Іскра

Згадуючи мене, злодії дрижать від страху. Якщо люди мене потребують, я завжди поряд. Мужній, сильний та справедливий. Без мене місто б потонуло у війні банд. Пало б жертвою мафіозних угруповань. Втратило б останню надію через продажних копів. Я — герой, якого потребує місто. Я — супергерой!..

— Ти позер, якого ще пошукати, — закотив очі Франко, закриваючи черговий комікс. — Ну чого ж всі малюють тих супергероїв такими важливими, що от без них світ згине?

— А якими їх слід малювати? — долинув знайомий голос зовсім поряд.

Від несподіванки Франко ледь телефон не впустив. Лазив би потім по підлозі маршрутки.

Колега не зважала, пригладила спідницю та всілася поряд, притискаючи плечем до вікна.

— Привіт, Інно, — він і забув, що тепер міг зустріти її в маршрутці. — Я загучний?

— Не дуже. Тільки ряд попереду обернувся, — поправивши оборки на блузі, повернулась до співрозмовника. — То що не так із супергероями?

— Та все! — випаливши це, розблокував телефон з обкладинками коміксів. — Ледь не кожний вважає за потрібне малювати супергероя сильним, хитрим чи з такою суперздібністю, що тільки світ рятувати від катастрофи. Всі літають, читають думки або ж телепортують. А де ті, що крізь стіни чути здатні? Чи мають телескопічний зір? Такі теж корисні.

— Ну якщо таких коміксів нема, то намалюй сам. Чи напиши історію та знайди художника в пару, — Інна посміхнуся, наче допомогла розв'язати задачу з зірочкою.

— Можливо ти не в курсі, але такі комікси є. От тільки не популярні, тому далі перших випусків рідко йдуть.

Цей факт не просто засмучував, він бісив. Занадто вже стереотипними люди уявляли собі супергероїв. Якщо не з суперсилами, то багатіями, що могли робити фантастичні речі.

— Супергерої зовсім не такі, — сумно сповістив, роздивляючись свої зімкнуті долоні.

— А які?

Франко підкупила її відкрита посмішка. Він знав Інну не перший рік — достатньо, щоб вважати другом. А друзям можна розкрити секрет…

Розправивши плечі та глибоко вдихнувши, Франко зустрівся поглядом з нею, що, підіграючи, припідняла плече та затамувала подих в очікуванні відповіді.

— А що як скажу, що такі як я? Латексу не носять, злочинності не протидіють…

— … їздять на роботу маршруткою, — з посмішкою продовжила Інна.

— Ще й ніяк підвищення не виб’ють, бо треба чи зробити втричі більше плану, чи вбити кого.

Інна з розумінням закивала, мимохідь оглядаючи Франка. Середнього зросту, коротко стриженого, та й вдягненого занадто офіційно для роботи, де в офісі ходили хто в чім гаразд.

— І які ж у тебе суперсили? — понизивши голос, Інна наблизилася. Хоч обом близько тридцяти, зараз, на задньому ряді маршрутки, вони виглядали як шкідливі підлітки.

Пом’явши губи, Франко на секунду перевів погляд на бульвар за вікном та заговорив, перейшовши на шепіт.

— Знаєш ту мить, коли от дуже, дуже хочеться щось зробити? Гаркнути на начальника-самодура, забрати документи з клятого вишу, з’їсти врешті-решт друге тістечко, але не вистачає рішучості? З’їдають страхи, упередження. А от взяв би хто за руку, сказав, що все вийде і буде, воно того варте. І одразу стало б набагато легше. А я можу дати цю впевненість, — він підняв зімкнуті пальці. — Я називаю це Іскрою, — та розвів їх, ніби запалюючи вогонь.

— Ва-ау, — награно протягнула Інна. — Тобі треба було не в фінансисти, а в коучі йти.

— Знав, що треба помовчати, — одразу знітився Франко, відвертаючись.

— Ні-ні, — дівчина потрясла його за плече та розвернула, — розказуй. Знаєш, як іноді не вистачає цього поштовху? Я кілька разів думала відрахуватися з універу. Ночами плакала. Хотіла лише малювати. Могла стати відомою художницею, а де я зараз?

— В успішному стартапі з дуже доброю платнею. Я ж знаю, — закивав Франко, нагадуючи, що має доступ до звітності. — Ти зараз малюєш? Скільки це вже років? Навіть займаючись у вільний час, могла досягти певних висот.

