Зміст
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 4

    Автомобілі проїжджали повз, голосно сигналили, йшли на обгін, нещадно підрізали і проскакували на червоне світло, наче за ними гналося щось жахливе. Настя розуміла, що уявляє власні страхи, і підбадьорювала себе, як могла, але в душу починали закрадатися сумніви.

    Місто жило своїм життям. Для нього не існувало нічого надприродного. Навіть поодинокі групи людей в характерних для Геловіна костюмах не порушували квапливу атмосферу вільного вечора після робочого дня. Вони були гучними та веселими, але абсолютно реальними, земними, осяжними. Для них ця ніч означала свято.

    Можливо, проблема полягала не у Валентині Ігорівні, не в католицькому Дні усіх святих, не в кельтському Самайні, не в сербській відьомський ночі і навіть не в намистині, а в Насті?

    Вона зуміла пройти кілька перехресть, не озираючись і не здригаючись від кожного шереху. Перетнула два чи три двори, змінила автобус і нарешті визнала, що пересторог досить. Переслідувач не міг стежити за нею весь час. Чисто фізично не міг. Він на машині, у нього немає ні зору нічного хижака, ні надприродних здібностей.

    Чи є?! Що він взагалі знає про намистину? Навіщо вона йому?

    Настя вирішила не накручувати себе, але неподалік від насилу впізнаної цілі на неї чекало потрясіння. Під зігнутим ліхтарем стояла та сама іномарка з помітною книгою.

    «Що робити?!» – Настя шмигнула за пишний вічнозелений кущ, який ріс біля найближчого паркану.

    Машина порожня, і від цього було ще тривожніше.

    Настя потопталася на місці, не наважуючись висунутися з укриття. Невже її чекають? Але як?!

    – Р-р-р! – почулося зовсім поруч.

    Вона відсахнулася, зачепилась рукавом за гілку. Куртка порвалася з оглушливим у нічній тиші тріском, перед очима з'явилася вискалена морда з довгими білими іклами і вухами сторчма…

    Настя скрикнула – і виявила, що дивиться на велике зображення з підписом «Обережно, злий собака». Сам винуватець переполоху пронизливо гавкав за парканом.

    «Швидше! Де тут потрібний будинок?!» – Настя озирнулась і трохи розгубилася. Вночі все мало не такий вигляд, як на денних фотографіях. Здається, дім Вови розташовувався через дорогу… Щоб до нього наблизитися, треба пройти повз проблемну іномарку.

    Настя знову зателефонувала Вові. Абонент з'явився в мережі, але слухавку не брав. Напевно, поставив на беззвучний… Дурень!

    У дворі, де гавкав собака, спалахнуло світло. Господар, присадкуватий чоловік пенсійного віку, вийшов на ґанок, гримнув на пса і повернувся в будинок.

    Собака заскиглила, брязнула ланцюгом… Цей звук збігся з іншим, ледь чутним, що донісся від автомобіля.

    У Насті всередині все похололо. Вона повільно повернулася і натрапила поглядом на високу худу фігуру, немов закутану в кілька шарів темряви.

    Ноги затремтіли, у вухах зашуміло, дихання збилося як після довгого виснажливого бігу. Настя втиснулася в чужий паркан, відчуваючи під лопатками табличку з фото собаки.

    Чоловік з іномарки зупинився посеред дороги, витягнув шию, вдивляючись у далечінь. У світлі ліхтарів він був схожий на сутулу потойбічну істоту, що вишукує жертву.

    Настя прикусила рукавичку, намагаючись дихати якомога тихіше. Нехай той незнайомець піде! До біса Вову, до ранку якось протягне, він міцний і витривалий. Треба забиратися звідси, поки не стало надто пізно!

    – Тарам-пам-пам! – на всю міць видав затиснутий у руці мобільник, ще й екраном посвітив для зручності переслідувача.

    Вова Сірий, хто б сумнівався… Зателефонував, називається. Щоб він провалився!

    – Хто там?! – Невідомий зробив крок уперед, в його довгих руках блиснуло щось на кшталт металу.

    Настя ніяк не могла відключити звук. Пальці не потрапляли на потрібні кнопки, екран сліпив очі…

    «Ось я і догралася», – вона вимкнула телефон взагалі, запхнула в кишеню і гостро пошкодувала, що ніколи не могла здати норматив по стометрівці.

    – Гей, ти! – Невідомий швидко наближався. – Ти що там робиш, падлюко?!

    За його спиною виднілися широкі ворота. Незачинені ворота! Вітер, що жбурляв крупиці снігу направо і наліво, штовхнув їх, відкрив на кілька сантиметрів, але цього вистачило, щоб придумати шлях до порятунку.

    З гучним уявним криком (вголос Настя кричати не вміла навіть заради миші, а біля реальної небезпеки голос пропав зовсім) вона пронеслася вулицею, вскочила в чужий, імовірно Вовин двір, зачинила ворота і почала шукати засувку.

    – Це що ще за фокуси?! – рикнув із вулиці переслідувач.

    Настя облишила все, збігла на ґанок і забарабанила кулаками в двері. Майже відразу ж вони відчинилися.

