Небезпечна людина

«Прийнято закон України "Про Безпеку громадськості та захисту населення, згідно якого використання Дару його носіями можна вважати особливо тяжким злочином. Покарання — довічне позбавлення волі без можливості дострокового звільнення"».

Газета «Голос України», 12 липня 2035 рік

«Прийнято закон "Про Безпеку цивільного населення, згідно якого створюється Громадська Варта, яка здійснюватиме контроль за носіями Дару"».

Газета «Голос України», 01 січня 2036 рік

«Верховною Радою одноголосно у першому читанні прийнято закон "Про Відновлення смертної кари"».

Газета «Голос України», 06 червня 2036 рік

Місто ще спало, коли комунальники прибирали біля Палацу «Україна». Після концерту нової попзірки залишилися купи паперових стаканчиків, недопалки, навіть пляшки з-під спиртного, які глядачі кидали під ноги, коли сміттєві урни наповнились по вінця. Сміттєвоз вже заповнили, а зачистити треба було ще половину вулиці.

За годину вже розвиднілось. Оля вимкнула налобний ліхтар та насунула на обличчя козирок кепки.

— Агов! — крикнула жінка, яка своєю фігурою нагадувала канадського лісоруба. — Хочеш жерти — частіше махай мітлою.

Оля відчувала, що гнів наглядачка направила на неї, хоч і стояла до неї спиною. Бісова стерва! Та завжди прискіпувалась, навіть коли не було вагомого приводу. Оля прискорилась, щоб та мегера відчепилась.

Місто потроху вливалось у новий день. Люди поспішали на роботу. Оля поглянула на годинник — за чверть сьома. Пора закруглятися.

Разом з іншими жінками вона повернулась у комунгосп. Помилась та переодяглась у чистий одяг. А потім згаяла ще кілька хвилин, стоячи у черзі за талонами на їжу, які їм видавали щодня як плату за працю.

Поснідавши у соціальній їдальні, дівчина планувала відправитися додому. Вона тимчасово мешкала у підвалі закинутої багатоповерхівки, у кварталі який планували знести та забудовувати елітним житлом. Але спочатку потрібно було заїхати за новим акумулятором, бо старий, який вона знайшла на ринку, здох за лічені тижні. Без нього вона залишиться без світла.

Щоб дістатися до магазину, Оля їхала на велосипеді переважно дворовими вуличками, аби не натрапити на поліцію чи на когось із Громадської Варти. Забравши товар, вийшла на вулицю і відразу помітила чорний «мерседес».

У салоні сиділа незнайома мадам з пишними кучерями на голові. Очі густо підведені чорним, губи нафарбовані рожевою помадою. Тільки дорогий костюм та діамантова прикраса видавала справжню сутність незнайомки. То була геть не міська божевільна, а бізнесвумен.

— Терлецька Оля? — запитала жіночка.

Дівчина пішла до велосипеда, проігнорувавши пані. Пасажирка відчинила двері авто.

— Ви помилилися, — сказала Оля, щоб її прогнати. Хто б це не був, хоч Мати Тереза, але потрібно валити.

Багатійка виявилась наполегливою, адже підійшла ще ближче, протягуючи візитку.

— Допоможіть мені, і я допоможу вам покинути місто. Вам потрібно саме це, правда? — мовила вона.

Оля подивилась на співрозмовницю з-під лоба, як якась дикунка. Люди небезпечні. Можливо і ця тут, щоб перевірити її й в результаті кинути за ґрати.

— Тетяна Юріївна, — назвалась жінка.

Оля мовчала, вичікуючи, що Тетяна скаже далі. Пропозиція здавалась їй забороненим фруктом, а прохання про допомогу могло бути підставою.

— У мене є зв'язки та багато грошей, — продовжила пані.

Оля взяла візитку та глянула навкруги, щоб впевнитись, чи немає довкола когось підозрілого.

— Сьогодні до одинадцятої вечора чекатиму вашого дзвінка. Далі пропозиція не дійсна, — попередила багачка та пішла до своєї іномарки.

До четвертої пополудні Оля спала неспокійним сном, у якому її молодша сестричка Світланка плакала у сусідній кімнаті, коли вона вилізла у вікно, щоб піти з дому назавжди. Їхня непутяща мати, яка жила на соціалку, народила другу дитину, хоч і не могла прогодувати першу. А коли Оля зрозуміла, що у неї є Дар, прийняла рішення, що безпека сім'ї понад усе. Відтоді минуло три роки, можливо, трішки більше. Вона вже давно не рахувала місяці.

