Чарівні руки

Матвій сильний. Третій рік займається карате і вже виборов десяток нагород. Матвій швидкий. Жоден хлопчик не обжене, коли він мчить футбольним полем. Матвій гарно вчиться, бо звик перемагати. Але Матвія ніхто не любить, бо він злий. Побачить, що в Сашка нова ручка, забере не спитавшись і пише цілий день. А Сашко не перечить, бо боїться. Знає, що варто заперечити й дістанеш щигля, а ще того гірше, причепиться й кепкуватиме. Краще мовчати.

Дівчата Матвія стороняться. Вони, хоча і третьокласниці, але, як захиститися від настирного хлопчика, не знають. То за косу смикне, то зошит відбере, може в книжці погане слово написати. Таких слів знає безліч. Здається він дістає їх з якоїсь бездонної криниці. А найбільше любить образливі прізвиська вигадувати. От скаже, як зав’яже. Прилипне те гидке прізвисько, не позбудешся й до десятого класу.

Одного дня, прямо посеред уроку, завітав директор. За руку він тримав гарненьку дівчинку.

— Дозвольте представити нову ученицю. Це Поліна.

Дівчинка потупилася та почервоніла. Двадцять пар уважних очей оглядали її охайну сукню, тонкі кіски та миле личко. Діти не відразу зрозуміли, що не так. Однією рукою вона притримувала лямку рюкзака, а інша просто звисала. Лише, коли зайняла вільне місце й почала розкладати речі, зрозуміли, в Поліни немає руки.

Матвій завжди сидів сам, бо хто ж захоче сусідити з таким хлопцем, тому новенька опинилася поряд нього. Спершу придивлявся, зацікавився, як вона справлятиметься без руки. Але дівчинка напрочуд вправно тримала ручку лівою і строчила за вчителькою рівненькі округлі літери. Їй не вистачало лише кисті, тому часом допомагала собі куксою.

— Чуєш, новенька, де ти правицю згубила? — прошепотів, коли вчителька відвернулася, Матвій.

— Я народилася без неї.

— А я думав хтось відкусив, — розсміявся. — Однак будеш у нас Недогризком.

Хтось позаду захихикав. Поліна почервоніла та потупилась у зошит. Щойно пролунав дзвоник, вчитель вийшов із класу, і Матвій розвеселився. Він стрибав довкола новенької й вигукував:

— Недогризок, Недогризок, дай п’ять! — підставляючи долоню, ніби для того, щоб дівчинка по ній плеснула.

Решта дітей спостерігали, але не втручалися, побоюючись, щоб не перекинувся на них. Сашко, який ховався на останній парті, з полегшенням видихнув. Тепер Матвій його облишить, бо знайшов нову жертву. Віка, яка читала товсту книжку, відірвалася й підійшла до зніяковілої Поліни, яка ледве стримувала сльози образи.

— Ходімо, погуляємо надворі. Перерва велика, встигнемо подихати свіжим повітрям, — ігноруючи Матвія, який кривив обличчя та глузував, Віка взяла Поліну за ліву руку й повела за собою.

Коли дівчата пішли, Матвій занудьгував. Обвів поглядом клас і не помітивши бодай когось вартого уваги, схопив кофту й подався надвір. Тієї осені стояла напрочуд гарна погода. У повітрі літали сріблясті павутинки, дмухав легкий вітерець і хотілося насолодитися цим останнім теплом. Дітлахи з радістю тікали з класів і юрмилися на майданчику.

Матвій пошукав поглядом дівчат і помітив, що вони сіли на карусель і про щось шепочуться. Тихенько підкрався ззаду, ухопився за поручень і побіг по колу, усе сильніше й сильніше розкручуючи громіздку конструкцію. Дівчата злякано ухопилися за залізні бильця й запищали.

— Матвій, зупинися, не треба! — Віка намагалася докричатися до однокласника, але він розійшовся і, немов несамовитий, біг, запалюючись бешкетним настроєм.

