Іскра

Згадуючи мене, злодії здригаються від страху. Якщо люди мене потребують, я завжди поряд. Мужній, сильний та справедливий. Без мене місто б потонуло у війні банд. Пало б жертвою мафіозних угруповань. Втратило б останню надію через продажних копів. Я — герой, якого потребує місто. Я — супергерой!..

— Ти позер, якого ще пошукати, — закотив очі Франко, закриваючи черговий комікс. — Ну чого ж всі малюють тих супергероїв настільки важливими, що от без них світ сконає?

— А якими їх слід малювати? — долинув знайомий голос зовсім поряд.

Від несподіванки Франко ледь телефон не впустив. Лазив би потім по підлозі маршрутки.

А колега і не зважала, пригладила спідницю та всілася поряд, притискаючи плечем до вікна.

— Привіт, Інно, — а він і забув, що тепер міг перестріти її в маршрутці. — Я загучний?

— Не дуже. Тільки ряд попереду обернувся, — поправивши оборки на блузі, повернулась до співрозмовника. — То що не так із супергероями?

— Та все! — випаливши це, розблокував телефон з обкладинками коміксів. — Ледь не кожний вважає за потрібним змалювати супергероя сильним, хитрим чи з такою суперздібністю, що тільки світ рятувати від неодмінного колапсу. Всі літають, читають думки або ж телепортують. А де ті, що крізь стіни підслуховувати здатні? Чи мають телескопічний зір? Такі теж корисні.

— Ну якщо таких коміксів нема, то намалюй сам. Чи напиши історію та знайди художника в пару, — Інна посміхнуся, наче допомогла розв'язати задачу з зірочкою.

— Можливо ти не в курсі, але такі комікси є. От тільки популярністю не користуються, тому далі перших випусків рідко йдуть.

Цей факт не просто засмучував, він бісив. Занадто вже стереотипними люди уявляли собі супергероїв. Якщо не з суперсилами, то з велетенськими статками, які дозволяли робити фантастичні речі.

— Супергерої зовсім не такі, — сумно сповістив, роздивляючись свої зімкнуті долоні.

— А які?

Франко підкупила її відкрита посмішка. Він знав Інну не перший рік — достатньо, щоб вважати другом. А друзям можна розкрити секрет…

Розправивши плечі та зробивши глибокий вдих, Франко зустрівся поглядом з подругою, яка, підіграючи, припідняла плече та затамувала подих в очікуванні відповіді.

— А що як я скажу, що такі як я? Латексу не носять, злочинності не протидіють…

— … їздять на роботу маршруткою, — з посмішкою продовжила Інна.

— Ще й ніяк підвищення не виб’ють, бо треба чи зробити втричі більше плану, чи вбити кого.

Інна з розумінням закивала, мимохідь оглядаючи Франка. Середнього зросту, коротко стриженого, та й вдягненого занадто офіційно для роботи, де в офісі ходили хто в чім гаразд.

— І які ж у тебе суперсили? — понизивши голос, Інна наблизилася. Хоч обом близько тридцяти, зараз, на задньому ряді маршрутки, вони виглядали як шкідливі підлітки.

Пом’явши губи, Франко на секунду перевів погляд на бульвар за вікном та заговорив, перейшовши ледь не на шепіт.

— Знаєш той момент, коли от дуже, дуже хочеться щось зробити? Гаркнути на начальника-самодура, забрати документи з клятого вишу, з’їсти врешті-решт друге тістечко, але не вистачає рішучості? З’їдають страхи, упередження. А от взяв би хто за руку, сказав, що все вийде, що все буде, що воно того варте. Все б одразу стало набагато легшим. А я можу дати цю впевненість, — він підняв зімкнуті пальці. — Я називаю це Іскрою, — та розвів їх, ніби запалюючи вогонь.

— Ва-ау, — награно протягнула Інна. — Тобі треба було не в фінансисти, а в коучі йти.

— Знав, що треба помовчати, — одразу знітився Франко, відвертаючись.

— Ні-ні, — дівчина потрясла його за плече та розвернула, — розказуй. Знаєш, як іноді не вистачає цього поштовху? Я кілька разів думала відрахуватися з універу. Ночами плакала. Хотіла лише малювати. Могла стати відомою художницею, а де я зараз?

— В успішному стартапі з дуже доброю платнею. Я-то знаю, — закивав Франко, нагадуючи, що має доступ до звітності. — Ти зараз малюєш? Скільки вже років з універу пройшло? Навіть займаючись у вільний час, могла досягти певних висот.

