Намистина

Настя пропустила дві пари, тому що не змогла змусити себе вийти з читального залу. З нею коїлося щось дивне. Ненормальне. Лякаюче.

Світ став більш контрастним і менш насиченим. Тіні згустились і поглинали світло без залишку, штучне освітлення було надзвичайно яскравим, відблиски на лакованих поверхнях меблів сліпили очі. Зелене листя кімнатних рослин посіріло і потьмяніло. Небо за вікном вражало блідістю, біле сонце насилу пробивалося крізь свинцеві хмари. Обличчя та інші відкриті частини тіла людей вицвіли і нагадували старі кольорові знімки.

Настя пішла в дальній куток, сховалася за широким листям фікуса. Вона не вживала ні психотропних речовин, ні ліків із сильними побічними ефектами, а тому списала те, що відбувалося, на «нервовий зрив» – поняття розпливчасте, неоднозначне для різних людей. Що ж іще це могло бути? Не запустили ж у корпус галюциногенний газ!

Чекаючи, поки «саме пройде», Настя від руки написала реферат і майже закінчила самостійну роботу. Сидіти, втупившись у книги, було не так страшно, як озиратися, розуміючи: ситуація погіршується з кожною хвилиною.

Потім у ручці закінчилося чорнило. У недавно купленій ручці, між іншим! Брак трапився, напевно. Або виробники зовсім совість втратили.

Майже годину Настя просто читала, докладаючи серйозних зусиль, щоб не помічати, як під ногами бігають безформні сірі істоти розміром зі щура, як зал заплітає біляста павутина, як під стелею колишеться брудно-жовтий туман, як із підлоги висовуються землисті щупальця і як від усіх присутніх розходяться гострі промені чорноти.

Потім з'явився сусід по столу – повільний безформний клубок темряви, що ніби намагався заглянути через плече, і Настя, неакуратно покидавши книги і записи в сумку, кулею вилетіла в коридор.

– О, Настюхо! – З буфета, наминаючи пиріжок, ішов Гена Сенін. – Жива, супер. А ми тут переживаємо, навіть фізру пропустили. Ти як?

З Геною Настя близько не перетиналася – у нього була зовсім інша компанія, тому питання викликало здивування.

– Нормально. – Не розповідати ж про дивні видіння? Група таке до кінця життя не забуде. – А що?

– Ми думали, стара вас із Вовкою прокляла по-справжньому, – невиразно повідомив Гена, явно не збираючись переривати трапезу. – Ти пропала, Сірого швидка забрала… Слухавку чому не береш?

– Я в читальному залі була, телефон виключила. – Навколо одногрупника розходилася слабка бліда хмаринка, і Настя докладала зусиль, щоб не витріщатися занадто помітно. – А що з наступною парою?

– Гуляємо. Деканат відпустив через Вовку, всім порадили в поліклініку сходити. Ну, як порадили… Наказали. Так що нікого вже немає, Настюхо, додому розбіглися. Не віриш? Старосту набери.

Вперше в житті Настя не хотіла нічого перевіряти і уточнювати. Навіть якщо Гена обманював, це було як подарунок долі. Сьогодні можна повірити і піти, щоб пересидіти кошмар удома, в компанії нестерпно солодкого гарячого шоколаду і якого-небудь серіалу, а завтра буде новий день, напевно звичайнісінький. А якщо ні… Ех, краще про це навіть не замислюватися.

– Що сталося з Вовою? – Цікавість перемогла і побоювання, і бажання скоріше зникнути з корпусу. – Травмувався на фізкультурі?

Гена дожував пиріжок і почав бренькати в кишені монетами, поглядаючи на автомат з напоями.

– Наврочили Сірого, – заявив на повному серйозі. – Сама знаєш, я в таке не вірю, але стара точно щось із ним зробила. Він же найздоровіший у групі, його ніщо не брало, а тут за секунду зліг. Уявляєш, виходимо ми з роздягальні, а назустріч препод. Злющий! Ну як з ланцюга зірвався. Вовка йому: «Сан Саничу, здрастуйте! Ніну Іванівну шукаєте?», а всі ж уже в курсі, що Нінка з ним нагулялась і пішла до охоронця з адміністративного корпусу. Препод так глянув… Ну ось реально як вбити хотів. А Сірий посміхається і падає прямо на порозі. На швидкій сказали, вони й гадки не мають, що з ним. Усі показники в нормі, а Вовка як овоч. Ти дивись там, Настюхо, стара відьма з тебе починала.

«О, так, з мене… Краще б я була на місці Вови», – Настя зіщулилась, сховала тремтячі руки в кишені.

– Куди його відвезли? – запитала з усією байдужістю, яку змогла зобразити.

– У Десяту, ми ж до неї приписані. Староста дзвонила, він вже ніби очуняв трохи, брат його додому забрав.

– Ясно…

– І ти йди додому, Настюхо. Або до гадалки якоїсь.

– Ще свічку запропонуй поставити, – огризнулася Настя і подумала, що це взагалі-то непогана ідея. Нічого іншого все одно на думку не спадало.

Гена помітно образився.

– Роби як знаєш, – буркнув неприязно. – Я правду сказав. Мене тато ще на першому курсі попереджав щодо старої відьми, то я теж не вірив.

