Сповіщення про симпатію та інші історії

«О Боже. Сподіваюся, що він не буде питати мене сьогодні. Але з іншого боку краще відповісти сьогодні, щоб наступного разу він мене не опитував. До того ж я дуже добре підготувалась. Але чому ж мені так страшно? Ну як чому. Бо вчитель має таргани в голові. І за неправильний наголос може вже зняти один бал».

Такий монолог я вела в себе у голові, коли сиділа за другою партою і спостерігала за нашим вчителем з країнознавства. Він втупився поглядом у наш журнал і ніяк не міг вирішити кого опитувати. А опитувати він точно буде. Навіть попри те, що сьогодні День вчителя. А в такий день здебільшого наші вчителі не питають нас і не дають контрольні чи самостійні роботи. Але ж. Це не у випадку Миколи Андрійовича.

Я чесно вже не витримувала. Скільки можна тягнути кота за хвоста? Хай вже нарешті обере собі жертву. Я б могла звісно підняти руку і сказати, що я хочу відповідати, але ж я не настільки дурна, щоб таке втнути. Хоча. Я ж знаю тему.

Микола Андрійович все ж нарешті підняв голову й окинув поглядом клас. Після секундної тиші він нарешті запитав:

— Ну. Є охочі?

Це був чудовий момент, щоб зголоситись, але я цього не зробила. Моє серце страшенно калатало, і я не могла навіть ворухнутись. Микола Андрійович уважно подивився на всіх нас і, зрештою, зупинив погляд на мені. Я хутко упустила очі й нервово ковтнула. Ну от. Тепер точно скаже, щоб я відповідала.

— Що ж. Давно ми не слухали...

Юлі. Я очікувала, що він ось, ось скаже моє ім'я, але він не сказав (хоча може він думав обрати когось іншого). У той момент якраз відчинились двері, і у кабінет завалились два хлопці. Один з них мав смугляву шкіру і темне волосся. Інший же був світловолосий.

Смуглявий юнак широко усміхнувся і підійшов ближче до Миколи Андрійовича.

— З Днем вчителя, Миколо Андрійовичу, — сказав він і простягнув руку. Як на диво наший суворий вчитель потиснув йому руку й навіть злегка усміхнувся. Не схоже на нього.

До них же приєднався світловолосий юнак і також потиснув руку Миколи Андрійовича. А тоді. Тоді ті троє почали теревенити. Так, наче нас у класі й не було.

Я спостерігала за нашим вчителем та новоприбулими одинадцятикласниками (про це я взнала з їхньої розмови, яка була досить гучною) із здивуванням, але водночас із надією, що питати мене сьогодні не будуть.

— Може нам пощастить, і нас не будуть питати? — прошепотіла мені Віта на вухо. Не одна я на це сподівалась.

— Можливо, — так само тихо відповіла я.

— А от той смуглявий досить такий симпатичний. Скажи? — продовжила Віта, забувши про опитування. Вона почала уважно розглядати чорноволосого юнака.

— Не у моєму смаку, — відповіла я. Мою увагу більше привернув світловолосий юнак. Не люблю чорнявих.

Ми з Вітою обоє дивились на юнаків, які жваво щось обговорювали з нашим вчителем країнознавства. Шкода. Та світловолосий юнак взагалі не дивився в наш з Вітою бік. А от смуглявий вже декілька разів кинув свій погляд на нас. Мені навіть здалось, що на мене. Бо ми з ним десь два рази зустрілись поглядами. У нього були темно-карі очі.

Тим часом наші однокласники трохи пожвавились, і, звісно, це помітив Микола Андрійович.

— Так, 10-Б клас. Сьогодні вам пощастило, і питати я вас не буду. Але ви повинні не шуміти й можете тихенько займатися своїми справами. Інакше я вас опитаю, — сказав Микола Андрійович і суворо подивився на нас. Після того всі замовкли, бо звісно, що ніхто не хотів відповідати.

