Душа смертного

Молодий хлопець сидів на мармурових сходах невеличкої церкви і чистив свій срібний чарівний меч. Він був повністю поглинутий заняттям і зовсім не зважав на світ навколо. Темне волосся, яке встигло вибитися з хвостика на потилиці, спадало на лоб і лізло в ясні очі. Хлопець байдуже здмухнув його, не перериваючи роботи.

Був погожий теплий вечір. Літо давно відступило, проте його ніжний світлий дух іще іноді витав між гілля. Кольорова осінь балувала людей свіжим повітрям, золотими плодами яблук і груш, а також червонястим листям і прекрасним врожаєм. Незабаром наступить холод, тому необхідно запастись пожитками на сувору зиму.

Хлопець майже ніколи не переймався за їжу, адже добрі прихожани лишали йому в церкві всяку всячину, хоч він цього не просив. Зрештою, юнак повністю віддавався маленькій церковці на окраїні багатолюдного поселення і з ентузіазмом виконував усю необхідну роботу священика, адже саме ним він і був.

Повернув меч іншим боком і продовжив думати. Йому було всього п'ять, коли батьки загинули від рук чергового демона, що рушив людські міста, і всього шість, коли добрий дядечко Осип підібрав хлопчика, голодного і холодного, і став виховувати як рідну дитину.

На вигляд зовсім худий і слабенький хлопчина шістнадцяти років, який часто недоїдає і надто багато працює. Бліді щоки ледь запали, а синюваті, наче морська глибина, очі потемніли. На тонких пальцях виднілися невеличкі порізи, а також грубі мозолі. Священна чорна ряса із золотим хрестом на грудях навіть пасувала хлопцеві, хоч пізніше він носитиме чорно-білу накидку та класичний костюм.

Тим часом юнак натер до блиску красивий і явно дорогий меч, ще раз прискіпливо оглянув його і кинув біля себе. Потер скроні, скривившись, і стомлено зітхнув. Сумним поглядом обвів чепурний сад при церкві та звівся на ноги. За мить заховався у приміщенні, забравши усі речі.

Здається, його тут ніколи й не було.

Локація не змінилась, зате змінилася атмосфера. Мабуть, минуло декілька днів.

Він так само сидів на сходах і чистив меч, та чомусь зовсім не зважав на передсмертні крики людей, які бігали за воротами церкви, і дикий рик пекельних монстрів, яких випустили вищі демони. Раптом якесь потворне чудовисько схопило молоду дівчину за шию і з усього розмаху стукнуло лобом об залізні ковані ворота святого місця. Хлопець підхопився на ноги, проте залишився на місці і не поспішав убивати монстра, який полетів далі. І навіть не підбіг до дівчини, хоча це й було безглуздо.

Спокійно, наче нічого не сталося, сів назад.

На території церкви чисто і безлюдно. Нікого, окрім священика, не видно. І люди, які так поспішали до святилища, гинули один за одним, бо не встигали: на дорозі на них чигала небезпека у вигляді брудних пекельних порідь.

Чому він не втручається? У нього принаймні є меч, яким може захиститися, а звичайні селяни були всього лиш мушками під лапами монстрів.

Біля воріт з’явився молодий привабливий чоловік у чорному костюмі з цупкої тканини. З-під мундира виднівся білий комір натільної сорочки, плащ розвівався за спиною від грайливого вітру, проте руде волосся незнайомця зовсім не сколошкалося. Ядуче-зелені очі з презирством оглянули високу будівлю церкви. Так дивляться лише на бруд під ногами.

Тим часом демон одним ударом кулака зламав залізний замок на воротах і без перешкод зайшов у сад, переступивши через розчавлену голову жертви. Заклав руки за спину і з цікавістю почав оглядати місцевість, чіпляючись поглядом за кожен кущик, кожне деревце, вишукуючи нову жертву. Та юнак уже встиг десь заховатися.

- Виходь же, милий свяще-е-нику, я ж знаю, що ти тут, - солодкаво протягнув Палладіум.

Ніде ані шелесне.

- Друже, я не зроблю тобі нічого поганого. Давай поговоримо.

А Палладіум ніколи не вирізнявся великим розумом.