Прокинувшись, дівчина довго вдивлялась у бетонну стіну. Візитка тієї підтоптаної фіфи лежала під подушкою і ніби тихенько шепотіла приворотне закляття. Чи справді Тетяна допоможе їй? А що потрібно зробити натомість? І взагалі, звідки вона дізналася про неї? Ввечері Ольга відправилась у місто, щоб зателефонувати Тетяні Юріївні.

— Отже, ти згідна виконати моє завдання? — вкотре перепитала багатійка, в ресторані якої вони вечеряли пізно ввечері.

Оля кивнула, бо її рот був повен їжі, яку вона старанно жувала. Сьогодні в неї інша робота, на якій не дадуть талон. Тетяна Юріївна сиділа навпроти, час від часу попиваючи воду.

— Мій син, Денис, у п'ятій камері, яка надійно охороняється найманцями Громадської Варти. Це становитиме для тебе проблему?

— Не думаю, — відповіла Оля.

— Ти навіть не цікавишся, де п'ята камера, — помітила співрозмовниця. — Ти бувала там, у в'язниці, раніше?

Оля подивилась на неї, як на людину, яка ставить недоречні запитання.

— Значить, була.

— Маю таке хобі, — пожартувала дівчина з серйозним виразом обличчя.

— Небезпечне. Ризикуєш.

— Зараз ви ризикуєте більше, ніж я, адже я сиджу у вашому ресторані. Завтра до вас можуть завітати непрохані гості та звинуватити у співпраці з небезпечними елементами суспільства.

Тетяна Юріївна усміхнулася так, ніби знала, що цього ніколи не станеться.

— Як ти плануєш це зробити?

— Неважливо. Просто пам'ятайте про угоду. Я повертаю вам вашого сина, ви допомагаєте мені втекти з міста. І все це відбудеться до світанку.

— Так швидко? — В очах власниці ресторану запалали яскраві вогники щастя.

— Мені необхідно пройти КПП за Чабанами. Там прилади, що виявляють носіїв дару. Потрібно їх вимкнути. Лише там я віддам вам Дениса. Після обміну я вже сама якось. — Оля встала з-за столу. — До речі, як ви про мене дізналися?

— Сорока на хвості принесла, — залишила при собі таємницю Тетяна Юріївна.

Оля пішла з ресторану через чорний хід. Та з приходом ночі мала на меті темними закутками добратись до околиці міста, туди, де знаходилась перша приватна в'язниця Громадської Варти для носіїв Дару. В темну пору доби на центральні вулиці зазвичай виходило більше поліціянтів, ніж у день. Вони допомагали затримувати обдарованих, яких відловлювали наче безпритульних тварин. І потрібно було якось всіх їх оминути.

Перша в'язниця Громадської Варти нагадувала своєю формою саркофаг, огороджений парканом з колючої сітки. Біля воріт — озброєна охорона. Периметр подвір'я забудови проглядався камерами. Колись її теж тут тримали, згадалося Олі, аж цілих дві доби у келії смертника, стіни якої дивним чином пригнічували її сили. У тій кімнаті два на два метри навіть не було туалету, і вона попросилась справити потребу, бо терпіти вже не було сил. Вартовий виявився не готовим до того, що сталося далі. Кайдани дивним чином зісковзнули з її рук. А сама дівчина, притулившись до стіни, зникла, мов примара. Після того її оголосили у розшук. На виїздах з міста організували контрольно-пропускні пункти. Останні роки вона ніби перебувала у пастці й вижила завдяки талонам на їжу.

Територію в'язниці обходив якийсь охоронець. Оля дивилась на нього за метрів сто, сидячи у кущах сухостою.

Вона побігла мов стріла, пройшла крізь паркан, як крізь ширму води. Охоронець почав стріляти, але Оля вглибилась в його тіло ніби була його душею. Автомат вислизнув з його рук. Гудів сигнал тривоги. Промені прожекторів негайно повернулися в сторону заростів.

Хтось здалеку крикнув:

— Що сталося, Андрію?

— З тієї сторони хтось є! — відповів чоловік, але його устами мовила Оля.

Ватага охоронців кинулась прочісувати території за межами в'язниці.

Тіло Андрія здавалося неповоротким, а ще у нього боліло коліно. Доклавши зусиль, Оля все ж рушила до будівлі, в яку прагнула проникнути. Наблизившись до стіни, просочилась у неї, як вода у пісок. Охоронець впав мертвий.

