- Ой, я перегнув палицю? – засміявся чоловік, але майже відразу замовк, коли юнак швидкими кроками пішов геть. – Священику, пробач, я справді більше не буду. Зачекай!

Він поспішив за ним, але Федір навіть не обернувся.

- Вибач, любий, я не подумав. Але я був цілком серйозним! – вигукнув чоловік. – Вважай це щирим проханням.

Священик різко обернувся до нього. Він схопив Палладіума за комір і зашипів:

- Колись справді договоришся.

- Я ж на це і сподіваюсь!

Федір куснув його за нижню губу і потягнув за собою. Щасливий демон скакав і крутився навколо, як дзиґа, ні на мить не змовкаючи.

Так вони йшли чималий шмат невідомої дороги, поки юнак не стомився і чоловік не переніс їх порталом до такої вже рідної церкви.