Демон спокійно дійшов до сходинок церкви і зупинився перед дверима. Його впевнений вигляд свідчив про те, що чоловікові не складе великих зусиль проникнути у святилище і чинити там свої брудні порядки.

- Невже ти впустиш мене у свою обитель, милий священику? – глузливо обізвався він, та раптом відразу став серйозним.

Мить – Палладіум різко відскочив вбік, уникаючи блискавичного удару священика, який з’явився бозна-звідки. Хлопець не припиняв сипати градом ударів, не жаліючи дихання, з ненавистю пропікав очима демона. Нарешті зачепив його трохи, розрізавши тканину біля ліктя, та це зовсім мізерна рана, яка швидко затягнеться, а лютий монстр тільки посміється.

Священик відтісняв Палладіума до центру саду, де йому легше буде розмахувати мечем.

- Та що ти, друже, таке виробляєш. Я з миром! - вигукнув демон, демонстративно піднімаючи руки вгору і в ту ж секунду тікаючи вбік.

Ці слова іще більше розпалили завзяття юнака, який рухався різко та чітко, та ніяк не міг зрівнятися зі швидкістю та вправністю потвори. Хлопець стрімко подався вперед, намагаючись нанести прямий колотий удар, проте Палладіум шмигнув вправо і ліктем вдарив його по спині. Священик важко гупнувся на землю і, не втрачаючи ні секунди часу, перекотився вліво. Умить підхопився й знову кинувся на ворога.

За трохи демону осточортіло завжди ухилятися та ухилятися, але також він не квапився нападати у відповідь і, тим більше, ранити парубка.

Вони так і носилися садом, вальсуючи смертельний танець: один необережний рух – і ворог скористається цим, щоб перемогти. Так стрімко пересувалися, шугаючи темними тінями навколо, що іноді зачіпали кущі й квіти, з яких сумно опадало ще зелене листя.

Священик почав здавати позиції, та все одно невтомно нападав, ніби мав безмірну силу. Чоло йому заливав піт, волосся прилипло до лоба, але лютий, сповнений гніву погляд означав щось потаємне і, здавалось, додавав наснаги не опускати руки. Він ні разу не відволікся, дивлячись на ціль перед собою.

- А ти не хочеш поговорити? – примирливо запитав демон і зупинився.

Юнак рубонув срібним мечем, але відразу розчаровано застогнав: промахнувся.

Коліна підігнулися, і хлопець упав на землю, важко віддихуючись. Його чорна ряса розірвалась у декількох місцях, оголяючи ноги.

- Тобі не вистачає спритності, трохи практики і розрахунку майбутніх дій ворога. Ти декілька разів міг успішно мене поранити, але щоразу запізнювався. А ще попрацюй над правильним диханням.

Священик люто пирхнув і спробував піднятися, та демон копнув його в груди і поставив ногу на плече. Хлопець ледь не задихнувся, відчувши, що дихати стало ще важче, а з очей бризнули сльози.

- Не буду тебе запитувати, чому ти, єдиний з поселення маючи нормальну зброю, не пішов рятувати людей. Бог з цим, мені байдуже. Мене цікавить дещо інше, - нахилився нижче Палладіум і сильніше натиснув на плече, - чому ти вистежував мене останні, - він демонстративно порахував на пальцях, - вісім місяців. Щось потрібно?

Хлопець, відчуваючи себе препаскудно, скреготнув зубами.

- З чого така інформація?

- О, то ти говорити вмієш. Я думав, німий. – Реготнув демон, а тоді знову посерйознішав. – То щось потрібно? У мене стільки справ іще.

- Яких іще справ? Убивати людей і пожирати їхні душі?

- В яблучко! – плеснув у долоні Палладіум.

Шахіст змовчав.

- Та чого ж ти знову мовчиш? Господи помилуй, з тебе слів і тортурами не витягнеш! О, - його очі загорілися, - у вас же, людей, є чимало видів тортур? Може, спробуємо щось?

Священик заворушився, намагаючись вибратися з такого принизливого становища, але Палладіум знову реготнув.

- То ти говоритимеш?

Секундне мовчання.

- Я хочу тебе вбити.

- Мене всі люди хочуть убити. Це все? – розчаровано запитав чоловік.

