Прокажений

Дощило вже третій день поспіль. Балкон-«курилка», крім звичайного смороду тютюнового диму, тхнув тепер ще й пліснявою. Особливо у кутку, де навпочіпки сидів Левко, розглядаючи кінчик чергової цигарки. У попільничці поруч вже було повно недопалків, але повертатися до офісу не хотілося.

Взагалі нічого не хотілося. Хіба, може, кави.

Скрипнули двері — це був новачок із сусіднього проєкту. Левко не пам'ятав імені, тільки чомусь згадалося обличчя хлопця, бліде та тендітне, з червоним навколо очей. В нього завжди був такий вигляд, наче він от-от заплаче.

Новачок його не помітив. Він постояв, стискаючи у руці телефон, потім акуратно поклав його на підлогу та схопився обома руками за перила. Він вже закинув одну ногу, коли Левко подав голос:

— Стрибати зібравсь чи так, постояти?

Хлопець аж підскочив з несподіванки, і Левко подумав, що так можна й гепнутися завчасно.

— Не бійся, не заважатиму.

Хлопець зиркнув на нього з недовірою.

— Шістнадцятий поверх. Стовідсоткова гарантія.

Левко загасив цигарку, витяг з пачки нову та вставив у рота.

— Ну, майже. Чув я про одного. Стрибнув з моста, зламав третій шийний хребець.

Хлопець дивився на нього, виставивши підборіддя. Розсердився.

Левко продовжив:

— Живий. Дихати, правда, сам не може. Чи почухатись. Тепер точно нізвідки не стрибне, житиме довго і щасливо.

Він чиркнув запальничкою. Потім ще і ще раз.

— Зараза.

Хлопець ще трохи постояв, потім повільно зліз з перил, підібрав телефон та пішов до дверей.

— Стій, як тебе… — покликав його Левко. — Запальнички немає? Моя не працює.

— Я не палю, — в'яло сказав самогубця та вийшов.

— Отож, — сказав Левко, відкидаючи цигарку. — Здоров'я треба берегти.

Він встав та підійшов до перил, поглянув на кольорові кола парасольок, які котилися по сірій вулиці. Цікаво, чи хтось опинився б поруч, якби він сам захотів стрибнути?

Левко любив їздити у дощ. Навколо все здавалося чорним та непривітним, по склу вилися тугі струмені води, а він уявляв, що пливе у невеличкому авто, як у батискафі, крізь океан. І ніщо ззовні не може потрапити всередину та порушити хитке відчуття гармонії та безпеки.

Але ж яка безпека на трасі, залитій дощем?

Від різкого сигналу фури, що тільки-но їхала слідом за ним, а тут несподівано з’явилася справа, надто близько до його крихітного джимніка, він жахнувся та вилаявся від душі.

Не припиняючи тиснути на клаксон, водій обігнав його та ще й висунув голову у вікно, щоб прокричати пару добрих слів.

— Тормоз… на хрін… ти б ще пішки… — донеслося до Левка.

Він вже розкрив рота, щоб відповісти на люб’язність, аж тут все пішло шкереберть — надто швидко, щоб можна було щось вдіяти.

Фуру повело на мокрому покритті — наче велетень послизнувся та хитнувся, намагаючись втримати рівновагу. Але це порівняння Левко придумав пізніше, а в той момент просто у лобовому склі раптово і невідворотно з’явився бік фури з емблемою, майнула кабіна з перекошеним обличчям водія.

Левко вдарив по гальмах і одразу відчув, як затріскотіла АБС. Він викрутив кермо, але це було все одно, що ухилитися від океанського лайнера, який падає тобі на голову.

Фура склалася навпіл та зі скреготом завалилася на бік, перекриваючи дорогу.

Бам!

Від удару джимнік розвернуло, кинуло на огорожу. Потім він відскочив на середину траси та там і лишився, а разом з ним і Левко, оглушений та ледь здатний вдихнути від болю в грудях.

Тоді він вперше почав марити.

Спочатку з темної дощової завіси долинув звук, схожий на шурхіт маленьких коліс, та нерівномірні кроки, наче хтось невеличкий наближався, дуже повільно шльопаючи по калюжах. Але потім стало зрозуміло, що то не кроки: з темряви виринула дівчинка на самокаті. Вона прямувала до них, відштовхуючись ногою в яскравому гумовому чобітку.