У якийсь момент відчув, що вже не встигає переставляти ноги, хотів відскочити, але пальці прилипнули до залізної ручки. Не припиняючи перебирати ногами, смикнувся, ще раз. Ніяк. Сили закінчувалися, а карусель, як гігантська дзиґа, лише пришвидшувалася. Матвія тягнуло слідом, і здавалося, от-от відірве руку.

— Ой, ой, зу-у-пе-ніть! До-по-мо-жіть! — волав, але однокласники думали, що то чергова витівка, і ніхто не зважав.

У дівчат запаморочилося в голові. Усе кружляло, майоріло, зливалося. Раптом карусель зірвалася та, немов летюча тарілка, помчала в небо. Зойкнула злякана Поліна, міцніше вчепилася в бильце Віка, а Матвій бовтався в повітрі й метелів ногами, ніби шукав опору.

З неймовірною швидкістю вони пролетіли над містом, над пожовклими соняшниковими полями, над смарагдово-синім озером і густим лісом. Поступово карусель почала сповільнилася і, немов паперовий літачок, спланувала на галявину. Спантеличені діти ще кілька хвилин приходили до тями. Віка перша підвелася й зіскочила на землю. Матвій здивовано відпустив поручень і зрозумів, що його ніщо не тримає.

— І що нам тепер робити? — Віка вперла руки в боки й суворо дивилася на однокласника. — Якби не ти, то зараз би на математиці сиділи, а після в столову пішли…

— Ми що котлет не бачили, — Матвій озирнувся, — тут свобода. Е-ге-гей!

Затріщали гілки й з кущів вистрибнув величезний жовтий вовчисько. Його червоні очі палали кровожерним вогнем.

— Тікаємо! — Матвій метнувся в кущі, дівчата слідом.

Біг першим і думав, що коли вовк і схопить, то котрусь із них. Не помітив грубий корінь, перечепився й полетів долілиць. Колючі кущі боляче обдерли шкіру. Перекрутився, сів і зустрівся зі страшними очима. В обличчя дмухала смердюча роззявлена паща. З рота звіра капала слина, а гострі ікла виблискували, немов кинджали.

Матвій зіщулився, заплющив очі й почув гучне плескання. Моргнув не в змозі повірити в те, що бачив. По вовчій морді ляскала велика долоня, затягнута в чорну латексну рукавичку. Вона пурхала, уверталася від його зубів і завдавала ударів. Нарешті, стиснувшись у кулак, вдарила по чорному вологому носу. Звір заскавчав, немов щеня, якому наступили на хвіст, і побіг у лісову хащу.

Здивований Матвій озирнувся й побачив Віку, блакитні очі якої зробилися великими, як в аніме. Поліна здавалася спокійною. З ніжною усмішкою на губах, спостерігала за розкуйовдженим здивованим Матвієм.

— Що це таке? — вичавив спантеличено.

— Ти про Рукобійку?

— Що?

— Ну, рука, яка б’ється — Рукобійка.

— Угу, — промукав, не відриваючи здивованого погляду від Поліни. Дівчинка здавалася гарненькою, немов лялька, яка сидить у бабусі на шафі.

— Хай там що, треба йти, — рішуче мовила Віка та перша ступила на стежку.

— Дай п’ять! — гукнула Поліна.

Віка озирнулася й побачила, що до неї підлетіла розпростана долонька в білій сітчастій рукавичці. Дівчинка із гучним звуком плеснула по ній, від чого бідолашний Матвій зовсім зблід.

— А це що?

— Ну, так Дайп’ятка, — Поліна тішилася, спостерігаючи реакцію однокласника.

— А ще які є?

— Їх не дуже багато. Ще Рукоручка, щоб писати, Рукоплеска, щоб плескати, Рукорулька…

— Щоб рулювати… — здогадалася Віка.