- Ні, - люто процідив Шахіст, схопивши демона за чобіт. – Ти знищив мою родину, забравши у мене все. Я. Хочу. Помститися. – Карбував кожне слово він.

- Ти не один такий. Це справді все?

Палладіум прибрав ногу і ступив крок назад, заклавши руки за спину.

Священик умить підскочив, розчервонівшись від люті.

- Здається, служителі Бога повинні стримувати свої скверні емоції, перебувати в гармонії з духом і тілом і не тримати ні на кого зла, - знущально продовжив демон. – То чому ти поводишся так огидно і нешанобливо? Де твоя повага до Всевишнього?

Юнак ледь не повівся на провокацію, проте стримався і впився нігтями собі в долоні.

- Уже краще, - задоволено сказав Палладіум і навіть усміхнувся.

- І чому ж ти мене не вбиваєш, а тільки знущаєшся? – спитав хлопець спокійно, наче не він кілька хвилин тому палав ненавистю і справедливим гнівом.

- Ти кумедний, а такі люди мені подобаються, - знизав плечима чоловік. – У тебе гарні щічки, коли ти злишся, ха-ха.

Юнак почервонів і скривився, з огидою сприймаючи сенс сказаного.

- Забирайся геть з поселення і псів своїх прихопи, - наказав він надламаним голосом.

Бідолаха, досі червонів від своєрідного компліменту.

- Утю-тю, я зрозумів вас, милий священику, - проспівав медовим голосом Палалдіум, обійшовши його навколо.

Хлопець не рухався.

- Незабаром зустрінемось.

Демон махнув плащем і зник, а за якихось декілька хвилин крики стихли.

Священик копнув свій меч і поспішив до церкви, гучно хряснувши дверима.

І як його за таке іще інквізитори не спалили?

*

Тепер священик проводив вечірню службу, читаючи молитву перед людьми, які нишком повторювали за ним слова, склавши руки в щирому жесті покаяння. Говорив монотонно, не вкладаючи душі у проповідь, і погляд був його задуманим, наче хлопець витав десь далеко. Та прихожан це явно не хвилювало, вони піклувалися про власну чистоту душі.

Церква відразу впадала в око своїм вишуканим внутрішнім убранством. Її утримував багатий пан, що жив у цьому поселенні, адже біднота іноді крихти хліба в роті не мала, а тримати в такій чистоті храм – поготів.

На вівтарі хтось розсипав свіжі пелюстки квітів, які наповнювали повітря ніжним ароматом життя, перебиваючи дух ладану. З ікони в золотій рамі сумно дивився на смертних Ісус, смиренно схиливши голову перед кимось вищим. Чомусь це місце навіювало скорботу і невимовний жаль. Над вівтарем через три величезні мозаїчні вікна проникає сонячне проміння, розсипаючись кольоровим візерунком на підлозі, одязі людей; воно відбивалось у їхніх очах, які таїли секрет тяжкого життя. Зображені на вікнах ангели склали долоні у відповідному жесті і по-доброму споглядали присутніх, молячись за їхні гріхи.

По сірих стінах тягнулася чудова ліпнина з ніжних зеленкуватих листочків і яскравих квітів, які наче блискотіли під вранішньою росою – таким був реалістичним малюнок. На диво, ікон немає, якщо не брати до уваги ту єдину на вівтарі та одну над вхідними дверима.

По периметру кімнати стояли підсвічники, від яких також йшов дурманний запах, що туманив голову. Вогонь з тріском догоряв. Ставало спекотно. Капельки поту текли зі скронь прихожан.

У повітрі витав дух старовини, благоговіння і… страху. Все було прекрасно і водночас щось тяжко тиснуло на свідомість.

Проповідь тривала ще декілька хвилин, поки священик не припинив читати молитву і не перехрестився. Люди з тихим гомоном почали збиратися виходячи. Їхні дії рвані й метушливі, трохи боязливі. Вони поводилися дивно і неприродно, наче над ними стояв жорстокий наглядач з нагайкою напоготові.

