Терен

Годинник з натужним цоканням рахував хвилини. Тьмяне світло, ледь пробившись крізь брудні плафони, мляво тулилось до стін. Кілька далекобійників поглинали пізню вечерю, час від часу перекидаючись репліками. Двійко самітників невизначеного роду занять розійшлись по кутках їдальні, тримаючись від інших осторонь. Той, що сидів біля бару, ковзнув очима по циферблату. Пів на другу, значне відставання від графіка.

— Ще каву, будь ласка, — хлопець за стійкою стенув плечима та налив у кухоль каламутного варива. Відвідувач потягнувся за кухлем й раптово здригнувся, відчувши спиною важкий погляд. Добре що кава вже остигла, інакше йому б обварило пальці.

— Пан Терен кого хоч налякає, — усміхнувся бармен, витираючи калюжу.

— Чий, пробачте? Пантерин..?

— Терен, його звуть Терен, — хлопець кивнув головою у дальній кут. Відвідувач зустрівся поглядом з колючими чорними очима та відвернувся.

— Він у кишені балончика носить?

Бармен посунувся ближче і майже ліг грудьми на стійку. Йому явно кортіло побазікати.

— Ви, мабуть, не місцевий? — чоловік з усмішкою розвів руками. — Терена не за балончик так прозвали…

Хлопець зробив паузу, роззирнувся, та продовжив майже пошепки:

— Кажуть, він був ще малий, коли у хату залізли грабіжники. Батьків убили, а дітей — його та молодшу сестру, не знайшли. Вірніше, вони не змогли зайти до кімнати, бо на шляху став кущ терену, — бармен виразно подивився на співрозмовника.

— Кущ посеред хати? — підняв той брову.

— Саме так! — хлопець схвильовано захитав головою. — А коли прийшли дітей до сиротинця забрати, знайшли тільки дівчинку. А він разом з кущем як крізь землю провалився!

Відвідувач потер перенісся, приховуючи посмішку.

— Це в нього суперсила така — кущі з місця на місце переставляти?

— Не така, — відмахнувся бармен, нахиляючись ще ближче. — Він і є кущ!

Відвідувач щось промимрив, одним духом допив каву, та спинив офіціантку, яка проходила повз.

— Принесіть, будь ласка, яблучний пляцок о-он за той столик, — він вказав рукою на протилежний від стійки кут. Втомлена дівчина не одразу зрозуміла чого від неї хочуть. Та за кілька хвилин щербата тарілочка з вишневим пляцком опустилася перед чоловіком.

— Скільки я винен?

— П’ятдесят гривень… У вас картка чи готівка?

— Готівка, — в руку дівчини лягли новенькі купюри з портретом Грушевського — рівно п’ять штук.

— Ой, тут забагато…

— Це вам, — губи відвідувача розтяглися в широкій усмішці. — Чайові.

— Д-дякую, — кивнула офіціантка та, притискаючи гроші до грудей, попленталась на кухню. Перед дверима роззирнулась, і, заховавши здобич в кишеню, натисла на ручку.

— Снєжка! — радісно вигукнула вона, побачивши молодицю з червоними припухлими очима, й ображено додала: — Ти знов запізнилась.

Снєжка широко позіхнула.

— Вибач, Іванко, я проспала… котра зараз?

— Майже друга, — Іванка на ходу стягнула потертий фартух й кинула колежанці. — Наступного разу моя черга спати, вийду в нічну на дві години пізніше.

Снєжка мляво кивнула, але Іванка того вже не бачила. Вона поспішала додому.

***

Тьмяне світло ліхтаря вихоплювало з темряви порожню зупинку. Якби змінниця прийшла вчасно, дівчина встигла б на останній автобус... Іванка зітхнула й повільно пішла уперед, мугикаючи під носа пісеньку, що мала її підбадьорити. Втомлені ніжки човгали гравієм, наче кожен зі стареньких кедів важив тонну, а то й цілих дві. Рука раз по раз торкалась гладеньких купюр, що звернулись затишним калачиком у правій кишені. Може й добре, що Снєжка затрималась… Інакше чайові дісталися б їй.

Рідкий перелісок змінився промисловим кварталом. Лише від декількох фабрик доносився тихий гул та ледь жевріли помаранчеві вогники крізь каламутні шибки — працювала нічна зміна. Замріяна усмішка сповзла з обличчя Іванки, коли підступна яма з’явилася посеред дороги нізвідки. Дівчина потерла забите коліно, скривившись обмацала затерту тканину джинсів. Ну от і маєш — дірка! Про милі посріблені сережки-пташки доведеться забути.