— Ага. А ще Рукомивка, Рукохватка… Може й інші існують, але поки їх не зустрічала.

— І вони всі твої? Як? — Матвій не міг збагнути, що коїться.

— Це складно. У нашому світі я народилася такою, — Поліна закачала рукав, і діти побачили гладеньку, немов коліно, кістку, обтягнуту шкірою, — але коли я потрапляю в Закрай, то з’являються ці руки.

— Ого! — Матвій із повагою присвиснув. — Ти крута.

Поліна дуже серйозно поглянула й тихо промовила:

— Крутість не в тому, щоб мати якусь особливість, чи здібність, а в тому, щоб застосовувати її во благо. От ти — сильний, швидкий, кмітливий, але не крутий. Бо те все на шкоду.

Матвій присоромлено потупив очі, і товариство мовчки попрямувало в’юнкою стежкою. За пів години опинилися біля озера, наповненого малиновою водою з бульбашками. Матвій присів, обережно занурив палець у воду й понюхав:

— Сітро, — став на коліна, і, немов песик, почав сьорбати. Дівчата й собі взялися черпати й пити солодку газовану воду.

У повітрі з’явилася рука, яка показувала пальцем у бік озера.

— Що вона хоче? — Віка перша помітила той жест.

— Це Руковказ, — показує напрям. Нам потрібно переправитись.

Щойно Поліна договорила, як інша рука полетіла через озеро, схопила за мотузку човника й підтягнула до дітей. Вони застрибнули всередину, і рука потягнула їх на протилежний берег.

— А це руководка? — Матвій не відриваючись стежив за дивною помічницею.

— Ні. Рукотяг. — Поліна милувалася яскравими кольоровими деревами, які росли на березі. Переправившись, діти відшукали стежку й пішли за Руковказом.

— Поліно, — погукав Матвій. — А ми зараз у Закраї? Тому в озері сітро, вовки жовті, а дерева взагалі, як веселка?

— Ага. Закрай щоразу різний, але я коли сюди потрапляю, завжди знаю, що це він. Якщо хочете повернутися додому, доведеться пройти всі випробування, які він нам підготував.

Поліна зробила крок і провалилася під землю. Перед Вікою та Матвієм відкрилася глибока темна нора.

— Поліно, Поліно! — покликали. Відповіли лише шуліки, які з гортанним тривожним криком, кружляли над головами, — Поліно! Поліно!

— Що робитимемо? — Віка вдивилася в обличчя Матвія.

— Мусимо лізти за нею.

— Я тебе не впізнаю. Ти ж дражнив Поліну та ображав, а тепер готовий зануритися в цю страшну нору?

Матвій мовчки сів на край ями, спустив ноги й полетів униз. Віка озирнулася, важко видихнула й подалася слідом. Вони неслися крізь темноту, немов з’їжджали з величезної гирки в аквапарку, поки не приземлилися в копицю сіна.

— Я вже зачекалася, — Поліна жувала стеблинку, і в її очах бігали бісики.

— Як ми могли падати під землю, а опинитися на лузі?

— Це ж Закрай. Тут всяке трапляється. Он наша школа. Махнула рукою на горизонт, де височіла знайома будівля.

Дорогою говорили про різне, згадували веселі шкільні випадки, але чим довше йшли, тим більшою ставала відстань. Зморившись, присіли на узбіччі.

— Чому ми не можемо дістатися місця? — турбувалася Віка.

— Я не знаю, — втомлена Поліна сумно потупила погляд.

Раптом Матвій побачив, що до них зі скаженою швидкістю летить карусель. Він не розмірковуючи стрибнув, відпихаючи Поліну, і важка конструкція приземлилася в сантиметрі від її голови.

Віка зойкнула і злякано закліпала. Матвій та Поліна підвелися, обтрушуючи налиплу до одягу траву.