Дощ дрібно барабанив по гарячому капоту та підіймався парою, крізь яку Левко бачив маленьку фігурку, таку чужорідну в цьому місці у цей час.

Дівчинка зупинилася та підняла руку, наче намацувала щось у повітрі.

— А ну, — пробурмотіла вона, і від її пальців, стиснутих у кулак, в темному небі розійшлися промені. Вона наче тримала у руці гігантську печатку, що світилася складними візерунками над понівеченою фурою, над покрученими шматками заліза та уламками скла, що вкривали асфальт.

— Зовсім трішечки, — сказала дівчинка та повернула руку в зап’ясті. Ряд символів на зовнішньому краї печатки відокремився та повільно пішов обертатися по колу.

По колу, по колу…

— Досить! — її дзвінкий голос луною прозвучав у Левка в голові.

Щось клацнуло, сяючі розчерки печатки зійшлися воєдино, спалахнули вогнем — і раптом йому стало легше дихати, наче з грудей зняли кам’яну плиту.

Завили сирени поліцейської машини та швидкої. До нього — до них усіх — бігли люди.

Вже лежачи на ношах, Левко почув над собою тихий смішок. Коли йому так-сяк вдалося сфокусувати погляд, дівчинка стояла та дивилася на нього зверху вниз.

— Цікаво, — сказала вона. — Ти мене бачиш.

— Ні, не бачу, — хотів заперечити він, але не зміг, бо незборимо хотілося спати, і він провалювався все глибше та глибше, аж доки не замовкли сирени та не лишився тільки невпинний шепіт дощу.

А через кілька днів після аварії з’явився прокажений.

Коли Левко виповз із палати трохи розім’яти ноги, той сидів на стільчику в коридорі. Білий балахон закривав все його тіло, а в долоні, замотаній у бинти, він тримав дзвоник. Прокажений здавався фігуркою, вирізаною із м’ятого паперу та наклеєною на зеленкувату шпитальну стіну.

Левко приклав долоню до гарячого лоба.

Він пройшов повз примару, старанно відводячи від неї погляд. І хоча крізь прорізі в каптурі не було видно очей, Левкові здалося, що вона слідкує за ним.

Ніхто не звертав на прокаженого уваги, хоча в коридорі було повно народу. Але коли він підвівся та повільно пішов геть, Левко помітив, що люди оминають його. Людський потік розколювався навпіл та обтікав високу білу постать, а потім знов зливався в одне ціле за його спиною. Крізь гомін чувся мірний брязкіт його дзвіночка.

Левко схопив за рукав молоду пухкеньку жіночку, що пробігала повз нього.

— Лікарю! Є вже результати КТ?

— Будуть, зайчику. Заскочиш по обіді.

Лікар всіх називала «зайчиками», навіть сердиту тітку на милицях із сусідньої палати. Навколо очей в неї були темні кола, а посміхалася вона стомлено і трохи байдуже. Але дивитися на неї було приємно. Вже точно приємніше, ніж на потріскану фарбу на стіні над ліжком, яку Левко розглядав наступні дві години в очікуванні КТ. Та він дарма сподівався, що з ним щось негаразд: його мозок переніс аварію без наслідків.

От ще б відключити трансляцію кошмарів, які тепер переслідували його усюди.

— Чого стоїш? Лягай, треба гасити світло, — сказала старенька нянечка та вийшла, шарпаючи по підлозі штативом для крапельниці. Левко чув її кроки, що віддалялися у бік кабінету чергової сестри.

В палаті стало темно, але крізь скляні вставки у двері було видно, що в коридорі горять лампи. Левка сильно морозило, ще й тріснуті ребра піднивали, і він ліг та накрився з головою.

Йому наснилося дещо дивне. Наче двоє розмовляли, стоячи поруч з його ліжком.

— Що скажеш?

Цей голос — пронизливе дитяче сопрано — він десь вже чув.

— Навіть не знаю, — озвався хриплий чоловічий баритон. — Думаєш, зможе?

Дитина гмикнула, і тут Левко впізнав її — це була дівчинка з траси. Він смикнувся, намагаючись прокинутися, але сон обіймав його та не пускав, наче важка вовняна ковдра.

Коли він нарешті зміг розплющити очі, поруч нікого не було.

Що саме його розбудило, важко було сказати. Може, сусід по палаті, що крутився та стогнав уві сні. Чи інший, біля вікна, який хропів так, що склянка на столику поруч дрижала та дзеленчала.