Переривчасті кроки луною відбивалися від глухих, пощерблених часом стін. Іванка спинилась перечекати біль у нозі, але луна не втихала, розносячи повітрям тихі вкрадливі звуки. Ні, не луна! Хтось повільно, проте невпинно наближався до неї. Ближче, ще ближче. Кроки спинились. Лише віти поодиноких кущів легенько колихав вітерець та ліниво перегукувались цвіркуни. Дівчина дременула вперед, відчуваючи спиною погляд переслідувача. Він не відставав, але й не наближався, тримаючись достатньо далеко, щоб жертва не могла його бачити.

Іванка звернула з дороги й завмерла, переводячи дихання. До різі у вухах вслухалась у густу, в’язку мов смола тишу. Невже відірвалась? У віддалені зашурхотіло каміння. Почулося? Тінь майнула та зникла на іншому боці вулиці. Дівчина закусила губу, але напруга прорвалась стривоженим криком:

— Хто тут!?

У відповідь тиша.

— Що вам від мене треба?!

Він засміявся. Тихо, вдоволено, навіть лагідно, від чого в Іванки волосся на руках стало дибки.

— Тебе. Мені треба тебе, моя ніжна квіточка, — майже проспівав смутно знайомий голос.

Іванка бігла не розбираючи дороги, через кущі, через дерева, навпростець, не зважаючи на синці та садна. Відголос сміху то віддалявся то зникав, але знаходив її знову і знову. Сльози лились нескінченним потоком, розмиваючи обриси залізничного мосту. Якщо минути освітлену ділянку, вона сховається в його рятівній тіні. У відчайдушній спробі виграти час рука автоматично потяглась до кишені.

— Вам треба гроші?

— О, ні, моя солодка! Це плата за насолоду бачити, як твої блакитні оченята поступово втрачають життя…

Жбурнувши у світлу пляму ліхтаря злощасні чайові, дівчина зайцем зірвалася з місця. Вихляючи поміж ненадійних укриттів, відчайдушним стрибком дісталася цілі й замружилась, притулившись обличчям до опорної балки. Тільки б не знайшов, тільки б не знайшов…

***

Вереск сирени розірвав нічну тишу. Двоє поліціянтів заломили руки чоловікові, який, втім, не пручався. Інший підняв нерухоме дівоче тіло. Заревів мотор, і навколо залізничного мосту знов запанувала тиша.

***

— Хто це з вами зробив?

Чоловік підняв правицю, вкриту глибокими ранами. Дзенькнув ланцюг, смикнулись сковані наручниками кисті. Він подивився на них ніби вперше, й витер плечем важку червону краплю, що стікала кінчиком носа. Якби не подерте брудне обличчя, він зійшов би за представника богеми. Проте зараз, у поточному жалюгідному стані, він виглядав цілком гармонійно, сидячи на облізлому стільці тісної кімнати для допитів десь на околиці міста.

— Терен, — ідеально білі зуби оголилися в посмішці.

— Гаразд, — спокійно продовжив слідчий. — Розкажіть що ви бачили.

— Зорі, — у фісташкових очах спалахнули іскри. — Як то кажуть: через терени до зірок! — Посмішка стала ширшою, перетворившись в гримасу. — Це знак! — вигукнув він несподівано високим фальцетом. — Зорі вкажуть мені шлях, аха-ха!

Несамовитий сміх розлився кімнатою.

***

Дівчина сонно кліпала очима, несвідомо колупаючи діру в розірваних джинсах. Вона дивилась кудись убік, ніби не чула питання.

— Зірки… я пам’ятаю зірки… такі яскраві та прекрасні…

Коли за нею зачинилися двері, молодий дільничий та чоловік у формі патрульного перезирнулись.

— І ця про якісь зорі торочить, — патрульній витер з гладкого обличчя краплі поту. — Змовились, чи шо?

— Не думаю, — протягнув дільничий. Пронизливі, майже прозорі очі, швидко бігали екраном ноутбука. — Знаєш, хто в нас зараз за стінкою? Маніяк. Вісім жертв, світловолосі дівчата 20-25 років, тендітні, низького або середнього зросту. Задушені дротяним зашморгом, повільно, але сильно, так що голови частково відділились від тіл… Цій Іванні поталанило. Цікаво, хто її таємничий рятівник?

