Знахур

Останні десять хвилин його невпинно супроводжувало виття сирен. Воно здавалося навʼязливим голосом сумління, що без упину повторював одне-єдине слово, лише час від часу затьмарюване глухим серцебиттям:

«Бовдур».

Уже й не пригадати, коли й за яких обставин те почалося. Спершу здавалося, що це котрась з прадавніх істин, як-от схід вранішнього сонця й захід вечірнього. Тепло материних обіймів або шорстка долоня батька на косматій макітрі. Звичайно, малечі завжди простіше сприймати речі такими, якими вони є.

Ніби кожен завиграшки, самими кінчиками пальців торкнувшись старенької різьбленої шафи, міг розповісти про столяреву радість або незадоволення попередніх власників своїм надбанням. Або ж нескладним жестом рук розвіяти сумніви незнайомця, злегка дмухнувши в його бік. А потім, обережно вхопивши те, що по тих сумнівах залишилось, немов шовк який, сховати до крихітного пузирка, вкинути туди пахучого чар-зілля, й спостерігати, як те чуття звикатиме до нової своєї оселі серед таких самих пляшечок на деревʼяній етажерці, переміняючись барвами.

Дійсно.

Ніби знахурство завше було найзвичайнісіньким явищем сучасного суспільства.

Аякже.

Він знав. Вони зберуться в місці наступного прильоту. Навіть завелике скупчення людей могло перешкоджати надходженню якісного сигналу, у цьому випадку ракету просто-таки не помітять. Якщо не встигнути, можуть постраждати звичайні люди, нездатні до провидіння. Постраждають через його власну необачність і дурість.

Але ж він зовсім цього не хотів.

Не хотів під гуркотом сил протиповітряної оборони шукати назбирані за останнє десятиліття наївним хлопчиною чужі нещастя й сльози. Він геть не навмисне зачепив крихкий слоїк на краєчку полиці, прибираючись, повний-повнісінький людських переживань і страхів. Хто ж міг знати, що, звільнившись, вони просто тобі повислизують крізь шпарини й гайнуть на вулицю, полишивши затишну кімнатку, ніби так воно й треба. Хоча… бозна. Може, краще було б, аби вони залишалися при власниках і ті самі, проживаючи їх, звільнялися й породжували тим щось нове. Щось краще.

«Щось гарніше, аніж…»

Небо знову спалахнуло червоним, земля під ногами задвигкотіла. Десь за кільканадцять кварталів звідси було чути із десяток машин рятувальників. Сирену врешті вимкнули, й вона прощальною луною поступово зникла між стінами будинків. Не було нікого й нічого, щоб завадило…

«На парковій галявині», — зринуло мимохіть у голові.

Так, наступний станеться там. Вони вже позначили те місце. Чомусь здавалося, що лише в цьому він міг бути впевненим. Врешті-решт зараз тільки власному голосові розуму знахур мав довіряти. У подібних випадках холодний глузд лише заважав.

Це було зовсім поряд. Про повторний пуск повідомили хвилину тому. Він встигне. Мусить.

— Леле…

Чужі думки. Чуття. Якби його спитали, хлопець, довго не розмірковуючи, відповів, що вони не мають постійного кольору. Вони змінюються, мімікрують залежно від свого середовища. Однак, зібравшись до купи, емоції поступово набувають здатності відображатися на сітківці будь-якої людини. Тоді вже кожен бачить їх по-своєму. Що й казати, зазвичай навіть він і сам не завжди завважує їх у буквальному розумінні. Радше, «відчуває» присутність. Лише часом могло огорнути противне жабуриння лиха й заздрощів або ж легіт спокою й добра.

Але не цього разу.

Вони верещали, наближалися й у страху віддалялися від знахура. Над галявиною неначе здійнялася зграя галасливого гайвороння, котра, однак, зовсім не збиралася змовкати й розсідатися гілками. Здавалося, що ось вони, збивають у повітря прибране вранці старим садівником листя, глипають на нього своїми невидющими очицями, нездатні навіть нашкодити. Нездатні. Поки що.

«Як ті злидні».

Тим часом карта країни сіріла на очах. Червоний колір згасав, залишаючи по собі згарище з попелу. В області з хвилини на хвилину мали повідомити відбій.

Він не міг точно знати чи було попереднє повідомлення про пуск хибним. Кінець кінцем, він спирався на людські чуття. Йому не підпорядковувалася людська зброя.

Та й однаково вже тепер. Зібрати їх по пляшках і склянках все одно не вийде, надто показилися. Єдиним відомим йому способом запобігти гармидеру в місті було розвіяти їх десь поміж хмар, якомога далі від цікавих очей. Колись він уже бачив, як те робиться, давно-давно, врешті, не був же він одним таким.

— Почнемо…

Одначе вперше доводилося працювати йому керувати такою кількістю почувань. Ледве піддаючись волі витягнутих рук, їх почало засмоктувати у вихор. З кожним колом вони змішувались, зникали й виринали кольоровими плямами. Наче там, як у старих дідових казках, місяць, що заправляє серед зірок чабаном, вирішив чогось саме тепер скрутити на зиму собі ще трохи зоряної пряжі.

Вони вибухали іскрами. Блакитними. фіалковим й помаранчевими. Вихор поступово обертався на стовп. Білосніжний.

Вибух. Він був сильніший, аніж той, що знахур чув перед цим.

Прямісінько на галявину вогняними клаптями звалились уламки. Ще не розуміючи, що сталося, хлопець заворожено дивився, як вони, огорнуті сяйвом розвіяного, провалюються крізь гілки.

— Іванку, а що це ти отам таке робиш, га? — почувся голос здалеку. — Знімаєш, вражий сину? От я зараз тобі…

— Ох, лишенько… — схопився хлопець, намагаючись чимшвидше зникнути звідси.

На годиннику рівно десята. Ця була точно останньою. Залишалося сподіватися, що цей випадок припишуть зразковій роботі ППО.