— На жаль, чеки все не приходили, тому стало шкода часу, — закотивши очі, Інна перевела погляд на вікно. — Якщо так подумати, то я ще ледь не пішла з першої роботи, бо зʼявилася можливість поїхати з тодішнім хлопцем автостопом. Європу побачила пізніше, а хлопець виявився зрадливим козлом.

— Ну от бачиш, — Франко посміхнувся подрузі, — не всі пориви варті того поштовху.

— А звідки ти знаєш? Раптом змарнувала шанс всього життя? Я он ще в дитсадку на балет ходила. Сто відсотків стала б видатною танцівницею, не накричи тато на маму за те, що вона мене садила на шпагат, а я вила як зграя вовків.

— Так-так, звісно. А я б пішов на вчителя, як хотів у початкових класах. Чи археологом, як мріяв до того. Але ми там, де є, і не дізнаєшся як інакше склалося б життя.

Трохи помовчали. Франко подумав, що на цьому і все, але Інна не дала так швидко згорнути тему.

— То-о, ти типу мотивуєш людей спробувати піти за мрією?

— Ні, це реально іскра, яка не відпускає, поки не зробиш бажаного.

— Покажи! — очі дівчини запалали, ніби й у неї надсили прокинулися. — Давай, зроби щось.

— Це ти дарма. Я ще в універі зарікся її застосовувати. Хотів одногрупниці допомогти кинути покидька, а виявилося, що вона бажала не цього. Вона бажала дитини. На третьому курсі! І вона таки завагітніла від того козла.

— І що? Як у неї надалі склалося?

— Випала на рік, розбіглася з хлопцем та закінчувала заочку. Спільна подруга передавала, що поки дитину не віддала в садочок, були роки пекла, — пом'явши губи, додав: — Зараз в шлюбі та має ще трьох дітей.

— Ну от бачиш, не бузи — пхнула його Інна в плече. — Вона очевидно не жалкує, тому давай, — вона потрясла пальцями на себе. — Мені якраз не вистачає трохи рішучості.

— Сподіваюся, ти не напишеш заяву. Бо я запевняю…

— Просто покажи, — по очах дівчини було зрозуміло, що аргументи не приймаються.

Приречено видихнувши, Франко розвернувся до неї, згадуючи як це — народжувати іскру.

Не те, що він ніколи не застосовував свої здібності після обіцянки в універі, в запалі емоцій і не таке бувало — останнього разу він відправив скандальну жіночку в супермаркеті зробити рейд у відділ солодощів — але отак на прохання когось? Не в стані кипіння, без кропіткого дослідження проблеми?..

Франко поклав руку на плече подруги:

— Що ж. Інно, — він підняв очі, бачачи усміхнене обличчя навпроти, — щоб ти не задумала, ти зможеш.

Момент — і тілом пронеслася хвиля тепла. Приємна, хвилююча, та спалахнула в серці, брижами розходячись всюди. Лиш один концентрований спалах промайнув рукою та зник на кінчиках пальців.

Обличчя дівчини вмить змінилося. Губи сіпнулися, а погляд розфукусувався. Вона ніби в себе дивилася, намагаючись пізнати буття.

Мить — і Інна вже скочила зі свого місця, майнувши до прочинених секундою раніше дверей.

Десять хвилин потому, вони вже відходили від будочки в парку, тримаючи по запашній каві.

— Чорт забирай, як же я кави хотіла, — вдихнувши аромат, подруга зробила перший ковток, примруживши очі.

— І я здивований, наскільки.

До офісу їм тепер квартали два йти пішки. Вочевидь, вони запізняться на роботу, але це все одно було краще, ніж якби Інна захотіла майнути у незаплановану відпустку. Втім, хто сказав, що це на гірше?

— А знаєш, я теж так можу, — погравши бровами, подруга відпила ще кави. — Треба лише правильно змотивувати людину.

— Ну спробуй.

— Дивись, — і розвернувшись на місці, Інна попрямувала назад до будочки.

Франко з цікавістю спостерігав, як подруга переклала волосся наперед та енергійно заговорила з баристою. Як кокетливо відставила ніжку, як потяглася до чужої руки.

За кілька хвилин, вона бігла назад, посміхаючись від вуха до вуха та міцно тримаючи серветку.

— Він дав мені свій номер, — радісно сповістила вона. — Бачиш, а ти сумнівався.

— Всього-то й знадобився один поштовх, і маємо двох щасливих людей.

Інна сяяла, попиваючи свою каву та розповідаючи про те, як давно хотіла познайомитися з кимсь новим. Франко посміхався та гадав, скільки в цьому було його заслуги.

