Сповіщення про симпатію та інші історії

«А щоб його. Мені ще тут його не вистачає», — така думка промайнула у мене в голові, коли я чкурнула за стенд з пляшками води. Декілька покупців на мене здивовано подивились. Чудесно. Тепер половина містечка буде думати, що внучка Марії Миколаївни якась навіжена.

Ну та й пес з ними. Головне, щоб мене не помітив Ростик. Взагалі що він тут робить? Навіщо йому було пертись у магазин у центрі міста, коли неподалік маєтку його бабусі й дідуся мало б бути повно магазинчиків. Не таких великих, та все ж. Сподіваюсь, що він не їхав до мене. Невже декілька танців і один поцілунок все так кардинально змінили? Не варто мені було вчора цілувати його на прощання (у щоку звісно. А ви що подумали?). Усьому винне шампанське. Але ж це було весілля похресниці мого тата (яка до того ж є двоюрідною сестрою Ростика). До того ж я випила половину бокала. І навіть цього мені було забагато.

Ростик. Мій літній друг дитинства. Чому літній? Тому що зустрічалась я з ним лише влітку. Він приїжджав із Самбора, а я зі Львова до наших бабусь, які дружать ще зі школи. Рудки. Містечко, яке нас об'єднало.

Але це й усе. Коли починалась осінь, наша дружба згасала і знову відроджувалась влітку, і так тривало добрих десять років. Останні два роки ми не спілкувались. І коли ми побачили одне одного на весіллі, то були здивовані, як виросли за весь цей час.

Бабуся мені завжди казала і навіть досі каже, що Ростик закоханий у мене. Я лише сміюся з цього. Про яку закоханість може йтися, якщо ми з різних міст і бачимось раз в декілька років (тепер).

Я визирнула зі своєї схованки. Ростик стояв біля стенда із солодким. Якщо я пройду вздовж свого стенда, то зможу непомітно добратись до каси, якщо він звісно також не піде туди. Але схоже Ростик був дуже зайнятим вибором цукерок (цікаво для кого), то ж я повільно почала пересуватись до каси. Я пришвидшила хід і вже дійшла до неї, коли раптом наштовхнулась на якогось дебелого хлопця. Це був Ростик.

Його блакитні очі округлилися від здивування, яке тривало недовго. Його очі почали сяяти, він усміхнувся мені. Схоже, що Ростик був радий такій несподіваній зустрічі на противагу мені.

Я зробила крок назад, нервово заправила своє руде пасмо волосся за вухо і знову подивилась на Ростика.

— Привіт, — привітався він. Його голос злегка тремтів. Поганий знак для мене. Не хочу, щоб ми почали говорити про вчорашній поцілунок.

— Привіт, — жваво відповіла я. Не хотіла, щоб між нами панувала якась ніякова мовчанка. Ми друзі. Не більше. Я глянула на маленьку коробочку цукерок, яку Ростик тримав у руці й сказала голосом, який притаманний друзям, коли вони жартують одне над одним. — І хто ж та щасливиця?

Ростик здивовано подивився на мене:

— Не зрозумів.

Так не мало бути. Я усміхнулась і злегка поплескала його по плечу, як роблять друзі. Усі ці жести мали дати зрозуміти йому, що він мені лише друг. Не більше.

— Це має бути Аліна. Зізнайся. Їй цукерки купив? Вона вчора з тебе очей не зводила.

Аліна була серед гостей. Вже точно не знаю, ким вона та її батьки були для похресниці мого тата, але не суть. Вона була однолітком Ростика. На рік молодша від мене. Вони обоє закінчили десятий клас, а я одинадцятий. Це літо для мене ще та емоційна гойдалка. Закінчення школи, ЗНО, вступ до університету. Весілля похресниці мого тата допомогло мені трохи не зважати на мої думки про те, чи візьмуть мене на омріяний факультет журналістики.

Ну але добре. Зараз не про це.

Ростик почав часто кліпати очима, тоді поправив свого світлого чуба, і сказав:

— Взагалі то ці цукерки для тебе... Я... Я їхав до тебе.