Але не це стривожило Левка.

В коридорі хтось був. Хтось рухався дивним, незрозумілим йому способом.

Ляп!

Це було схоже на удар долонею.

Шурх…

Ніби щось волокли по підлозі.

«Нянечка, — здогадався Левко. — Навіщо їй ті крапельниці серед ночі?»

Аж тут до цих звуків додався ще один — глухе брязкання. Так міг би брязкати дзвоник, якби його не несли у руці, а тягли за собою по підлозі.

Левко ривком сів у ліжку. Ребра так виразно запротестували, що в нього аж перехопило дихання.

Той, хто був зараз у коридорі, повільно повз, підтягуючись руками, волоком тяг своє тіло по сірих квадратах кахлю.

Левкові здалося, що стіни раптом стали прозорими, наче зробленими з кришталю. Біла зім'ята постать, простерта обличчям додолу, рухалася дуже повільно, із зусиллям.

«Мабуть, в нього віднялися ноги», — чомусь подумав Левко.

Прокажений викинув перед собою руку, розкритою п'ятірнею вдарив по підлозі, і Левко відчув холод у себе на долоні. Нібито це він був там, він сам чіплявся за щербаті кахлі обрубками пальців. Бинти розмоталися та сповзли, і тепер кожен його доторк залишає невидиму пляму. Слідом за ним тягнеться шлейф із мертвої плоті, наче доріжка слизу за слимаком.

— Дурнику! — сказав у нього над вухом чоловічий голос, який він щойно чув уві сні. — Ставай та йди.

Левко уперся ліктями та колінами, спробував піднятись, але тіло його не слухалось. До того ж щось заважало, щось стороннє було у нього в роті, і він сплюнув. А коли підняв голову, перед ним лежав його власний зуб.

Левко помацав язиком ясна — зуби хиталися та випадали один за одним, і він пластався по підлозі, збираючи їх у жменю, наче білі костяні ґудзики. Здавалося, це триватиме вічність, коли раптом він зрозумів, що це — просто сон.

За вікном і досі було темно. Тримаючись за ребра, Левко повільно сповз із ліжка, посовав босими ногами у пошуках капців. Перед дверима він трохи завагався, але все ж відчинив їх і вийшов.

В коридорі було тихо та порожньо. Двері інших палат, схожі на незрячі очі, затягнені більмами, дивилися на Левка, і він старався ступати якомога тихіше.

Санвузол знаходився у самому кінці коридору. Коли Левко ввімкнув світло, у полапаному дзеркалі відобразилося його сіре обличчя, прикрашене парою синців та порізів. Він викрутив кран, набрав повні долоні холодної води із запахом заліза та іржавих труб та плеснув собі у лице. Шкода, зубну щітку не захопив, подумав він, але одразу криво посміхнувся: кому потрібна щітка, коли випали всі зуби?

Він відкрив рота та покрутив головою, роздивляючись, чи насправді все на місці.

Поява білої фігури позаду нього стала несподіванкою, і Левко сахнувся, обертаючись, так що ледь не усівся в раковину умивальника. Він не заволав лише тому, що горло стисло спазмом.

— Левку Андрійовичу, що за дикість, — сказав прокажений. Левкові навіть крізь туман моторошного жаху здалося, що його хриплий голос звучить трохи глузливо. — Ви ж освічена людина.

— Відвали! — сказав Левко і позадкував, аж доки не вперся спиною у стіну.

Тепер, коли прокажений стояв прямо перед ним, йому здалося, що замість очей в прорізях каптура світиться сонце. Під цим поглядом Левкові було незручно, хотілося відмахнутися, наче по щоці повзла здоровенна муха.

— Цікаво, що ви мене бачите саме так. Насправді це більше розповідає про вас, ніж про мене. Стигматизація добра… Дуже цікаво.

— Що тобі треба?

— Вас рекомендувала наша спільна знайома.

Левко хмикнув.

— Мала із самокатом? Оце так історія.

— Бачте, Левку Андрійовичу, — терпляче продовжував його співрозмовник. — Я підшукую собі заміну. І, здається, найкращий кандидат — саме ви.

Левко мовчав.

Прокажений не дочекався відповіді та продовжив:

— Щось мені не подобається ваш настрій останнім часом. Спите погано. Суїцидальні думки. В аварію от потрапили, е?

