Ми знаємо

Офіціантка Марія приязно мені посміхнулася.

− Що сьогодні замовляти будете?

Я взяв себе за підборіддя, роблячи задумливий вираз обличчя. Насправді, перш ніж прийти в цей заклад, я вже знав, що буду пити чорний чай без цукру та додатково візьму тістечко з родзинками.

− В нас сьогодні дуже добре беруть ось цей тортик, − вона вказала своїм пальчиком на зображення шматочка торта у меню. Він був прекрасний. Вишневий торт − максимум калорій та максимум смаку. Прощавай мій прес, якого і так не побачити.

− О, шикоз. Давайте цей торт і чорний чай, без цукру, − сказав я посміхаючись. І хотів було ще щось сказати, але промовчав, ніби води набрався.

− Добре, очікуйте, − як завжди мило сказала вона і покрокувала до кухні.

Сьогодні я хотів дізнатися, чи є вона в соціальних мережах або хоча б випросити її номер телефону. А якщо вона має хлопця, я буду ридати в подушку.

− Ну ти Ден і сцикло, − буркнув я собі.

Коли вона принесла моє замовлення, я успішно провалив свій план. Замість того, щоб спитати щось, я сказав сухе "дякую" та почав наминати торт. Слимак, бляха, а не чоловік!

Хоча торт був дуже смачним, добре підсолоджував мій гіркий чай. Я краєм ока спостерігав за тим, як Марія обслуговує інших клієнтом, і Бог мені свідок, але пару разів у мій бік вона точно глянула! Це щось та означає, принаймні я сподіваюся на це.

За вікном щось гучно впало. Здійнялася стіна пилу, важко було щось розгледіти. За мить вікно кафе протаранили чиїмось тілом, я схопився з міста, інші відвідувачі підняли паніку і почали тікати до виходу. Я шукав Марію, це зайняло небагато часу вона лежала під стіною, навпроти чоловіка у червоному трико. Швидко підбіг до неї. В неї на потилиці я бачив червоний згусток крові, який мав загрозливий вигляд на її білявому волоссі. Головне, що вона дихала.

− І це все? Від Червоного Бунтаря я очікував більшого, − пролунав басистий голос з вулиці, коли пилюка спала, я зміг розгледіти двометрового гіганта з неприродно великими м’язами за сталевими рукавичками на руках. Я закляк. І що тепер робити?

Червоний Бунтар якраз підвівся на ноги.

− Гей, ти, не стій стовпом, забирай подругу і тікай! − гукнув до мене Червоний Бунтар, його лице було повністю в крові, одна рука була вигнута в неприродній позі, точно зламана.

− Пізно тікати, зараз я вас трьох розчавлю! − він зібрався бігти, але льодяна бурулька влетіла в його голову, через що він зупинився. Ця атака йому не завдала жодної шкоди. Як виявилося в нього запустила бурульку дівчина в синьому спортивному костюмі. − Малявка, − проревів гігант і рушив до неї з такою швидкістю, що та не встигла навіть ухилитися. Він вхопив її за руки та ноги й буквально зібрався розірвати. Вона намагалася протистояти йому, лаялася, але все марно. Червоний Бунтар побіг в їх бік, але він би ні за що не встиг. Бляха, не хотів би цього робити, але виходу немає.

Я витягнув руки перед собою, та склав їх так ніби, збирався щось розчавити.

− Стиснення! − вигукнув я голосно. Злодія почало стискати, м’язи з бридким звуком розривалися, кістки голосно хрустіли, він не встиг навіть закричати. Я продовжував стискати свої руки. За пару секунд від здорованя лишися тільки кривава купка фаршу, я втомлено впав на підлогу.

Глянув на Марію, вона ще була без свідомості. Перевів погляд на супергероїв, дівчина стояла на колінах і блювала. Червоний Бунтар дивився на мене таким поглядом, що мені було недобре. Щось запитавши у напарниці, він пішов до мене.

− Триндець… Ти його просто на фарш перетворив. Хлопче, яке твоє геройське ім’я? − запитав він. Я закляк. В мене навіть геройської ліцензії немає. Що ж робити тепер? Без ліцензії, ще вбив лиходія… Зараз цей пан скаже мені: «Пакуйте його. Десять год тюрми!» Він певно побачив мій переляканий вираз обличчя. − Хріново, якщо ліцензії немає… Але не парся, завдяки тобі Снігова Королева жива, і мою дупу врятував. Тож я допоможу тобі чим зможу, згоден?

Я кивнув.