Ми з Вітою полегшено зітхнули. Я вирішила, що почитаю якийсь фанфік в інтернеті. Віта ж далі продовжувала дивитися на смуглявого юнака.

Десь так за хвилин десять Микола Андрійович підвівся і вийшов з кабінету. Одинадцятикласники залишились.

Вони стояли недалеко від нас. Тож Віті було легко розпочати з ними розмову.

— Складно це? Бути одинадцятикласником? — запитала вона грайливо намотуючи волосся на палець.

Обоє подивились у наш бік. Світловолосий нічого не сказав. Він затримав погляд на Віті десь на дві секунди, а на мене взагалі не подивився, що мене образило. Тоді він витягнув телефон і почав переписуватись з кимось. Можливо, з його дівчиною? Так. У нього, напевно, є дівчина. Ото я дурепа, що думала, що він може звернути увагу на мене.

— Складнувато, — обізвався смуглявий. Я неохоче підняла голову і подивилась на нього. Він дивився на мене, коли говорив це.

— І що навіть часу погуляти немає? — продовжувала Віта.

— Як коли, — відповів він не глянувши у бік Віти. Він втупився у мене поглядом, і мені це не сподобалось, то ж я почала розглядатись довкола.

— Ну а якщо погуляти запропонує вродлива дівчина? — не здавалась Віта. Здається, що їй справді сподобався той смуглявий хлопчина.

Краєм ока я побачила, що він нарешті подивився на Віту.

— А ви типу тандем з монашки й жінки вамп? — запитав він проігнорувавши запитання моєї подруги.

Віта пирсхнула зі сміху, а я втупилась у нього поглядом. Я зрозуміла, що монашкою він назвав мене. Я була не надто примітною на її фоні.

— Монашкою? — запитала я. — Це ти мене монашкою назвав?

— Ну не мене ж, — сказала Віта. Я ошелешено подивилась на неї.

— Просто ти загорнулась у шарф по саму шию, — сказав смуглявий. Як на мене, це було якесь недолуге пояснення.

— Може це тому, що мені холодно? — захищалась я.

— У п'ятнадцять градусів?

Я нічого не сказала, хоча мені дуже хотілось. Лише продовжувала дивитись йому в очі й обпалювати його своїм поглядом. Здається, що він зрозумів, що образив мене, оскільки відвів погляд, а тоді знову подивився на мене. Вже без грайливості в очах.

Я бачила, що він хотів щось сказати, але не зміг, бо у клас зайшов наший вчитель.

Коли урок закінчився, я хутко спакувала всі свої речі у рюкзак і швидким кроком пішла у напрямку дверей. Тоді ж розвернулась і пошукала очима Віту. Вона стояла неподалік одинадцятикласників і навіть не помітила моєї відсутності.

Я кулею вибігла з класу і спустилась вниз на перший поверх, де мала мати урок німецької. Всередині мене була ціла буря емоцій. Ну фіг з тим смуглявим юнаком, який назвав мене монашкою. Але ж Віта? Вона повелась так, наче я взагалі не гідна уваги хлопців, а це було образливо. У мене і так багато комплексів, з якими мені важко давати собі раду. То до цього всього ще й додалось те, що моїй подрузі абсолютно начхати на мої почуття.

Я пішла далі по коридору і зупинилась недалеко від кабінету, де я мала мати німецьку. Біля нього якраз був хлопчачий туалет, який страшенно смердів. Як можна, так його занедбати? І взагалі. Що хлопці там таке витворяють, що він так смердить?

До уроку ще було купа часу і я вирішила, що походжу по коридору туди сюди, бо стояти біля хлопчачого туалету було неможливо (через сморід), а вчителька до початку заняття нас у кабінет ніколи не впускала.

Якраз коли я підходила до сходів на другий поверх, я помітила того смуглявого одинадцятикласника, який спускався з них. Ми зустрілись поглядами, але я хутко крутнулась на п'ятах і пішла в інший бік, вдаючи, що не помітила його.