Трамтарарам. Як мені хотілось закрити вуха, щоб не чути цього. На щастя надійшла моя черга розплачуватись за пляшку води на касі, то ж я ніяк не зреагувала на слова Ростика.

Я вибігла з магазину, як вилітає корок з пляшки вина. Але зупинилась. Не тому, що мене гукав Ростик, а тому, що побачила малявок, які не давали мені спокою. Особливо не давав мені спокою Василь, хлопчина, який жив у сусідньому під'їзді навпроти того, де жили моя бабуся і дідусь. Таке надокучливе дитя. Вчепився до мене, як реп'ях до одягу. Та я старалась не зважати на його поведінку. Але іноді мені так кортіло накричати на нього.

Я опинилась у пастці. Позаду мене безнадійно закоханий в мене літній друг (назвемо його так), а попереду банда з надокучливих дітлахів, які однозначно будуть супроводжувати мене цілу дорогу. Я у цьому впевнена, бо вони йшли за мною аж до міста. На щастя їхню увагу привернуло щось інше, тому я хутко забігла в магазин. Я сподівалась, що вони підуть до того часу. Та де там.

Все ж я дійшла до висновку, що компанія Ростика краща, ніж компанія тих малих задирак. До того ж якщо Ростик мене проведе, то вони не підуть за нами. Це вже точно. Ростик хоч і був молодший за мене, та був вищий і мав кремезну статуру. Це їх відлякає.

Я рвучко обернулась і подивилась на Ростика. Він хотів щось сказати, та я перебила його:

— Ти приїхав сюди на велосипеді?

Ростик непевно кивнув.

— Чудесно. Підвезеш мене додому? А то спека жахлива.

Ростик здивовано глянув на мене. Він не розумів такої кардинальної зміни моєї поведінки. Спочатку тікаю, тепер сама прошу його провести мене. Та все ж він погодився.

— Тримайся міцніше, — звернувся до мене Ростик, коли я сіла позаду нього. Я неохоче обхопила його талію. Мені чомусь здалось, що він усміхнувся. А може це вже я собі надумала.

Ми рушили й коли проїжджали повз надокучливих дітлахів, мені так і кортіло показати їм язика, але я втрималась і взагалі не дивилась у їхній бік.

Взагалі до будинку, де жили мої бабуся і дідусь, було недалеко від центру міста. Я б дійшла туди за десять хвилин швидким ходом. Не дивно, що ми з Ростиком дуже швидко добрались до нього.

Ростик зупинився навпроти під'їзду, де я жила, я злізла з велосипеда і хутко подякувала йому. Я хотіла вже було чкурнути до дверей під'їзду, та він легко притримав мене за руку. Я обернулась і натрапила на його блакитні очі сповнені нерозуміння.

— Твої цукерки, — сказав він і простягнув мені коробочку цукерок «Raffaello». Моїх улюблених.

— Дякую, — видавила з себе я і взяла коробку з цукерками. Я відвела погляд кудись вбік.

Я відчувала, що Ростик дивиться на мене, але я не хотіла зустрітися з ним поглядом. Він був занадто глибоким. Тільки тоді, коли я відчула, що він відпустив мою руку, я підвела очі. Тепер Ростик дивився кудись вбік.

— Ти... Не хочеш погуляти сьогодні ввечері біля школи? — зрештою, запитав він.

Школа. Наше улюблене місце, коли ми були дітьми. Неподалік від неї були турніки й ми часто гуляли там, а ще забігали на подвір'я школи та бавились. Місце, де зберігаються спогади.

Ну ось. Мій найбільший страх справдився. Ростик кличе мене на прогулянку (тобто побачення).

— Не впевнена, що зможу сьогодні. Я ще від вчорашнього весілля не відійшла, — пробелькотіла я. Він глянув на мене, і я миттю відвела погляд. Я не вмію брехати.

— Я чекатиму. Буду там о сьомій, — твердо сказав він. Ростик обернувся і пішов до велосипеда, сів на нього, а тоді поїхав.