Левко, наче заворожений, спостерігав, як прокажений спокійно, по-діловому розмотує пов'язку на правій руці.

— Кожної осені одне й те саме. А жінки вашої немає вже п'ятий рік.

Прокажений зупинився, прямо подивився на Левка, і той мимоволі прикрив очі долонею.

— Щиро вам співчуваю. Але ми можемо допомогти одне одному. І з вашого, і з мого боку це буде акт милосердя.

— Яке ще милосердя? — пробулькав Левко. — Я милостиню не подаю.

Прокажений хрипко засміявся, як закаркав. З його кисті впав останній виток бинта, але замість гнилої плоті, поїденої хворобою, з рукава балахона виринало сліпуче сяйво.

— Зате я подаю, — сказав він і простяг руку.

Левко не відчув майже нічого, коли палець прокаженого тикнув його в лоба, ніби вони обоє були дітьми та грали у гру «покажи носик, покажи вушко». Спалахнуло, наче луснула вогняно-райдужна мильна бульбашка, і Левко на мить затулив рукою очі.

Дивне відчуття змусило його схопитися за лоба та знов повернутися до дзеркала. В нього на переніссі, прямо посередині, дрижала та переливалася яскравими барвами пляма, схожа на рідке світло.

— Що ти наробив? — проговорив Левко і зрозумів, що в нього заплітається язик. — Я нічого не відчуваю.

Але він звертався до пустого місця. Крім нього, тут нікого не було.

В кабінеті лікаря горіло світло. Сама вона сиділа спиною до дверей, ховаючи в долонях обличчя.

Левко хотів її покликати, але помітив, що плечі жінки здригаються, і хоча все, начебто, було як раніше, для Левка раптом щось змінилося, зсунулося у цьому вимірі. Все навколо стало сірим, наче в одну мить зникли всі кольори, але тепер він міг угледіти те, що раніше було недосяжним.

Цим новим, щойно опанованим зором він побачив сірі промені сонця, що косо падали на розігрітий асфальт та на чоловіка, який стояв під каштаном. Дерево було вкрите квітами, схожими на морозиво на паличці. «Все буде гаразд, доню!» — казав чоловік, беззвучно сміявся та обіймав за плечі лікаря, що поруч з ним здавалася зовсім ще дівчам.

Левко збирався непомітно вийти, та натомість спитав:

— Як сьогодні ваш тато, лікарю?

Вона спішно повернулася до нього та по-дитячому, рукавом, утерла мокре обличчя.

— Що ти тут робиш, зайчику? Щось негаразд? Болить?

— Все гаразд. Можна з вами посидіти?

Вона невпевнено поглянула на годинник.

— Я зовсім трішечки, лікарю. Просто не спиться. Пару хвилин.

Вона неохоче кивнула та відвернулася, удаючи, наче шукає щось у шухлядці. Над головою в неї висіла темна хмарка.

Левко підняв руку, потягся до неї. Він не дуже розумів, що треба робити, але хіба це його колись зупиняло?

«Зовсім трішечки», — знов прозвучало у нього в голові голосом дівчинки з траси. Дійсно, він не зможе забрати все, а тільки краплю, так, щоб горе із нестерпного стало так-сяк терпимим.

Хто знає, може, саме цієї краплини достатньо, щоб сльози принесли полегшення та виснажена тривогою жінка змогла, нарешті, заснути. Чи щоб хлопець не стрибнув з балкона й не перетворився на неживе місиво.

Хмарка наблизилася до Левка та слухняно увійшла в його долоню. Картинка мигнула, і кольори потроху почали повертатися. Стіни знов стали болотними, пошарпаний паркет сіруватим, а от самий кінчик Левкового мізинця світився всіма кольорами веселки та був схожий на що завгодно, тільки не на людський мізинець. І, так само як пляма на переніссі, він відчувався інакше, ніж решта тіла.

Що як воно розповзеться, наче проказа, подумав Левко. Спочатку перенісся, потім пальці, один за одним. Потім провалиться ніс.

«Спокійно», — сказав він сам собі. Ти боїшся, це нічого.

Треба було йти, але Левко сидів і дивився, як спить лікар, поклавши голову на руки.

Може, одного дня, коли все його тіло вкриється цим сяйвом, як коростою, він теж перетвориться на промені світла та розтане, як його попередник. Але поки що в нього є час, і тепер він точно знав, що з ним робитиме.