Священик зійшов з помосту, залишивши розкриту Біблію, і сів у келії, де кожен, хто мав силу духу зізнатися у своїх гріхах, каявся. Юнак, будучи провідником Бога у світі людей, ніколи не міг осудити за щось, а лише підказати, направити стомленого мученика на праведний шлях, щоб полегшити його життєві страждання. Хіба це не велика благодать – рятувати бідні душі від їх мерзенної тьми? Очищати їх від скверни і зла, дарувати легкість духу, наповнювати душу спокоєм та святим добром.

Хлопець слухав, довго слухав огидні зізнання молодика, який не витримав перед природним бажанням і посмів зганьбити невинність своєї сестри. Він плакав. Мабуть, щиро плакав, заламуючи руки. Благав у Господа прощення, вставав на коліна і просив допомоги у священика, зовсім юного, проте розумного і завжди справедливого. Клявся у тому, що ніколи не посміє оминути будь-якої служби, регулярно приноситиме пожертвування в церкву, аби тільки відмолити гріх.

Його ридання – голосні і відчайдушні – всього лиш спосіб порятунку.

Та це йому не допоможе, тому що справжній грішник не вміє щиро каятися.

- Пане священику, що мені іще зробити? Ви мовчите…Порадьте іще щось, благаю.

Юнак за час слухання цього чоловіка ні разу не підвів голови, не відриваючи порожнього погляду від рук на власних колінах. Вечірнє сонце яскраво заливало темну келію через різьблені в дереві візерунки, краєм ока він помічав вкрите бородавками обличчя грішника, проте не відчував до нього нічого.

- Вам не варто просити прощення в Бога за такий гріх, - обізвався піднявши погляд. – Ви згрішили насамперед перед своєю сестрою.

Чоловік здивовано закліпав. Він і не думав перейматися про стан здоров’я ще зовсім юної, маленької дівчинки, а лише хвилювався за власну душу.

- Я… Я вдячний вам! Спасибі, - побожно кивнув селянин, вибіг з келії і зник за дверима церкви, ще раз перехрестившись.

Священик визирнув з-за тяжкої штори, але сповідальників більше не було. Що ж, ніколи не розумів: добре це чи все-таки ні.

Залишившись на самоті, він почав ходити по церкві в пошуках сміття, яке могли залишити ненароком люди. Тоді потрібно порівняти лавочки, стерти пил, який кружляв у жовто-червоному західному промінні і, якщо все буде гаразд, піти відпочити, щоб на світанку знову помолитися.

Доволі швидко з усім впорався, адже в тиші працювалось легше. Окинув оком церкву – все чудово.

Щось у його душі неприємно муляло і заважало налаштуватися на той спокій, який може відчувати тільки людина, відірвана від земних турбот. Хлопець важко присів на ближню лавку і потер крапку між бровами – у лобі щось неприємно пульсувало. Повітря важкувате, але надвечір він ніколи не буде провітрювати приміщення. Не вистачало ще якусь заразу впустити.

Перестав сушити голову над тим, де знайти Палладіума, адже так він відходить від образу священика і перетворюється на звичайного смертного. Йому необхідно ідеально виконувати свою роль. Та й цей триклятий покидьок все одно рано чи пізно з’явиться. Потрібно бути лише напоготові, щоб вчасно завдати удару і вибити дух з чудовиська. Тільки так він досягне своєї мети.

Хлопець вдихнув на повні груди і трохи збадьорився. Майже відразу вирішив, що йому конче необхідно відвідати дядечка Осипа. З такою думкою полинув надвір, міцно зачинивши за собою двері.

Біля воріт помітив поношений плетений кошик, у якому лежав свіжий буханець сірого хліба, пляшечка молока і шматочок сиру, а також два яблука. Хлопець усміхнувся, вдячно взяв корзинку і роззирнувся, хоча знав, що дівчинка, яка приносила йому ласощі, ніколи не показувалася. Йому відомо було тільки те, що її сім’я заможніша за інші в поселенні і вони можуть собі дозволити таку розкіш як молоко чи сир.

Зрештою, це дядечко Осип розкрив таємницю дівчинки, інакше юнак так і жив би в невідомості, адже решта людей спокійнісінько приносили їжу безпосередньо йому в руки.