    – Настюхо? – За порогом стояв блідий до синяви Вова, закутаний у теплий спортивний костюм, банний халат і явно не один плед. – Жива, добре.

    – А не маю бути? – Настя відштовхнула його, увійшла в передпокій, замкнула двері на ланцюжок і лише тоді змогла вдихнути на повні груди.

    – Стара відьма нас разом прокляла, але тебе сильніше. – Вова був спантеличений. – Вона сама зізналася. Я в лікарню загримів, то брат до неї додому їздив, думав, це гіпноз якийсь або ще що. Вона сказала, сьогодні ми з тобою зрозуміємо, що думки можуть бити дуже сильно. Нам корисно, а то я ліниве одоробло, а ти в хмарах витаєш. Мене відпустить уранці, бо я чоловік, до штук цих відьомських природою не пристосований, а у тебе щороку нагадування про стару відьму включатиметься. Брат цю гадину добре налякав, вона йому навіть книжку свою подарувала, уявляєш? І залік мені автоматом обіцяла поставити. Стривай, ти взагалі як? Брат до тебе їздив, щоб попередити, але вдома не застав.

    – В якому сенсі?! – здивувалася Настя.

    – А я знаю? Каже, там бабця якась злюща, його й на поріг не пустила. Але це взагалі добре, а то він через мене такий нашорошений, що злякатись можна. Ти ж теж бачиш це все, так? Як люди бісяться? Шкода, що не можна відразу зрозуміти, чому. Артур мене під крапельницями побачив, то досі відійти не може, бігає як психований володар темряви. А в лікарню краще і не заглядати, там просто пекло.

    – Артур?!

    Вова скривився і чхнув.

    – Не кричи, Настюхо, голова болить. Ти чим слухаєш? Я охрип, звісно, але начебто ж розібрати можна, ні? Брат мій, Артур, до тебе їздив. Хотів про відьму розповісти, а то ж ти у нас нічому надприродному не віриш.

    – А намистина?

    – Яка? Свою я посіяв на фізрі, а де твоя, уявлення не маю.

    – Моя?..

    – Відьма її тобі в кишеню кинула, коли виходила. Ти хіба не бачила? Ну, Настюхо… Вона ж це так демонстративно зробила, типу: «Ну гаразд, я зла не тримаю, нехай і Настуся доживе до ранку». Ти що, не знайшла і прибігла до мене під крильце? – Вова помахав накинутим на плечі пледом як крилами. – Місця немає. Ось як простудних мікробів виселю, приходь. Гей, ти взагалі чого така нервова? Іди на кухню, хоч чаєм пригощу. Тільки постривай, брата спочатку впущу. Чуєш, у двері гримить? Він машину замкнути вийшов, а ти закрила його на вулиці як дворнягу, ха-ха!

    ***

    – Як справи, Настусю? – єхидно запитала Валентина Ігорівна на черговій лекції. – Світ усе ще прекрасний і заслуговує допомоги?

    – Більше ніж раніше, – відповіла Настя. – Шкода, що ви досі цього не зрозуміли. – Вона без дозволу підвелась і поклала на стіл викладачки намистину. – У наступному році вона мені не знадобиться, – пояснила спокійно. – Я досить сильна, щоб не боятися бачити чужі біди.

    – Тоді допоможи Каті Смирновій із самостійною роботою, – несподівано серйозно промовила Валентина Ігорівна і відкрила «Журнал обліку». – Почнемо перекличку. Ага, троє з останнього ряду, будьте люб'язні грати в телефонах поза аудиторією. На вихід, панове. І ти, Настусю, можеш йти, «зараховано» у тебе вже є. Для всіх інших заняття будуть проходити в звичайному режимі.

    – А як же намистина?

    – Яка намистина?

    Настя глянула на стіл. Журнал, блокнот, крейда… і все.

    – Відпочивай, Настусю, – зверхньо порадила Валентина Ігорівна.– У тебе попереду важке життя. Насолоджуйся спокоєм, поки можеш.

    Настя мовчки зібрала речі і вийшла. Вона не думала, що викладачка обдурить щодо заліку, і не боялася зустріти знайомих. Відповідь на питання: «Чому не на парі?» змінилася з «Вигнали» на «Відпустили», але це вже не мало особливого значення.

    – У Колесі року є свята і крім Самайна, – глузливо кинула навздогін Валентина Ігорівна. – Белтейн тобі особливо сподобається.

    Настя байдуже знизала плечима і вирушила в буфет. Їй було цікаво, а не страшно. Вона хотіла почитати в тиші про Колесо року. Щось підказувало: в цьому напрямку Всесвіт ще підкине сюрпризів.

    Якщо вам сподобалась ця історія, будь ласка, не забувайте про «вподобайки» та коментарі. Також мене можна підтримати на https://www.buymeacoffee.com/lenagryb ;)

    Щоб не пропустити новинки, підписуйтесь на мою авторську сторінку.

    Приємного відпочинку в чарівних світах!

    Якщо маєте можливість, будь ласка, донатьте ЗСУ та волонтерам.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.