— Ти щойно врятував мені життя, — Поліна опустила очі, підійшла до Матвія та легенько торкнулася губами щоки.

Він почервонів і запишався. Карусель не стояла на місці, вона зарипіла й почала повільно обертатися.

— Думаєте, нам треба на неї сісти? — Матвій згадав, як вони неслися по небу, і в нього нестерпно боліли руки та паморочилося в голові.

— Ходімо, — Віка ступила на платформу каруселі першою, слідом Поліна, а Матвій застигнув вагаючись.

— Швидше, вона відривається від землі! — вигукнули в один голос дівчата.

Карусель трохи піднялася й повільно почала розкручуватися. Матвій щодуху кинувся до неї й встигнув схопитися за бильця. Вона набрала шалену швидкість і метнулася в небо.

***

Матвій тихо застогнав, відчувши, що його плескають по щоках.

— Розплющив очі! Розплющив очі! — лунали радісні голоси.

Хлопчик повільно підвівся. Він сидів на майданчику, а довкола юрмилися діти. Скрізь натовп проштовхнулася вчителька:

— Що тут трапилося?

— Матвій бісився. Розкрутив карусель так сильно, що не зміг втриматись і впав, забившись головою. Якби не дівчата, які зістрибнули та зупинили, то може б і загинув, — серйозно доповів Сашко.

— Добре. Я зателефоную його мамі, нехай відвезе його в лікарню, — вчителька взяла за руку притихлого Матвія та повела до медпункту.

***

Наступного дня Матвій прийшов із пастирем на лобі, чемно привітався та сів на своє місце. Помітивши, що Поліна зайняла останню парту й розклала там речі, підійшов:

— Повернись на своє місце, — вона здивовано поглянула з-під лоба, і він додав: — будь ласка.

Діти, які чули цю розмову, удавали, що нічого не помітили, а самі здивовано стежили за подіями. З того часу Матвія, як підмінили. Він не задирається до однокласників, не дражниться. Коли бачить, що хтось ображає слабших, поспішає на допомогу. Щодня носить Полінин рюкзак, а на свята пригощає її цукерками. Спитати не наважується, але постійно чекає, раптом вона розкаже бодай щось про Закрай, чи з’являться її чарівні руки. Але Поліна поводиться, як звичайна дівчинка, а може не поспішає ділитися таємницею.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Світлана Guytan
12.01.2022 12:19
До частини "Чарівні руки"
Актуальна тема, повчальна історія. Я би хотіла щиро дати пораду, щодо пунтуаційних помилок. Я, коли пишу, то заглядаю у правопис. Візьміться за це і ви зі своїм талантом будете на висоті.
Скуловатова Олена
12.01.2022 12:39
До частини "Чарівні руки"
Дякую. Я по можливості вичитую тексти, якщо бачите якцсь конкретні помилки, пишіть. Я завжди з вдячністю виправляю.
Світлана Guytan
12.01.2022 13:03
Це, переважно, коми у зворотах, вставних словах, уточненнях. Я, коли читаю і цих ком не бачу, то мені не так добре читається. Успіхів! Популяризуймо своє рідне!
Світлана Guytan
12.01.2022 12:19
До частини "Чарівні руки"
Коментар видалено
Лана Філлі
10.01.2022 19:55
До частини "Чарівні руки"
Вітаю з перемогою!
Ана Пест
25.11.2021 09:05
До частини "Чарівні руки"
Дуже сподобалось!)
Скуловатова Олена
10.01.2022 20:13
До частини "Чарівні руки"
Щиро дякую.
Ана Пест
10.01.2022 22:09
Від душі вітаю з перемогою! Я за вашу казку вболівала.😉Зачепила вона мене.
Іра Савчук
25.11.2021 00:18
До частини "Чарівні руки"
Цікава задумка, дякую!
Скуловатова Олена
25.11.2021 12:17
До частини "Чарівні руки"
Щиро дякую.