Хлопець сховав кошик у тіні кущика і попрямував звивистою доріжкою вниз, насолоджуючись краєвидом. Якщо вийти з території церкви, можна побачити ще гарніший світ. Широченні поля, які вже не такі золоті: урожай зібрано. Благо, їхнє поселення знаходилося віддалено від будь-якого міста і сюди не долинав сморід немитих людських тіл, відходів і згарища.

У розквіт інквізиції та псевдо єретиків багаття палили надто часто, де жорстоко, іноді без суду, убивали невинних жертв сфальсифікованих звинувачень. Майже завжди страждали жінки, яких дріб’язкові і недалекі розумом чоловіки боялися, тому з маленької сварки могли роздути справжню трагедію. Священик бачив колись справжніх відьом, а всі ці бідолашні дівчата були звичайними людьми, які страждали ні за що.

Хлопець вдихнув на повні груди і провів поглядом розкинуте, наче гілля яблуні у саду, поселення, що спускалося нижче по дорозі в поля. Ген-ген на обрії закінчувалось воно, розцвівши серед царства природи дивною квіткою життя. Наче відірване від решти світу, особливе й замкнене, зі своєю атмосферою, плином життя, яке час від часу порушують непрохані гості з пекла.

Сама природа, здавалось, оберігала їх від впливу навколишнього, омиваючи з одного боку глибоководною річкою, а з іншого – родючими полями. От лише самі мешканці часто потопали у власній скверні, яка просочувалася крізь цей бар’єр.

І стримувати її мусив священик – оберіг цього поселення в розквіт пануючої інквізиції.

Безчинства суцільно обплутали лик людський.

Хлопець повів плечем. Воістину, він не знав, чи стане колись щасливим де-небудь.

Дорогою йому ніхто не трапився: сутеніло, а в цей час вийти з дому собі дозволяли або воїни, або відчайдухи, або дурні-самогубці. Сам Шахіст також дотримувався цього принципу, адже мусив рятувати душі людей, а не тіла. І байдуже, що володів срібним мечем. Для таких випадків патрулюють воїни.

Священик дійшов до маленької хатки з покинутим садом, що розмістилася на краю поселення. З віконечка, що потопало в оранжевому промінні, визирав худий кіт, мружачись. Дядечка ніде не видно, хоча чути, як рубають дрова. Ще раз оглянувся, чи ніде нікого, і поспішив на допомогу.

Справді, за обшарпаною хаткою на задньому дворі старий чоловік рубав пеньки, засукавши рукава сорочки. На його худих, але міцних руках вигравали м’язи, а піт стікав струмочками до штанів. Дмухнув прохолодний вітер, і чоловік зжужмився.

- Ну що ж ви, могли б і в мене попросити допомоги, - озвався юнак, підходячи ближче.

- О мати пресвята Богородиця, - аж перехрестився Осип, обернувшись. – Не лякай мене, хлопче, серце не витримає.

- Вибачте. – Знітився він.

- Бог з тобою і з тими дровами. Я стомився. Пішли-но тебе чаєм напою, - підморгнув дядечко Осип, скинув з обличчя сивувате волосся і підійшов ближче.

Він завжди розмовляв по-доброму, зі старечою хрипотою в голосі. Уважні сірі очі постійно помічали будь-які зміни на молодому обличчі священика, який, зрештою, припинив щось приховувати від того, кого вважав батьком.

- О-о, виріс уже. Скільки ти до мене не заходив? Місяць? – запитав і потягнув його в хатку, кинувши сокиру десь вбік.

- Всього тиждень.

- Ну і ну, - недовірливо протягнув він.

За декілька хвилин на столі перед юнаком уже лежала свіжа паляниця, що неймовірно пахнула, і кілька грон винограду. Осип вправно орудував ножем, нарізаючи червонобокі яблука. Раніше хлопець завжди противився, адже йому самому вистачало на проживання, а Осип заробляв на хліб тяжким трудом, не покладаючи рук від ранньої зорі до пізньої ночі. І також мав вперту вдачу, тому відносити свої частунки священик не насмілювався, щоб не образити гордовитого чоловіка.

- Розповідай, що в тебе нового? – по традиції запитав Осип.

Іноді його дуже бентежило таке просте невимушене запитання, ніби навколо не відбувалось нічого жахливого. А тоді, наче вперше стикався з таким прийомом дядечка, починав розповідати все, що його стурбувало за останній час.

