Дядько Микола

Шеренга автомобілів повільно рухалася на виїзді з міста, минаючи блокпост. Ось зелений позашляховик поступився місцем старенькому «пан-сам-склепав». На перший погляд могло здатися, що він має камуфляжне покриття, але ніхто б не міг сказати, якою фарбою його наносили. За кермом сидів чоловік середнього віку в поношеному, але чистому одязі. Очі кольору грозового неба дивилися привітно й дещо втомлено.

До автомобіля підійшов військовий, привітався, попросив на перевірку документи.

– Бжешинський Міхай Едвардович. Яка ціль поїздки? – запитав суворо, оглядаючи машину.

– Везу хлопцям гостинці, – спокійно відповів чоловік.

– О, здрастуйте, дядько Микола. Гостинці везете? – почувся радісний голос; до них підійшов інший військовий і додав, поглянувши на колегу: – То дядько Микола, волонтер. Він до нас часто приїздив, коли я минулого року…

– Микола? – Військовий ще раз звірився з документами.

– То таке скорочення, для простоти і звичності.

– Відкрийте багажник, – продовжив процедуру огляду. – Що в ящиках?

– Одяг теплий, солодощі, гігієнічні засоби... Ось пара тепликів.

***

Від'їхавши від блокпоста, дядько Микола закурив. Ця звичка шкодила йому, як і звичайній людині. Але враховуючи те, ким він був, вогонь і дим йому були потрібні.

Чи вважав Микола себе супергероєм? Однозначно ні. Героєм? Теж ні. А якщо казати відверто, то й людиною він був не найкращою.

Народжений ще в позаминулому столітті в сім’ї шляхтича, Міхай зростав у достатку та розкоші, з дитинства отримував усе, що бажав, ще до того як встигав це зажадати.

Коли йому було двадцять, раптом прийшла Перша Світова війна. На його рідних землях відбувалися найвизначніші бої.

І саме тоді це сталося вперше: напад люті, кігті, крики, крила, паніка, сумбур. Потім і його слабкість, і розповіді інших списали, здається, на ворожу газову атаку та галюциногенний газ. Через рани чоловіку довелося провести трохи часу в госпіталі. Там Міхай підслухав розмову сестер милосердя й зрозумів, що його можуть визнати божевільним через завірення про його перетворення на дракона. І він банально втік звідти. Потрапив у полон до борців за українську державність і, загорівшись їхніми ідеями, почав воювати пліч-о-пліч.

У ньому почали прокидатися не тільки ці незрозумілі сили, а й самоусвідомлення національної приналежності. То вже через багато років у таємних архівах Міхай з’ясував, що рід матері походить із давнього козацького роду характерників. А тоді, під час окупації й боротьби, він це просто відчував. Як здогадувався й про свою приналежність до світу поза межами людського.

На жаль, загальновідомо, чим закінчилася боротьба за відродження України. Рятуючись, Міхай втік за кордон. Там досліджував багато різних джерел, розмовляв із різними людьми від іменитих професорів до медіумів. І все це з єдиною метою – зрозуміти, ким він є та чому не може знову перетворитися. Відповідь знайшлася в горах. У Карпатах жила мольфарка, яка все йому розповіла. Ще не встиг Міхай переступити поріг, а вона вже все знала про нього.

Він був драконом.

Народжений під сузір'ям Дракона на межі найкоротшої ночі й найдовшого дня, він мав силу, Міхай міг ставати вогнедишним чудовиськом. Але лише за однієї умови: мав перебувати в межах України. Опісля він ще довго вчився, осягав, усвідомлював свої сили й вміння.

Тож коли почалася Друга Світова, Міхай вже вмів і знав, що робити. Він рятував кого міг, знищував кого треба. Він був потужною зброєю, якою зробив себе сам. Він не знав поразок.

А потім були роки й десятиліття подорожей. Як і будь-який дракон, він вмів приманювати до себе гроші й багатство. Ну недаремно ж у казках дракони живуть у печерах, повних скарбів. Ні, він нічого не крав. Просто був удачливим і в торгівлі, і в азартних іграх.

А потім настала весна 2022. Він горів і згорав. А потім Міхай перегорів. Перегорів його внутрішній вогонь. Точніше він був: клекотав усередині, але виходу не знаходив.

***

Порозвозивши “гостинці” на позиції, до яких можна дістатися машиною, дядько Микола заїхав у якусь посадку. Вибухівки не боявся: і саперам довіряв, і власну чуйку на таке мав. Присів на повалене дерево й закурив. Без джерела вогню довго не міг. Особливо після побаченого й почутого від військових. А ще більше від невисловленого. Зустрів знайомого хлопця, Назара: сміється, жартує. А в очах безодня й порожнеча, прямо чорна діра, яка поглинає будь-яку можливість радості.

– Що, знову димиш як паротяг? – почувся глузливий голос.

Поруч сіла дівчина: трішки за двадцять, куций хвостик, темний одяг. Але зовнішність була оманлива. В очі їй дивитися навіть Міхай боявся. Якщо він сам міг налякати людей, перетворившись на монстра, то Юлія могла нагнати жаху, просто витріщившись на тебе. А зараз навчилася й “кошмарити” без зорового контакту, навіть декількох людей одночасно.

– Ні, як дракон, – байдуже відповів. – А ти що? Кошмариш сєпарів?

– Та потихеньку. Даси закурити? – запитала хитро.

– Мала ще курити, – цей діалог був уже доброю традицією. – Ти б краще покошмарила основного їхнього…

– Ага, хрін до нього доберешся! Він же малодух, щоб сюди приїхати… А туди соватися – то толку мало. Сам знаєш.

– Знаю... Така ось іронія долі: можемо знищувати їх на своїй землі, а на їхню – зась.

– Зате тут ви непереможні, дядьку Миколк. Як ви в чотирнадцятому “зажигали”. А пам’ятаєте сімнадцятий..? А ті склади?

– Пам'ятаю, але що вже говорити…та яке там... Роблю, що можу, а можу все менше...

– Що, вогонь так і не повернувся? Після отої... Того випадку.

– Не повернувся, – Міхай докурив і, затушивши, викинув цигарку. – Допоможеш з крилами? Треба доставити парочку “цікавинок” нашим “на нуль”, а на авто навіть я не проїду туди.

– Давайте! – Юлія рада була кожній можливості побачити трансформацію. На відміну від власних “суперздібностей”, перетворення дядька Миколи їй подобалося, вважала навіть гарним.

Дядько заліз під машину обличчям до землі. Дівчина подала міцні пояси, що тягнулися через весь корпус автомобіля. Микола закріпив їх у себе на грудях, потім поглянув на дівчину.

– Ну бувай, дівко. Вдалого наведення жахіть!

– А можна мені… Ну, глянути, як ти будеш…

– Не варто. Якось іншим разом. Бувай.

Залишившись на самоті, Міхай заплющив очі й почав щось бурмотіти. Мить – і на галявині постав дракон: до тіла був прив'язаний власний автомобіль, що тепер здавався наплічником на могутній спині дракона.