Стандартний пошук нічого не дав. Номер, з якого здійснили дзвінок до чергової частини вдалося відстежити, проте картка знайшлася в сміттєвому баці. Експертиза підтвердила, що рани на тілі затриманого нанесені шипами рослини, і… все. Доказів, щоб замкнути маніяка вистачало, та загадкова постать випадкового помічника не йшла дільничому з голови.

***

Іванка вперше за останній місяць спала без кошмарів. Вона прокинулась, солодко потягнулась і різко сіла у ліжку. Вона згадала, згадала! Пальці невпевнено потяглися до смартфона. Тричі набрала та стерла той самий номер. Нарешті наважившись, глибоко вдихнула й натисла на кнопку виклику.

— Я пам’ятаю його обличчя. Розумієте, мені сьогодні наснилося… — дівчина замовкла, підбираючи слова. — Я побачила сон, і пригадала, як все було… Не уві сні, а насправді! Тієї ночі, коли він мене врятував від цього… цього…

Губи Іванки затремтіли. Слова, вимовлені вголос, втрачали сенс, виглядали кумедно та безглуздо — не так, як звучали в її голові. Голос дільничого вивів дівчину з полону розпачу:

— Все добре.... Розкажіть з самого початку, все що пам’ятаєте. Не хвилюйтесь, я зрозумію.

Було щось у цьому чоловікові надійне, заспокійливе — вона йому вірила. І все розказала: як втікала від “щедрого клієнта”, як ховалася, проте він все одно її знаходив. Як вже чула кроки недалеко від схованки під мостом, коли з’явився він — її рятівник…

— Спочатку я дуже злякалась, — Іванка нервово ковтнула слину. — Він не сказав жодного слова, просто мене обійняв. Ні, не так, як… як чоловік обіймає дівчину, інакше — як тато, чи брат… Зробилося затишно. Я зрозуміла, він хоче мене захистити! Я все вдивлялась у його очі — у нього надзвичайні очі, вони змінюють колір з майже чорного на… сріблястий? Вони сяяли наче зорі. Я все дивилася і дивилася, а навколо нас сплітались гілки, затуляли від усього світу… На них росли білі квіточки та пахли знайомо, солодко — так пах колись терен на бабусиному подвір’ї… Хтось закричав — далі погано пам’ятаю, здається я заснула…

Дільничий задумливо ворушив пальцями, розглядаючи темний екран смартфона.

— Терен, їдальня для далекобійників, околиця міста, — беззвучно ворушилися тонкі губи. Принаймні тепер він мав зачіпку, звідки почати пошуки.

***

У похмуру будівлю закинутої фабрики увійшли двоє. Назустріч піднявся невисокий міцний чоловік з чорними, мов ягоди, очима. Безхатько, що йшов попереду, кивнув та почав щось швидко пояснювати незрозумілими знаками. Чоловік зупинив його жестом.

— Спасибі, друже, далі ми самі.

Безхатько тінню зник за дверима. Гість зробив крок уперед, пронизливо сірі, майже прозорі очі зустрілись з колючим поглядом хазяїна.

— Я Терен, — він не простягнув руки, але й не проявляв ворожості. — Ви мене шукали, і кажуть, вельми наполегливо, — легка усмішка відкрила шрам на неголеному підборідді.

— Інгвар, — назвався візитер й одразу перейшов до справи. — Ви потрібні мені… усім нам.

— Зазвичай я не розмовляю з представниками держави. Чому зараз маю зробити виняток?

— Ви вже його зробили, — усміхнувся дільничий.

Словесний пінг-понг продовжився. Чоловіки не поступались одне одному у гостроті розуму, і, змушені визнати гідність суперника, облишили формальності.

— Пропонуєш співпрацю? — Терен скептично підняв брову. — Тобто, сидіти в клітці як піддослідна мавпа? Ні, дякую.

— Ще чого, — пирхнув дільничий. — Я особисто зацікавлений, щоб цього не трапилось.

— Я теж. До чого тут співпраця?

— Добре, Андр…

— Я зрозумів, ти знаєш багато, — перебив Терен, відвернувшись до тріснутого вікна. — Не треба цього.

— Як скажеш. Отже, Терене, я пропоную угоду. В обмін знайду твою сестру.

Терен опустив голову, закрокував взад-уперед кімнатою. Коли він знов подивився на співрозмовника, його очі сяяли в темряві.

— Знаєш куди натиснути. Та яка твоя користь?

Обличчя Інгвара розслабилось, набуло м’якості, і ніби стало молодшим.