— На жаль, чеки все не приходили, тому стало шкода часу, — Інна перевела погляд на вікно. — Якщо згадати, то я ледь не пішла з першої роботи, бо зʼявилася можливість поїхати з тодішнім хлопцем автостопом. Європу побачила пізніше, а він виявився зрадливим козлом.

— Ну от бачиш, — Франко посміхнувся подрузі, — не всі пориви варті того поштовху.

— А звідки ти знаєш? Раптом змарнувала шанс всього життя? Я он ще в дитсадку на балет ходила. Точно стала б видатною танцівницею, не накричи тато на маму за те, що вона мене садила на шпагат, а я вила як зграя вовків.

— Так-так, звісно. А я б пішов на вчителя, як хотів у початкових класах. Чи археологом, як мріяв до того. Але ми там, де є, і не дізнаєшся як інакше склалося б життя.

Трохи помовчали. Франко подумав, що на цьому все, але Інна не дала так швидко згорнути тему.

— То ти типу мотивуєш людей спробувати піти за мрією?

— Ні, це реально іскра, яка не відпускає, поки не зробиш бажаного.

— Покажи! — очі дівчини запалали, ніби й у неї надсили прокинулися. — Давай, зроби щось.

— Це ти дарма. Я ще в універі зарікся її застосовувати. Хотів одногрупниці допомогти кинути покидька, а виявилося, що вона бажала не цього, а дитини. На третьому курсі! І таки завагітніла від того козла.

— І що? Як у неї склалося?

— Випала на рік, розбіглася з хлопцем та закінчувала заочку. Спільна подруга розповіла, що поки дитину не віддала в садочок, було пекло, — пом'явши губи, додав: — Зараз в шлюбі та має ще трьох дітей.

— Ну от бачиш, не бузи — пхнула його Інна в плече. — Вона очевидно не жалкує, тому давай, — вона вказала на себе. — Мені якраз не вистачає трохи рішучості.

— Сподіваюся, ти не напишеш заяву. Бо я запевняю…

— Просто покажи, — по очах дівчини було зрозуміло, що аргументи не приймаються.

Приречено видихнувши, Франко повернувся до неї, згадуючи як це — народжувати іскру.

Не те, що він ніколи не застосовував свої здібності після обіцянки в універі, в запалі емоцій і не таке бувало — востаннє він відправив скандальну жіночку в супермаркеті у відділ солодощів — але отак на прохання когось? Не в стані кипіння, без кропіткого дослідження проблеми?..

Франко поклав руку на плече подруги:

— Що ж. Інно, — він підняв очі, бачачи усміхнене обличчя навпроти, — щоб ти не задумала, ти зможеш.

Мить — і тілом пронеслася хвиля тепла. Приємна, хвилююча, та спалахнула в серці, розходячись брижами. Концентрований спалах промайнув рукою та зник на кінчиках пальців.

Обличчя дівчини вмить змінилося. Губи сіпнулися, а погляд розфукусувався. Вона ніби в себе дивилася, намагаючись пізнати буття.

Ще мить — і Інна вже скочила з місця, майнувши до прочинених секундою раніше дверей.

Десять хвилин потому вони вже відходили від будочки в парку, тримаючи по запашній каві.

— Чорт забирай, як же я кави хотіла, — вдихнувши аромат, подруга зробила ковток, примруживши очі.

— І я здивований, наскільки.

До офісу їм тепер квартали два йти пішки. Вочевидь, вони запізняться на роботу, але це було краще, ніж якби Інна захотіла майнути у незаплановану відпустку. Втім, хто сказав, що це на гірше?

— А знаєш, я теж так можу, — погравши бровами, вона відпила ще кави. — Треба лише правильно змотивувати людину.

— Ну спробуй.

— Дивись, — і розвернувшись на місці, Інна попрямувала назад до будочки.

Франко з цікавістю спостерігав, як подруга переклала волосся наперед та енергійно заговорила з баристою. Як кокетливо відставила ніжку, як потяглася до чужої руки.

За кілька хвилин вона бігла назад, посміхаючись від вуха до вуха та міцно тримаючи серветку.

— Він дав мені свій номер, — сповістила радісно. — Бачиш, а ти сумнівався.

— Всього-то й знадобився один поштовх, і маємо двох щасливих людей.