Однак недовго гарний настрій протримався.

Варто їм було піднятися на поверх, як перед ними постала головна пліткарка офісу. Занадто вже задоволено посміхнулася та зникла за дверима відділу кадрів.

— Лови мене на слові: менш як за годину всі будуть перешіптуватися, що ми спимо разом, тому і на роботу приходимо разом, — побачивши німе питання Франка, Інна процідила: — Просто ніхто її гуляти не кличе, от вона і біситься.

Наздоганяючи подругу, що пішла до їхніх кабінетів, Франко помітив ще дещо цікаве — погляди компанії юристів у суміжному коридорі.

— Там Марко з тебе очей не спускає.

— Де? — Інна розвернулася на п’ятах, але компанію затулила шафа. — Точно? Він же зовсім плітками не цікавиться, — змовницьки промовила дівчина.

— Можливо, якщо вони не стосуються когось конкретного, — підспівав Франко.

Інну можна було зрозуміти. Головний по політиках був тим ще в’їдливим типом. Робота така — псувати нерви редколегії. Навіть Франко намагався зайвий раз не перетинатися. Пощастило, що Марко заходив рідко і для того, щоб цифрами припнути когось нерозумного.

Тільки такий характер і відбивав бажання спробувати затягти Марка кудись за штору на закритому корпоративі компанії.

— Два за один ранок? Треба не втрачати цей шанс та просити премію, — знову загорілася Інна та замість робочої зони потягнула Франка на кухню.

Дівчина почала в усіх барвах розписувати, як буде обирати між двома красенями, коли їхній діалог перервав колега, нахабно штовхнувши Франка плечем.

— Це Семен? — Франка одразу помітив синець під оком похмурого останнім часом головного редактора.

— Не питайте, — привернув до себе увагу Стас, що стояв біля чайника.

— Ну то сам розказуй, щоб не питали, — підскочила до нього Інна. — Бо зараз як не одне, то інше офісом понесеться.

Стас зітхнув, розуміючи, хто саме понесе кабінетами такі важливі новини.

— Пам’ятаєте чутки, що Семен похмурий останнім часом, бо йому дружина зраджує? Це більше не чутки. Вчора він застав її з іншим. Погарячкував, — Стас показав пальцем на око, — але вирішив не йти, бо дітей лишать із жінкою. Не вірить він в сучасну судову систему.

Відпивши чаю, Стас глянув в телефон та стрімко змахнув нове повідомлення.

— Вона не вперше зраджує. Минулого разу обійшлося без гучних скандалів. Зараз, як розумієте, він на ножах. Тому, якщо нерви дорожчі, тримайтеся якнайдалі. Якось воно буде, — востаннє Стас, наче і сам не вірив. Перепросив та пішов.

Як тільки Стас вийшов з кухні, Франко відчув хватку на плечі.

— Це твій шанс зробити дійсно корисну справу! — Інна труснула його та потягла в бік столів, коли до приміщення почали заходити юристи.

— Хочеш, щоб я підштовхнув Семена до розриву? — кивок. — А раптом він не цього хоче, а бажає смерті дружині чи її коханцю? — Франко говорив якомога тихіше, бо бачив, що Марко дуже пильно за ними спостерігає. — Раптом він собі нашкодить більше, ніж отримає?

— Ти хоч раз підбурював людину на щось жахливе?

— Ні, але я людей направо й наліво не підштовхував.

— І дарма. Іди давай, — виштовхавши Франка за двері, дівчина показала йти далі самому. — Якщо що, то вдвох дамо цьому раду.

Франко вагався всього мить. Він вже давно спостерігав за Семеном. Маючи власний досвід виходу з токсичних стосунків, розумів наскільки то могло бути важко. На жаль, не було тоді когось, хто б підтримав його. А зараз саме він міг зробити величезну послугу колезі. Добре, якщо не більші проблеми.

Стиснувши кулаки, Франко запевнив себе, що все тільки на краще.

— Семене, — дочекавшись його погляду, швидко поклав руку на плече, — вір у свої сили. У тебе все вийде.

І знову хвиля тепла та радості. Сильніша за попередню. Така, що спонукала зробити ще щось. Зробити більше.

— Я вірю в тебе, — одного поштовху було достатньо, але ця фраза ніби йшла з самого серця.

Семен не відповів. Кліпнув раз, два. На мить здалося, що нічого не сталося. Що не подіяло. Але ні, чоловік слабо посміхнувся.

— Дякую, друже, — плеснув він Франка по плечу та, посміхнувшись ширше, глянув на одну з редакторок, що вийшла з кабінету. — Женю, ти сьогодні за старшу. Мені треба з’їздити до свого адвоката.