Оля рухалась у стіні, мов лейкоцити у крові. П'ята камера смертників на першому поверсі, тільки з іншої сторони. Але всередину неї — зась, інакше можна там і зостатися.

Чорною рідиною Оля витекла зі стіни, і вже за секунду прийняла свою звичну форму — людське тіло. Раніше її нудило від перетворення, але з часом звикла до такої трансформації.

В темному коридорі відчувалась прохолода. Оля підійшла до заскленої келії та постукала, щоб хлопчина, який лежав на лаві, обернувся та підійшов ближче.

Десь у кінці коридору чулися кроки.

Оля доторкнулася до скла — воно офарбувалось у темний колір і тріснуло. Підліток стукнув його ногою раз, другий і лиш на третій вилетів гострий шматок.

— Не дайте їм втекти! — наказав хтось, і кроки прискорились. Здавалося, що суне ціла юрба. Оля впізнала оксамитовий голос, який належав Руслану Яковлєву, ватажку найманців Громадської Варти.

Денис вибрався з кімнати.

— Вас прислала моя мама? — поцікавився хлопець, який мав вигляд на років п'ятнадцять.

— Терлецька! — вигукнув Яковлєв. Оля поглянула на молодого чоловіка у темному одязі та шкіряному плащі, вартовий наче спопеляв її поглядом. А потім схопила Дениса за руку та наказала бігти. Хлопець засіпався, коли вони мчали прямо на стіну.

Руслан вистрелив їм у спину, марно сподіваючись знешкодити цілі.

Подорож будівлею закінчилась за кілька хвилин, і вони опинилися на вулиці. Денис впав на коліна, глибоко дихаючи. Частина руки Ольги все ще знаходилась у стіні, яку прошила широка тріщина, і обидві половини якої почали осідати. Земля під ногами гула. Частина будівлі посипалась грудами каміння.

— Що це було? — запитав Денис.

— Давня мрія.

Яковлєв з'явився на горизонті зі своєю бандою.

— Тікаймо! — закликала Оля. І вони рушили до огорожі. По них відкрили вогонь. Кулі свистіли біля вух.

— Як ми втечемо?

— А ти як думаєш?

— Мені це не подобається! Шлунок викручує.

— Терпи, будеш отаманом!

Вони пройшли крізь сітку. Оля чула, як Руслан, зриваючись на крик, скомандував пригнати авто.

— Куди ми зараз? — поцікавився підліток, коли вони перетнули поле та вийшли на шосе.

— У місто.

— Міг би й сам здогадатися.

Оля зупинилась на проїжджій частині, засліплена «ніссаном». Вона не рухалась, а от водій загальмував.

— Дівчино, з вами все добре? — відчинивши дверцята, запитав чоловічина середніх літ. Денис переводив розсіяний погляд з рятівниці на незнайомця. Оля схопила чоловіка за комір та витягнула з транспорту.

— Ніколи так не роби! — порадила вона хлопцю. — А тепер сідай.

Денис покірно забрався на сидіння. На ґрунтовій дорозі, що зміїлась від в'язниці до траси, маячили вогні автомобільних фар — Руслан і його посіпаки швидко наближалися.

— А в тебе крутий дар, — промовив Денис, коли вони проїхали повз закинутого придорожнього готелю.

По іншій смузі мчалась патрульна машина з увімкнутими мигалками.

— Не думаю, — відповіла Оля, дивлячись у дзеркало: поліцейські розвернулись за метрів тридцять і вже переслідували їх. — Краще б його взагалі не мала.

Дівчина втиснула педаль газу в підлогу.

— А ти теж одного дня прокинулася і зрозуміла що з тобою щось не те коїться? — продовжував хлопчина.

— Типу того.

Вони проїхали околицю Києва.

— Зараз буде спекотно, — дійшла висновку Терлецька. Попереду дорогу перекрили патрульні.

— Якщо підемо напролом, то перетворимось на відбивні, — занервував Денис, пристебнувши пасок безпеки. — Окей, не ти, а тільки я. Краще б я сидів у в'язниці!

— Тебе хотіли стратити за те, що вмієш, дурбелику! — огризнулась Оля.

— Вони сказали, що я буду працювати на них і мали дати якесь завдання.

— Що?

Заднє скло прошила куля і вилетіла через лобове.

Денис закричав, опустившись на сидінні.

Стрілянина продовжилась. Оля викрутила кермо — і вони опинились на смузі руху протилежного напрямку, оминувши блокпост поліції. Кількість переслідувачів подвоїлася. Копи у Києві точно вже попереджені, тож варто позбутися «ніссана», який був на вигляд майже як друшляк.