- До мене сьогодні приходив один чоловік, - почав хлопець, скромно надкусивши шматок яблука. – Він розповідав жахливі речі.

Глитнув слину і продовжив:

- Про свій гріх. Я… Я задумався тоді, чи зможе колись ця людина стати на праведний шлях, тому що він зруйнував життя зовсім не собі, а своїй сестрі. Це безчинство процвітає, як отруйний лишай на дереві, але з ним ніхто не бореться, тому що його надто багато у світі. Ніхто ж не убиває хрущів, а вони шкідники. Люди змирилися з їх існуванням і не зважають. Але гріхи людей не можна залишати напризволяще. Їх потрібно викорінювати!

Він підскочив з-за столу, а тоді відразу присоромлено опустився на скрипучий стілець. Негоже так поводитися в гостях.

Осип спокійно сів напроти і приготувався слухати далі. Зазвичай хлопець знічено мовчав, поки не набирався духу продовжувати.

- Він її зґвалтував і питав у мене, як можна вимолити пробачення в Бога. Він і словом не обмовився про сестру, яка потерпіла стільки болю через нього. Я так і сказав йому, порадив вибачитись у сестри, а не у Бога. Як думаєш, я правильно вчинив?

Дядечко підняв очі. Бліде обличчя Шахіста набуло якогось хворобливого рум’янця на щоках, а губи ледь тремтіли, ніби він от-от заплаче.

- Ти знаєш, як прикро небожителям, що відчули гіркий смак безсмертя, - лагідно відповів Осип. – І знаєш, заради чого служиш. До тебе прийшов чоловік, а не його сестра. Ти, без сумніву, направиш його на путь істинний, адже тільки тобі це під силу.

Слова дядечка були жорстокими і різали слух, проте хлопець зовсім не злився. Він усе це знав, вивчивши біблійні правила на зубок, розібравшись у справжньому покликанні священика і захисника, та часом ненавидів себе за те, ким став, і був готовий спустити дух на місці.

Тільки-от щоразу зі сльозами на очах зупиняв себе, смиренно вставав на коліна і довго-довго молився за грішні душі людей. Так же спокутують власні провини, правда?

- Не картай себе, - порадив Осип, поплескавши хлопця по руці. – Ти і так занадто добрий.

Священик ще більше поникнув, схиливши голову. Він відчував, щось йде не так, але не міг розібратися, чого саме це стосується.

- Давай-но краще зіграємо в шахи, - запропонував дядечко і посміхнувся. Йому завжди вдається посміхатись, коли все навколо йде шкереберть. Прекрасний талант святого, який і погубить його.

Хлопець ствердно кивнув. Він обожнює цю гру, обожнює дядечка Осипа і грати разом з ним в шахи. Увечері від м’якого голосу чоловіка хилить в сон, проте вони йдуть до кінця, щоразу будуючи нові стратегії, збиваючи ворожі фігури і виходячи переможцями чи переможеними. Священик виграв всього два чи три рази, проте не сумував через це: отримував новий досвід, який неодмінно допоможе в майбутньому.

Лише існувала одна проблема: люди боялися всього, чого не розуміли, тому грати доводилось таємно і тільки в будинку Осипа, інакше самого хлопця спалили б на вогнищі ті, які ще вчора йому віддавали власні гріхи.

Чоловік приніс дерев’яну дошку і поставив її на стіл. Швидко й вправно розставив фігури і показав долонею на священика.

Хлопець походив першим, висунувши наперед пішака. Підпер гостре підборіддя долонею і задумався, бігаючи очима по дощечці. Незабаром від житійного смутку лишилася тільки печальна аура, а сам юнак набув інакшого виразу обличчя: дорослішого, серйознішого та мудрішого. Темні очі те й робили, що перебігали від однієї фігури до іншої, а тонкі пальці переставляли їх вслід швидкоплинучим думкам.

Осип час від часу кидав стривожені погляди на юнака, але заспокоївся, коли зрозумів, що той відволікся. Воістину, в улюбленій праці забудеш про все. Тільки так люди можуть відчувати себе трохи краще.