Його довга худа постать у модному пальто, рваних джинсах і черевиках на товстій підошві давно зникла за поворотом коридору, а Настя все стояла біля стіни, стискаючи важку сумку, і не наважувалася зробити крок у вир тіней.

«Я не можу стовбичити тут вічно. Додому. Так, мені треба додому. Це допоможе. Завжди допомагає», – вона квапливо вийшла з корпусу і майже побігла по мокрій, місцями позбавленій асфальту доріжці до воріт, з жахом уявляючи, яке пекло творитимеся у переповненій маршрутці.

– Дивись, куди преш! Понаїхали…

Настя кинулась убік. На неї ледь не налетів якийсь молодий чоловік. Запхавши ніс у телефон, він мчав назустріч, не бачачи нікого і нічого навколо. Порівнявшись із нею, цей суб'єкт вступив у калюжу, послизнувся, злякався і зігнав злість на першій-ліпшій людині. Від нього метнулася така хвиля ворожої темряви, що могла б збити з ніг, якби вона була матеріальною.

– Ідіот. – Сумка впала на розташовану уздовж доріжки довгу клумбу, і Настя полізла в кишеню за хустинкою, щоб витерти бруд. – Та що за день такий безглуздий…

Разом із хусткою в пальцях виявилася велика чорна намистина. Вона вислизнула з руки, стукнулась об бордюр і відскочила під декоративний кущ за кілька метрів від доріжки.

Молодик обернувся на ходу. Він нічого не сказав, лише скривився, сховав телефон і витяг навушники, але Настю немов вдарили палицею по ногах.

Від несподіваного і абсолютно реального болю потемніло в очах. Коліна підігнулися, на правому крізь щільну тканину теплих сірих штанів проступила кров. Вітер вибрав саме цей момент, щоб жбурнути в обличчя мряку і останнє жовте листя. Неподалік на зупинці засигналила маршрутка, але Настя і не глянула в той бік.

Вона дивом не впала. Застигла, не вірячи власним відчуттям, на автоматі почистила сумку і закинула на плече. Перевела подих і спробувала мислити раціонально.

Удар був: справжній і шкідливий. За часом він збігся з «чорними стрілами», випущеними тим хамом. Досі «тіні», як їх подумки називала Настя, каліцтв не завдавали. Що ж змінилося? Вона вийшла під відкрите небо? Чи це не мало значення?

– Дівчино, он, під кущем! – Повз проходила літня жінка. Вона, мабудь, припустила, що Настя не просто так стоїть, зігнувшись і тримаючись за коліна, а щось шукає на клумбі чи газоні. – Зліва, біля цеглини.

– Спасибі…

Намистина. У світі підвищеної контрастності і низької насиченості вона здавалася неприродно темною і не відбивала ні промінчика слабкого осіннього сонця.

«Це та сама?» – не повірила власному здогаду Настя.

Але як таке може бути? Валентина Ігорівна дала намистину Вові Сірому!

«…Чоловіки вашого віку занадто допитливі і гарячі, вам необхідний захист. А Настусі не завадить забруднити біле пальтечко звичайним повсякденним брудом. Сховайте в надійному місці, Володимире. Втратите – начувайтеся», – згадалося недавнє.

Яким дивом ця сумнівна штука змінила власника?

«Вова не проковтнув її, він же не повний ідіот, а сховав і підкинув мені, коли кликав до себе, щоб потім «випадково» знайти і посміятись із друзями над «магією». Або налякати мене», – інших варіантів Настя не бачила.

Все заради сміху… Цікаво, що Вова зробив би, якби запідозрив, що у викладачки філософії є незвичайні таємниці?

«Я в таке не вірю, але… Він у лікарні, а я ціла», – під несхвальними поглядами перехожих Настя, забруднивши взуття, перетнула клумбу і підібрала намистину. Коли нахилялася, з не до кінця закритої сумки випав новий, недавно куплений підручник філософії. Настя не поклала його назад – витерла і затиснула ліктем, поглинена знахідкою.

Пластик, з одного кінця фарба здерта, проблемну ділянку підфарбовано лаком. Нічого незвичайного, крім подряпин, що відчувалися пальцями, але не були видимі очам.

«Це малюнок? Щось знайоме… Череп?!» – припустила Настя і здригнулася, почувши із сумки звук мобільника.

– Алло? – сказала обережно, побачивши чужий номер.

– Почекай, я йду! – гаркнув незнайомий чоловічий голос. – Нікуди не йди, зрозуміла? Стій, де стоїш, я вже близько! Стій! Не змушуй за тобою бігати!

Підручник вислизнув з-під руки. Стало страшно по-справжньому. Якщо досі відбувалося щось нереальне, незрозуміле для здорового глузду, то зараз загроза визначилася чітко і ясно.

Настя виключила телефон. Накульгуючи, дійшла до зупинки і заскочила в першу-ліпшу маршрутку. Сіла на заднє сидіння, витягла батарею і «сімку», повернулася до вікна… Подумки назвала себе тюхтійкою, тому що біло-синій підручник лежав далеко позаду, під безлистим кущем, і на книгу вже почав падати легкий сніжок упереміш із дощем.

Настя не знала, чи дійсно її хтось переслідує, але про всяк випадок вирішила добиратися додому кружними шляхами.