Їм вдалось виграти трохи часу, набравши максимальну швидкість. Вони покинули авто біля входу станції метро. Спустились вниз та побігли по рейках.

— Хто цей мужик у плащі? — запитав Денис, сповільнивши крок.

— Ти ніколи його не зустрічав?

— Ні разу. — Хлопець важко дихав. — Може відпочинемо?

— Ніколи! Твоя мама чекатиме нас на світанку, який вже близько.

Вони побігли далі, почувши якийсь стукіт у тунелі.

— В мене ноги вже відвалюються! — поскаржився Денис.

— Ми практично на місці.

Вони вибрались на безлюдну платформу станції метро «Теремки» і рушили до виходу, який вів до «Магелана». Вийшли з підземки на сонячне світло, де їх оточили десятки озброєних молодиків.

Денис сховався за Олю, як за щит.

На худому обличчі Руслана заграла пихата посмішка. У глибоко посаджених очах простежувалась їдка зловтіха.

— Терлецька, не втечеш, — мовив Яковлєв. — Не цього разу.

Оля намагалась придумати, як діяти далі. Підмога не прийде. Вони одні проти сотні озброєних до зубів найманців. Дівчина підняла руки, запрошуючи надіти наручники. Спецпризначенець рушив до неї, але Руслан його зупинив:

— Вона вб'є тебе за секунду.

Денис вчепився за куртку Ольги, а за мить вже розтягнувся на землі.

Найманці переглянулись між собою, а потім почали стріляти один в одного.

— От халепа! — застогнав Руслан, присівши біля чорного джипа.

Оля ж відтягнула Дениса до сходів, сподіваючись, що з ним нічого серйозного не трапилося і він просто втратив свідомість.

— Це все твій дружок! — прояснив ситуацію Руслан, достреливши останнього «вартового», який наче з'їхав з глузду. — Заліз до них у мізки, змінив налаштування і вони самоліквідувались. Придурки! Але ти ж помітила, що на мене це не діє?

Оля пам'ятала, що у Руслана імунітет до дару інших. Вона ніколи не проникне в його тіло, щоб зупинити його серце. Але він може загинути від поранення. Зараз вона вже не злякане дівчисько, яке не знає що робити і покладається лише на інстинкти. Єдиний розумний вихід — перемогти Яковлєва у бою.

Терлецька перетворилась на калюжу чорної рідини, всочилася в асфальт, щоб підібратися до авто, за яким перечікував Руслан. Вартовий ніби щось передчував, бо відскочив якраз перед тим, як позашляховики зіштовхнулися боковими сторонами.

Яковлєв випустив цілу автоматну чергу, щоб зрешетити машини. Оля виросла позаду нього з пістолетом у руці, приставивши дуло до скроні ворога.

— Ти можеш працювати у Громадській Варті, — запропонував Руслан угоду.

— Щоб відловлювати та вбивати таких, як ми самі?

Руслан посміхнувся кутиком губ.

— Ми їх не вбиваємо, а використовуємо. За допомогою Дару ми змінюємо та творимо історію. Коригуємо світові політичні процеси.

— Як щодо мене? — Оля зняла пістолет із запобіжника.

— Це мала бути показова страта.

— Всього лише одна?

— Гм, ні. Суспільство нас ненавидить, бо ми відрізняємося, ми небезпечні. Вони цього хотіли. Ми мали задовольнити потребу. Але ти втекла, заплямувавши репутацію Варти. Нас ледь не закрили.

— Шкода.

— Насправді цього ніколи не буде. Якщо зараз ти прикінчиш мене, вони знайдуть заміну. Нічого не зміниться.

— У світі стане на одного кретина менше!

Руслан викинув автомат, розвернувся та схопив Олю за руку, намагаючись відібрати зброю. Дівчина натиснула на курок. Спливаючи кров'ю, Яковлєв дивився у вічі Терлецької. Відштовхнувши його, вона побігла до Дениса, який вже опритомнів.

— Я ще не освоїв свій дар як слід. Не вистачає сил, — виправдовувався підліток.

— Ти врятував нам життя.

Ольга допомогла встати, і вони потихеньку пішли у напрямку Чабанів.

На перехресті їх чекала Тетяна Юріївна, яка зустріла сина обіймами, поцілунками та сльозами.

— Моя людина чекає на тебе на КПП. Може, залишишся? — звернулась жінка до Олі. — Я допоможу тобі знищити Варту. Частину роботи вже зроблено.

— Ні, дякую, — відмовилася дівчина.