Дуже швидко приїхала швидка допомога та поліція, звичайно мене забрали полісмени з собою. Чесно кажучи я був дуже наляканий, бо це кепсько. Крім того, що я сьогодні точно не ляжу вчасно спати, і не зможу подивитися нові серії аніме, мене ще можуть посадити за ґрати. Чого б я дуже не хотів, навіть за умови, що мені не треба буде ходити на роботу. Я вже уявляв, як мене допитують на детекторі брехні, а потім в той же день садять в бус та везуть в тюрму. Там пострижуть майже налисо, б’ють палицями, а потім мене по черзі ґвалтують інші в’язні. Хотілося плакати, чесно.

Червоний Бунтар дотримав свого слова і мене не відвезли до відділку, а відразу до головного офісу Спілки Супергероїв України. Там мене відвели до кабінету якоїсь жінки в строгому костюмі, з великим шрамом через усе обличчя, вона мене лякала навіть більше ніж перспектива опинитися за ґратами. Червоний Бунтар також був тут.

− І це він перетворив Гіганта на фарш? − запитала вона, в неї був хриплий голос, певно вона багато курила. Про це ще свідчила попільничка на її столі, яка була заповнена недопалками, з відповідним запахом.

Мене трясло.

− Гей, ти говорити вмієш, як тебе звуть?

− Гм? А, я… − мій голос зрадливо тремтів, я набрав повні груди повітря та все ж відповів: − Денис, мене звати Денис.

− Достатньо було одного разу. Хлопче, і що в тебе за здібність така? − вона пильно дивилася на мене, спершись на свій стіл. Я глянув на Червоного Бунтаря, шукаючи підтримки у нього.

− Наша начальниця не кусається, не бійся, хлопче, − сказав він. Може вона й не кусається, але я відчував небезпеку, яка від неї йшла.

− Ну, це важко пояснити, − я перевів погляд на свої долоні. − Я можу стискати предмети, якщо дивлюся на них. Це ніби як якась невидима сила, що є продовженням мене. Десь так.

Жінка уважно слухала і кивала.

− Цікава здібність. Але тоді інше питання, чому про неї немає в реєстрі? Чому не записався?

Десять год тюрми. Ні, двадцять!

− Пробачте, − тільки зміг сказати я, відводячи погляд, ніби мале дитя. − Насправді моя здібність проявилася нещодавно, тому не встиг...

Я брехав безбожно цій жінці. Здібність проявилася у мене шість місяців тому, я втратив свідомість на вулиці, а коли прокинувся вже міг стискати предмети силою думки. Я навіть тренувався контролювати її, щоб ненароком не нашкодити комусь.

Вона зітхнула.

− Розімни булки, малий. Не посадять тебе. Ти врятував героїв та цивільне населення при цьому не заподіяв жодної шкоди цивільний інфраструктурі, не те що деякі.

Тепер Червоний Бунтар опустив голову.

− Ти хотів би стати героєм? − спитала вона різко у мене. Я підвів голову, в мене всередині все захололо.

Мені важко уявити себе героєм, це занадто велика відповідальність. Плюс небезпека, а ще це дуже страшно! Мене почало трясти ще сильніше, я відчував себе як желе під час землетрусу.

− Так, − чомусь вирвалося у мене, звучало це невпевнено. Тому я голосніше повторив: − Так, хочу.

Начальниця посміхнулася, запалюючи цигарку.

− Ти звичайно сцикло ще те, без образ. Але з тебе буде пуття, − сказала вона, на цьому і закінчилася моя співбесіда на нову роботу. Пізніше Червоний Бунтар сказав мені, що останні її слова це був комплімент. Не те щоб це сильно мене втішало, але все ж.

Коли я повернувся додому, а це було близько другої ночі, все що мені хотілося це спати. Я мав багато пропущених від рідних та друзів. Всім я не міг відповісти, але принаймні вирішив написати своїй ліпшій подрузі.

«Мене прийняли до Спілки Супергероїв України =)»

Вона вже певно спала, бо онлайн була годину тому. Я думав що засну, але мій телефон почав розриватися від дзвінка з невідомого номеру. Зазвичай я не відповідаю на такі дзвінки, але зважаючи на сьогоднішні події, не відповісти було б кепсько, бо що як зі Спілки телефонують?

− Алло, − сказав я втомлено.

− Ми знаємо, − пролунав неприємний, ніби говорив зомбі, і поклав слухавку.

До сраки! Більше не візьму слухавку від незнайомців! З цією думкою я ліг спати, не здогадуючись навіть, що завтра на мене почнеться справжнє полювання.