Сам же чоловік знав хлопця з його малих літ. Колись давно підібрав змученого і голодного малюка на дорозі, поселив у своєму домі і виховував як рідного. Доглядав, лікував і піклувався. Балував пиріжками, дарував іграшки і пристойний одяг, приніс хоч трохи радості зраненій дитячій душі.

Так здавалось на перший погляд.

Осип переставив туру і стиснув пальцями тканину штанів. Чоловік знав, що попри хороші справи, робив чимало поганих. Знайшов у собі сили передати пост захисника тому, хто тільки й мріє про те, як убити демона, помститися за свою родину і потім загинути самому. Довірив поселення юній душі, яка зростала у скверні й ненависті, яка жила тільки цими почуттями, перетворюючись на потвору, і лише періодами стаючи тим добрим дитям, яке ще не пізнало гіркоти існування.

Він навчив малюка грати в шахи – єдину гру, яка подобалася йому самому. Так вони обидва шукали відради, занурюючись у стратегії, будуючи павутину пастки, щоб перемогти суперника. Осип глянув на холодного священика і про себе подумав: «Все-таки він зайвий у цьому світі».

Колись юнак злякався зла, пізнав його могутність, тьму та біль, а потім відгородився від цього, ховаючись у церкві, вимолюючи гріхи свої й чужі, хоч би більше не бачити того зла, забути, яке воно на вигляд, стерти зі спогадів крик, а руки відмити від крові.

Має дві іпостасі.

Добрий, світлий, мирний.

Злий, жорстокий, кровожерливий.

Прекрасний.

Могутній.

Він завжди молиться, він не зможе зійти з розуму.

Він ночами мучиться від болю.

Тримає страх у собі.

Убиває нечисть.

Убиває себе.

Убиває поселення.

Ні, рятує людей.

Думки Осипа блискавично змінювали одна одну, проносячись в мозку, як страшний сон, який так хочеться забути. Чоловік закрив обличчя рукою, важко дихаючи.

Йому ніколи не зрозуміти священика.

- Вам знову погано? – стурбовано запитав хлопець, скочивши на ноги. Ненароком зачепив рукавом ряси дошку, і та відлетіла вбік, а фігурки попадали.

- Все гаразд, - глибоко видихнув Осип і випрямився. – Все гаразд.

- Може, збігати по лікаря? Вам не можна великого навантаження, - метушився навколо священик.

- Ні-ні, не хвилюйся.

Чоловік устав, поправив сорочку і зазирнув у вічі хлопця.

- Скоро стемніє, нечисть виповзе з надер землі. А ти, - скосив погляд на пояс, - не взяв меча.

Юнак не хотів засмучувати Осипа, адже той завжди втрачав настрій, коли бачив його без срібного меча. А немає зброї – немає захисту.

- Тоді я назад до церкви. Дякую за вечір! – кволо всміхнувся хлопець і зник у сутіні, яка стрімко покривала землю.

Осип зітхнув і поглянув на дошку. Якщо він правильно пам’ятав, то священику лишилось тільки два ходи, аби перемогти.

Юнак швидко повертався до церкви, сторожко роззираючись. Надворі майже ніч, на синьому небі починають з’являтися жовті зорі, які зрідка підморгують йому, а він не зважає, тому що поспішає до церкви. Спочатку просто швидко йшов, поки не вирішив пробігтися. Воістину, дядечко Осип має цілковиту рацію: без меча не зможе добре за себе постояти.

Лише зброя надає йому впевненості у ближньому бою.

Дмухнув вітер, зриваючи капюшон з голови. Хлопець зупинився і повільно обернувся.

Під його ногами обривалась земля, простягаючись далеко-далеко вперед, розкидаючись широкополими ланами, які покрилися срібним пилком місячного сяйва. Нічний сторож щедро осипав землю своїм світлом, щоб люди могли знайти дорогу додому, коли темна пора доби захопила їх несподівано.

Чорні огризки хмар збиралися поруч із місяцем, півколом розташовуючись на небокраї. Вітер легенько їх підганяв, і вони щоразу змінювали свою форму, літаючи туди-сюди. Здавалось, утворювали нічну корону, яку ось-ось візьме до білих рук королева-ніч і велично надягне на голову.