— Зажди, — почувся голос позаду мене. Я обернулась. Мене гукав той смуглявий одинадцятикласник.

Він зробив декілька кроків назустріч мені, а тоді зупинився і подивився мені в очі шукаючи там розуміння.

— Чого тобі? — різко запитала я.

— Я той... Хотів попросити вибачення за монашку. Трохи по-дурному вийшло, — говорив він з паузами.

Я хотіла сказати йому, що добре, що хоч йому вистачило мізків попросити вибачення переді мною, але прикусила язика. Хто він мені такий, щоб я йому читала мораль, тому просто промовчала.

— Так і нічого не скажеш? — звернувся він до мене.

— А що я маю сказати? — той одинадцятикласник починав мене трохи дратувати.

Він злегка усміхнувся.

— Наприклад, твоє ім'я.

— Моє ім'я? — перепитала я. Ні. Він і справді якийсь дивак. — Тобі навіщо?

— Ну а ти як думаєш? Чому хлопець питає у дівчини її ім'я?

— Щоб познайомитись, — не задумуючись відповіла я, а тоді ошелешено подивилась на нього. Він що. Хотів зі мною познайомитись?

Очі смуглявого заблищали.

— Я Павло. А ти?

— Я Юля. Але не розумію таки, навіщо тобі знати ім'я монашки, — трохи уїдливо сказала я. Я ще досі ображалась.

Павло спохмурнів.

— Я просто хотів якось твою увагу привернути. Ти ж взагалі навіть не дивилась у мій бік. Зате твоя подруга ледь мене не з'їла своїм поглядом.

— Думаю, що ти б це пережив. До того ж тобі точно була приємна така увага.

Павло хотів щось сказати на свій захист, але промовчав. Тоді усміхнувся. Я помітила, що у кутиках його рота з'явилися ямочки. Досить милі.

— Даси свій телефон? — раптом звернувся він до мене.

— Навіщо?

— Зателефонувати другу. У мене грошей на рахунку немає.

Звучало якось не надто переконливо, але я чомусь погодилась. Потягнулась у кишеню джинсів і витягнула звідти телефон, а тоді простягнула його Павлу.

Він хутко набрав номер телефону. За мить його телефон завібрував, і він почав щось писати у моєму телефоні.

— Ей. Ти що робиш? — запитала я пориваючись забрати у нього свій телефон.

— Зберігаю твій номер телефону в себе, а свій у тебе, — задоволено відповів він і простягнув мені мій телефон. — Я наберу тебе після занять. Сходимо кудись в кафе.

Я закотила очі до стелі і похитала головою.

— З якого такого дива ти взагалі вирішив, що я піду кудись з тобою? Телефонуй скільки тобі влізе, я все одно нікуди не піду. — відрізала я.

Я обернулась, тим самим не даючи йому продовжити нашу розмову. Але раптом я відчула, як мій шарф сковзає по моїх плечах. Я розв'язала його, коли спускалась вниз по сходах, і він просто спадав з мене.

— Ей! — вигукнула я й обернулась назад. Мій шарф вже лежав на шиї у Павла.

— Тепер ти точно зустрінешся зі мною після занять. Адже твій шарф у мене, — весело сказав він.

— Ану віддай! — вимагала я і кинулась до нього, але він вирвався і побіг коридором гукнувши мені:

— Я чекатиму тебе після занять.

— Ти ж навіть не знаєш, скільки у мене їх. У мене може бути їх більше, ніж у тебе, — гукнула я йому у відповідь. Чомусь я зупинилась і не побігла слідом за ним.

— Я все одно чекатиму, — сказав він і усміхнувся мені. А тоді зник серед натовпу здивованих та водночас зацікавлених школярів.

Я похитала головою, але чомусь я не злилась. Навпаки. Я відчувала якесь піднесення, а ще. Ще я усміхалась.