Інна сяяла, попиваючи каву та розповідаючи про те, як давно хотіла познайомитися з кимсь новим. Франко посміхався та гадав, скільки в цьому було його заслуги.

Однак недовго гарний настрій протримався.

Варто було піднятися на поверх, як перед ними постала головна пліткарка офісу. Занадто вже задоволено посміхнулася та зникла за дверима відділу кадрів.

— Лови мене на слові: менш як за годину всі будуть перешіптуватися, що ми спимо разом, тому і на роботу приходимо разом, — побачивши німе питання Франка, Інна процідила: — Просто ніхто її гуляти не кличе, от вона і біситься.

Наздоганяючи подругу, що пішла до їхніх кабінетів, Франко помітив ще дещо цікаве — погляди компанії юристів у суміжному коридорі.

— Там Марко з тебе очей не спускає.

— Де? — Інна розвернулася на п’ятах, але компанію затулила шафа. — Точно? Він же зовсім плітками не цікавиться, — змовницьки промовила дівчина.

— Можливо, якщо вони не стосуються когось конкретного, — підспівав Франко.

Інну можна було зрозуміти. Головний по політиках був тим ще в’їдливим типом. Робота така — псувати нерви редколегії. Навіть Франко намагався зайвий раз не перетинатися. Пощастило, що Марко заходив рідко і для того, щоб цифрами припнути когось нерозумного.

Тільки такий характер і відбивав бажання спробувати затягти його кудись за штору на закритому корпоративі.

— Два за один ранок? Треба не втрачати цей шанс та просити премію, — знову загорілася Інна та замість робочої зони потягнула Франка на кухню.

Дівчина почала в усіх барвах розписувати, як буде обирати між двома красенями, коли діалог перервали, нахабно штовхнувши Франка плечем.

— Це Семен? — Франка одразу помітив синець під оком похмурого останнім часом головного редактора.

— Не питайте, — привернув до себе увагу Стас.

— Ну то сам розказуй, щоб не питали, — підскочила до нього Інна. — Бо зараз як не одне, то інше офісом понесеться.

Стас зітхнув, розуміючи, хто саме понесе кабінетами такі важливі новини.

— Пам’ятаєте чутки, що Семен такий похмурий, бо йому дружина зраджує? Це більше не чутки. Вчора він застав її з іншим. Погарячкував, — Стас показав пальцем на око, — але вирішив не йти, бо дітей лишать із жінкою. Не вірить він в сучасну судову систему.

Відпивши чаю, Стас проглянув сповіщення телефона.

— Вона не вперше зраджує. Минулого разу обійшлося без гучних скандалів. Зараз він на ножах. Тому, якщо нерви дорожчі, тримайтеся якнайдалі. Якось воно буде, — в останнє Стас наче і сам не вірив. Перепросив та пішов.

Як тільки він вийшов з кухні, Франко відчув хватку на плечі.

— Це твій шанс зробити дійсно корисну справу! — Інна потягла його у бік столів, коли зайшли юристи.

— Хочеш, щоб я підштовхнув Семена до розриву? — кивок. — А раптом він не цього бажає, а хоче смерті дружини чи її коханця? — Франко говорив якомога тихіше, бо бачив, що Марко пильно за ними спостерігає. — Раптом він собі нашкодить більше, ніж отримає?

— Ти хоч раз підбурював людину на щось жахливе?

— Ні, але я людей направо й наліво не підштовхував.

— І дарма. Іди давай, — виштовхавши Франка за двері, дівчина показала йти далі самому. — Якщо що, то вдвох дамо раду.

Франко вагався лиш мить. Він вже давно спостерігав за Семеном. Маючи власний досвід виходу з токсичних стосунків, розумів наскільки це важко. На жаль, не було тоді когось, хто б підтримав. А зараз саме він міг зробити величезну послугу колезі. Добре, якщо не більші проблеми.

Стиснувши кулаки, Франко запевнив себе, що все тільки на краще.

— Семене, — дочекавшись його погляду, швидко поклав руку на плече, — вір у свої сили. У тебе все вийде.

І знову хвиля тепла та радості. Сильніша за попередню. Така, що спонукала зробити ще щось більше.

— Я вірю в тебе, — одного поштовху було достатньо, але ця фраза ніби йшла з самого серця.

Семен не відповів. Кліпнув раз, два. На мить здалося, що нічого не сталося. Що не подіяло. Але ні, той слабо посміхнувся.