Юнаку перехопило подих. Забув, що саме в такі періоди ночі небезпечні; при світлі місяця вилазить іще більше нечисті, яка хапає людей і пожирає їхні тіла, залишаючи після себе тільки калюжі срібно-червоної крові.

Хлопець усміхнувся кутиком вуст і підійшов ближче, щоб ліпше розгледіти краєвид. Воістину, люди багато втрачають, коли не дивляться на природу серед ночі, адже вона по-своєму особлива, таємна, чарівна, сповнює все навколо духом загадковости. Душа його відчувала естетичне задоволення, а страх, який починав брати серце у свої лещата, зовсім притупився.

Біла тінь впала на його обличчя, і священик прикрив повіки. У синіх очах танцювали срібні бісики.

- Краса, - збоку хтось згідно заворушився.

Благоговійний настрій як рукою зняло. Він різко розвернувся і розлючено видихнув повітря, скреготнувши зубами. Умить потягнувся до пояса, але зрозумів, що меча немає.

- Знову ти за своє, милий священику, - протягнув Палладіум, не підходячи.

- Ми не попрощалися на добрій ноті, щоб ти так зі мною розмовляв, - огризнувся.

Він стиснув кулаки, готовий відбиватися голими руками, якщо знадобиться.

- На жаль, на жаль, - згідно кивнув чоловік, скосивши на нього тяжкий погляд зелених очей. – Але ти не станеш заперечувати, що я пообіцяв навідати тебе.

Хлопець відчував усю безпорадність того, що не прихопив меч. І на кого поклався? На фортуну? На долю? Наївно, адже йому ніколи ні за яких обставин не щастило. А дядечко Осип попереджав! І взагалі вони ж бачились всього декілька днів тому, якого біса!?

- Не дивись так на мене, Федоре, - продовжив демон, задоволено дивлячись на обличчя, яке вмить зблідло.

Хлопець похитнувся і весь затрусився, наче йому різко стало погано. Він на ватяних ногах відсахнувся, притулив долоню в рукавичці до рота, щоб ненароком не скрикнути.

Звідки…Звідки це чудовисько знає його справжнє ім’я, яке дала матінка при народженні першого сина?

- Чого ти так дивуєшся? Забув, що це ти? – наче не помічаючи стану людини, продовжував Палладіум. – Чи вважаєш себе лише Гавриїлом?

Юнак важко глитнув слину, намагаючись прийти до тями. Не можна, ніколи не можна втрачати обличчя перед ворогом, інакше він тебе переможе! Хлопець швидко дихав і поступово зумів вирівняти дихання. Розправив плечі і спідлоба зиркнув на потвору.

- Федір давно мертвий, - холодно обізвався, струшуючи невидимі пилинки з чорної ряси.

- Справді? – знущально поцікавився Палладіум.

Священик не відповів, розвернувся і мовчки пішов до церкви. Невимушено й легко, наче нічого не сталося від самого спогаду про його справжнє ім’я.

Здивований демон залишився на місячному роздоріжжі, кліпаючи йому вслід великими очима.

Чоловік нахмурився: негоже, щоб жертва отак брала і йшла від тебе, а не благала помилування. Тому він швидко зібрався і поспішив за Шахістом. Зупинився поряд з ним і почав йти нога в ногу. Та його успішно ігнорували, як порожнє місце! Палладіум уже і так і сяк намагався привернути увагу людини, та все марно! Той наче зовсім не бачив його.

Уже біля самої церкви священик зупинився коло дерева, забрав звідти плетеного кошика, спокійно зачинив ворота і пішов до приміщення.

Розгублений демон залишився надворі, не осмілюючись зайти, як пес, якого вперше вилаяв хазяїн. Він хитнув головою, приходячи до тями. Що це з ним?

- Ти ж не думаєш, що позбувся мене? – крикнув Палладіум.

Священик демонстративно зачинив двері в церкву і нічого не відповів.

Чоловік постояв ще трохи, але ні свічка у вікнах церкви не загорілася, ні юнак не вийшов. Навкруги лише нічна тиша, адже сьогодні маленька нечисть не може йти на полювання – по землі бродить їхній повелитель.

Палладіум знизав плечима і почухав голову.

- Не відчеплюсь.