— Можеш звати мене ідеалістом, проте я знаю, чому обрав цю службу. Не лише розкривати злочини, але й ЗАПОБІГАТИ. Ти це зміг, тобі вдалося її врятувати.

Він гірко посміхнувся. Лише на мить, але Терен помітив.

— Який план?

— Ти маєш стати для них героєм… Почекай, дослухай мене. Вони повинні поважати тебе, захоплюватись, і навіть боятись. Так сциклива дрібнота двічі подумає, перш ніж до когось полізти. Поголишся, гарно вдінешся, покличемо ЗМІ — думаю, Іванна радо дасть інтерв’ю, вона від тебе у захваті…

— Годі блазнювати, — хмикнув Терен, схрестивши руки на грудях.

— Я серйозно, але гаразд, проїхали, це я сам влаштую. Головне заховай обличчя — про всяк випадок. А, і поруч з безхатьками на людях не вештайся, сам знаєш, яка в них слава...

Терен смикнувся мов від удару.

— Вони мене виростили. Ці люди — єдина родина, яку я маю!

— Розумію, — зітхнув Інгвар. — Інші теж колись зрозуміють, та поки що так.

— ПОКИ ЩО, так. З чого почнемо?

— З пошуків Марії. Бо коли все закрутиться, одразу кілька десятків сестер знайдеться. І, Терене… раджу як слід насолодитися спокоєм… та безпекою.

Терен кивнув та після секундної паузи простягнув руку. Інгвар міцно її потис, проте не поспішав залишити компаньйона.

— Як ти це робиш?

Стара будівля завмерла в очікування.

Як — Терен і сам не знав. Ходили чутки, що старий Терентій з мольфарів, але для нього то був найкращий у світі дідо. Добрий, люблячий, уважний. Він вчив малого онука дослухатися до природи, відчувати з нею зв’язок. А перед тим, як відійти, сказав: “Любов та біль здатні змінити людину, Андрійку. Надати сил, або відібрати. Бережи себе, хлопчику”. Він тоді не зрозумів. Розуміння прийшло пізніше, коли мама кричала в сусідній кімнаті, а поруч плакала маленька Марічка. Він так хотів її захистити…

“Цвіте терен, цвіте терен,

А цвіт опадає.

Хто в любові не знається,

Той горя не знає”.

Мамина улюблена пісня крутилася в голові, поки пригортав до себе сестричку. І уявляв, як простягається над нею куполом, який нікому не під силу здолати…

— Саме виходить, — нарешті відповів Терен. — Ця дівчина, Іванна, здається, біленька, світлоока — як моя Марічка. Той покидьок так на неї дивився, а як пляцок свій кинув й слідом пішов, то я відчув: маю її захистити.

— Захисник, кажеш? — Інгвар потер підборіддя. — Але ж ти те падло добряче віддухопелив! — його очі засвітились захопленням. — Отже, можеш коли треба і зад надерти!

Терен спохмурнів.

— З цим треба обережніше. Я тоді ледь зупинився, але ж вона поруч була. Не міг же я при ній… Так коли ти сестру шукатимеш? — різко перевів він тему.

— Насправді, я вже дещо маю, — дільничий простягнув йому згорнутий вдвічі папірець.

Папірець вже кілька хвилин тремтів у руці, а Терен не наважувався його розгорнути.

— Я злякався тоді, — гірко вимовив він, зминаючи лист в кулаці. — Злякався, що мене посадять у клітку. Втік, залишив її саму… Тепер знову боюся — подивитись їй в очі. Лайно я, Інгваре, а не герой. Щур, що на п’ятнадцять років забився в шпарину. Аби ніхто не довідався, який він “особливий”!

Інгвар тихо присів поруч на старі бетонні плити.

— Мама вважала мене особливим, тому й ім’я особливе обрала. Цицько Інгвар Петрович — уявляєш? Мене швидко повернули на землю. Не найсильніший, не найспритніший, хіба що розумний — але таких багато. Для людей я завжди буду звичайним — у кращому випадку. Я шукав такого як ти все життя. Ми як дві сторони однієї монети — особливо звичайні та звичайно особливі… Ти нічого мені не винен. Забирай адресу сестри, це подарунок. Ми можемо більше ніколи не побачитись, або стати командою. Чи навіть друзями... Вирішувати тобі.

Інгвар підвівся і не озираючись вийшов з кімнати.

Рівно за тиждень в тісному кабінеті на околиці міста пролунав дзвінок.

— На зв’язку Терен. Я в ділі.