— Дякую, друже, — плеснув він Франка по плечу та, посміхнувшись ширше, глянув на одну з редакторок, що вийшла з кабінету. — Яно, ти сьогодні за старшу. Мені треба з’їздити до свого адвоката.

І поки Яна на ходу проговорювала задачі на день, Франко насолоджувався залишками тепла, що майже зійшли нанівець. Здається, цього разу він подарував людині шанс на нормальне життя.

Посміхнувшись собі, розвернувся і побачив спостерігача. Марко стояв на відстані кількох метрів, заклавши руки в кишені.

Не придумавши нічого кращого, Франко мовчки попрямував до свого кабінету.

— Ти щось зробив, — констатував Марко, заходячи слідом та зачиняючи двері. — Як переконав Семена?

— Сказав… що він не має все те терпіти. І він, мабуть, дослухався, — сівши за свій стіл, Франко вдавав, що нічого не сталося.

— Ага, розкажи. Я тиждень йому мізки промиваю, а тут ти підійшов і однією фразою переконав.

— Може, саме мої слова стали останньою краплею? — ноутбук вдруге видав помилку пароля. — Знаєш, так буває. Якась випадкова подія стає рушієм всього.

— Не буває, — Марко вперся рукою в стільницю, схиляючись. — Розказуй.

Франко стискав губи, не кваплячись. Залишок сили ще клекотав всередині. Хотілося щось зробити, а не брехати отак у вічі. Він, врешті-решт, не собаку копнув, а людині допоміг. Не заслужив того скепсису, що бачив в очах навпроти.

Втім, саме прискіпливий погляд допоміг збагнути важливе: Франко не знав Марка і це було взаємно.

— Знаєш, я дійсно дещо зробив. Запалив іскру впевненості, що все задумане вийде, — ніяковіючи від близькості Марка, Франко встав та підійшов до шафи.

— І як саме ти це зробив? — колега не відставав, підперши стіну поряд.

— Тактильний контакт та слова підтримки. Спробуй якось — людям це допомагає, — Франко намагався відвести погляд, але Марко підсунувся настільки близько, що ігнорувати його було неможливо.

— І на всіх працює?

— На всіх, — натягнуто посміхнувся Франко, сам вже підпираючи полиці плечем.

— Покажеш? — Марко нахилився, беручи на слабо.

Сам винен. У Франка був занадто гарний настрій, щоб не піддатися імпульсу.

— І чого ж ти бажаєш? Такого, від чого зараз всіма силами стримуєшся? — підсовуючись ближче, сказав тихо.

Вони вдвох ніби змовлялися чи намагалися не порушувати таємничість ритуалу. Дивна та водночас чарівна атмосфера. По обличчі Марка було видно, що він відчував те саме. Трохи ніяковості з ваганнями, коли намагався знайти відповідь на поставлене питання.

Хоч руки Франка свербіли знову скористатися силою, він бажав пересвідчитися, що не підштовхне колегу до чогось занадто радикального.

— То що? — прошепотів він, відчуваючи себе змієм-спокусником, що намагався вивідати найпотаємніші думки.

Марко губився, оглядаючи Франко зверху донизу. Секунда — і на його губах знову заграла посмішка.

— Я сьогодні не снідав. Забив би на мітинг та спустився в кафе за бургером.

— Чудово, — Франко почув більш ніж вдалу відповідь. — Марко, — поклав долоню на чуже плече, — все складеться.

Можливо, керівництво й обуриться за пропуск зустрічі, але він буде ситий та задоволений життям. Можливо, навіть прийде подякувати за поштовх.

В теплі та самовдоволенні Франко купався лиш мить. Як тільки Марко знову сфокусував погляд, він не побіг до ліфтів. Він не те що не зрушив — погляду не відвів.

“Збрехав,” — зрозумів Франко.

Секунда — і його притягнули в поцілунок, притиснувши потилицею до твердих незручних полиць. Дивне відчуття, коли одна іскра гасне, а нова народжується на очах. Франка знесло цим виром відчуттів, але він і не хотів опиратися.

Може, дійсно дарма стримував свою силу? Он скільки прекрасного зробив за один ранок!

— Та щоб мене вантажівка переїхала.

Підскочивши та згадавши себе, Франко повільно повернув голову до прочинених дверей. Питання, чи варто застосовувати силу не встало, а от скільки іскор сьогодні в офісі він ще запалить — лишилося відкритим.