І поки Женя на ходу почала проговорювати задачі на день, Франко насолоджувався залишками тепла, що майже зійшли нанівець. Здається, цього разу він подарував людині шанс на нормальне життя.

Посміхнувшись собі, розвернувся, щоб побачити спостерігача. Марко стояв на відстані кількох метрів, заклавши руки в кишені.

Не придумавши нічого кращого, Франко мовчки попрямував до свого кабінету.

— Ти щось зробив, — констатував Марко, заходячи слідом та зачиняючи двері. — Як ти переконав Семена?

— Я… просто сказав, що він не має все те терпіти. І він, мабуть, дослухався, — сівши за свій стіл, Франко всіма силами удавав, що нічого не сталося.

— Ага, розкажи. Я вже тиждень йому мізки промиваю, а тут ти підійшов і однією фразою переконав.

— Може, саме мої слова стали останньою краплею? — ноутбук вдруге видав помилку пароля. — Знаєш, так буває. Якась випадкова подія стає рушієм всього.

— Не буває, — Марко вперся рукою в стільницю поряд з комп’ютером, схиляючись до обличчя. — Розказуй.

Франко стискав губи, не поспішаючи відповідати. Залишок сили ще клекотав всередині. Хотілося щось зробити, а не брехати отак у вічі. Він, врешті-решт, не собаку копнув, а людині допоміг. Не заслужив того скепсису, що бачив в очах навпроти.

Втім, саме прискіпливий погляд допоміг збагнути важливу річ: Франко не знав Марка і це було взаємно.

— Знаєш, я дійсно дещо зробив. Запалив іскру впевненості, що все задумане вийде, — відчуваючи дискомфорт від близькості Марка, Франко встав та підійшов до шафи.

— І як саме ти це зробив? — колега не відставав, підперши стіну поряд.

— Тактильний контакт та слова підтримки. Спробуй якось — людям це допомагає, — Франко намагався відвести погляд, але Марко підсунувся настільки близько, що ігнорувати його було неможливо.

— І на всіх працює?

— На всіх, — натягнуто посміхнувся Франко, сам вже підпираючи полиці плечем.

— Покажеш? — Марко нахилився, беручи на слабо.

Сам винен. У Франка був занадто гарний настрій, щоб не піддатися імпульсу.

— І чого ж ти бажаєш? Такого, від чого зараз всіма силами стримуєшся? — підсовуючись ближче, сказав тихо.

Вони вдвох ніби змовлялися чи намагалися не порушувати таємничість ритуалу. Дивна та водночас чарівна атмосфера. По обличчі Марка було видно, що він відчував те саме. Трохи ніяковості з ваганнями, коли намагався знайти відповідь на поставлене питання.

Хоч руки Франка вже свербіли знову скористатися силою, він бажав пересвідчитися, що не підштовхне колегу до чогось занадто радикального.

— То що? — прошепотів він, відчуваючи себе змієм-спокусником, що намагався вивідати найпотаємніші думки.

Марко губився, оглядаючи Франко зверху донизу. Секунда — і на його губах знову заграла посмішка.

— Я сьогодні не снідав. Забив би на мітинг та спустився в кафе за бургером.

— Чудово, — Франко почув більш ніж вдалу відповідь. — Марко, — поклав долоню на чуже плече, — все складеться.

Можливо, керівництво й обуриться за пропуск зустрічі, але він буде ситий та задоволений життям. Можливо, навіть прийде подякувати за поштовх.

В теплі та самовдоволенні Франко купався лиш мить. Як тільки Марко знову сфокусував погляд, він не побіг до ліфтів. Він не те що не зрушив — погляду не відвів.

“Збрехав,” — зрозумів Франко.

Секунда — і його притягнули в поцілунок, притиснувши потилицею до твердих незручних полиць. Дивне відчуття, коли одна іскра гасне, а нова народжується на очах. Франка знесло цим виром відчуттів, якому він і не подумав опиратися.

Може, дійсно дарма стримував свою силу? Он скільки всього прекрасного зробив за один лиш ранок!

— Та щоб мене вантажівка переїхала.

Підскочивши та згадавши себе, Франко повільно повернув голову до прочинених дверей. Зрозумівши, що її помітили, пліткарка поспіхом зникла в коридорі.

Тяжко зітхнувши, Франко вибрався з обіймів та помчав за утікачкою. Питання, чи варто застосовувати до неї силу, не встало, а от скільки іскор він побіжно доведеться ще запалить — лишилося відкритим.