Якщо він сказав, що буде чекати, то так воно і буде. Ростик не прийде до мене додому, не зателефонує, бо у нього немає мого номера телефону. Він просто буде чекати. Ростик знає, що я прийду. Я добра людина і не зможу просто так не прийти.

Ввечері я вбрала свою оливкову літню сукню, заплела високий хвіст, вбрала босоніжки на низькому ході, проігнорувала допитливі погляди батька і дідуся та таємничі усмішки мами й бабусі, і пішла у напрямку школи.

Ростик вже там був. Він сів на одну зі сходинок, які вели до входу у школу і дивився собі на ноги. Здається, що він про щось думав, оскільки не почув, як я підійшла до нього.

— Привіт, — сказала я і легенько доторкнулась до його плеча. Ростик хутко підвів голову, його очі почали радісно сяяти. Він підвівся зі сходинки, і я відчула себе зовсім крихітною дівчинкою біля нього (не хочу думати, що це було не через його зріст).

— Ти таки прийшла, — радісно сказав він.

— Прийшла. Але тільки тому, що не мала чим зайнятись вдома, — збрехала я. Я подивилась у бік, щоб не видати себе. Здається, що Ростик це помітив, та нічого не сказав. Лише усміхнувся.

— То що. Ходімо прогуляємось? — запитав він і несміливо подав мені руку.

— Ага, — відповіла я. Я намагалась звучати невимушено, однак мій голос злегка тремтів. Я не взяла руку Ростика. Просто пішла вперед. Не вистачало ще за руки триматись. Але чому мені раптом стало так жарко? Особливо я відчувала цей жар на щоках.

Ростик поплентався за мною. Ми про щось говорили. А тоді настав час, коли ми йшли у цілковитій мовчанці. Я не витримала і подивилась на нього. Ростик вже дивився на мене. Він зітхнув, а тоді сказав:

— Ех Діано.

Це зітхання нажахало мене. Та все ж я запитала:

— Що?

Ростик нічого не сказав. Лише уважно дивився на мене. Мені хотілось втекти, але не було сенсу. Ростик зробив мені крок назустріч, нахилився і швидко доторкнувся до моїх губ. Не можу назвати це поцілунком. Це був дотик. Дотик його губ до моїх.

Я нічого не сказала, лише продовжувала дивитися на нього. Здивовано, збентежено і водночас налякано. Я відчувала, як моє серце почало битися трохи швидше, ніж зазвичай (так не мало бути).

Подумки я підбирала слушні слова. Треба було сказати, що нічого між нами не може бути, та що стосунки на відстані приречені на нещастя. Але Ростик не дав мені цього зробити. Він крутнувся на п'ятах і пішов, навіть не озирнувшись.

Я не побігла за ним. Хоча. Думаю, що він на це чекав. Можливо, він і сам розумів, що у нас нічого не вийшло б. Але навіщо тоді було торкатись моїх губ? Можливо. Можливо для того, щоб у нас був ще один літній спільний спогад?

Я ще деякий час дивилась Ростику вслід. Перед тим як зникнути з мого поля зору остаточно, він обернувся, подивився на мене, а тоді усміхнувся. А я ні. Лише здивовано дивилась на нього. Треба було все ж усміхнутися. Тоді Ростик пішов.

Наступного літа я кожний вечір йшла до школи в надії, що зустріну його. І одного вечора таки зустріла. Ростик сидів на сходах, як тоді, коли торкнувся моїх губ. Він став ще вищим. Його світле волосся відросло і трохи кучерявилось біля вух. Коли він побачив мене, то усміхнувся. Підійшов ближче й обійняв мене, а я обійняла його у відповідь. А тоді. Тоді Ростик поцілував мене. По-справжньому.

Ми ще погуляли трохи, тримаючись за руки. Дивились, як сонце сідає за небокрай. Дивились, як наше дитинство залишає нас. Ростик відпустив мою руку, знову зітхнув, а тоді пішов, не сказавши ні слова. Але тепер вже назавжди. Бо після того літа я вже не приїжджала до Рудок, як і він.