Очима батька
Щастя в душі настільки явне, що я захоплююсь сьогодні навіть цим потертим не зручним диваном, на якому сиджу.
Натомість жінка навпроти пронизує мене колючим поглядом, наче метелика голкою. Вона сидить у кріслі, незворушна і сердита. Лише брови на її чолі повільно зникають за густою чорнявою гривкою.
― …житимете зі мною, в оселі моїх предків.
Я завершую оголошення власних намірів, але вже не відчуваю впевненості, коли бачу звужені очі й схрещені перед нею руки.
― З чого б це? ― кривить вона губи.
― Я ж пояснив. Наша донька…
Та договорити я не встигаю. В розмову вривається голосний зойк, і я обертаюсь. Краєм ока ще помічаю спалах теплоти на обличчі жінки і на мить поринаю у спогади. Та всі вони тьмяніють, коли я вперше в житті дивлюся на свою єдину дитину. Мою доньку, Орисю Читенко.
― Що відбувається? ― запитує вона у матері.
Але відповідаю їй я:
― Я повернувся, щоб забрати свою сім’ю додому.
― Який дім? Яка сім’я? Я вас не знаю.
Мене майже збиває з ніг обурення жінки, яку я колись знав, якою захоплювався. І мені вперше бракує слів.
― Мені шкода, що ви мене забули.
Я починаю пояснювати, але мене обриває злий сміх. А донька одразу ставить найгірше запитання:
― Навіщо ви влізли в пам’ять моєї матері? — голос її бринить від гніву.
Майже механічно відповідаю:
― За мною полювали, і я ховався. Мені не варто було закохуватися. Але це сталося. Ми прожили разом один місяць, а тоді я втік.
Самому гидко від власних слів, але коли чую продовження історії — відчуваю злість на себе.
― Я була впевнена, що провела той місяць на вечірках в нічних клубах. І весь час намагалася хоч щось згадати…
― Ви не зможете, ― картаючи себе за боягузтво, промовляю до неї. ― Не можна згадати те, чого немає.
― Поверніть. Негайно поверніть мені пам’ять!
В її очах вогонь і лють. Я задивляюся і майже пропускаю повз вуха доньчині пояснення. І зі спалахом натхнення наважуюсь запропонувати:
― Спосіб існує. Якщо вдасться відновити емоційну пам’ять, я міг би показати справжні спогади, і вони зможуть зайняти свої місця.
Суперечка триває. Їх обох сповнюють справедливі сумніви. Мене ж захоплює міркування про саму можливість втілення чогось подібного.
Тим часом мені натякають на двері. Тож я відкладаю роздуми на потім і повертаюсь до ділового тону:
― Я не можу залишити вас в такому не надійному місці. Вона ― моя донька. Тож на вас також скоро полюватимуть.
Знову запитання, хвилювання й обговорення.
Які обриваються категоричним вигуком Орисі:
― Я не збираюся жити з тим, кого зовсім не знаю!
Моя відповідь майже миттєва, а голос вкрадливий і підступний.
― А ніхто тебе не запитує, дитино. Захист нащадків ― завдання безумовне і абсолютне. Навіть, якщо доведеться використати вміння.
Насуплені брови й жорстка лінія губ на їхніх обличчях спонукають мене до пошуку більш дипломатичних пояснень:
― Я розумію весь ваш гнів, ― я навіть здіймаю розкриті долоні. ― І не бажаю ще більше кривдити вас. Та зрозумійте: якби я знав про дитину, ми б не розлучилися на ці довгі роки. Я вчинив зле, що дозволив нам зустрітися, але моє серце щиро належить вам. Мій обов’язок ― надати доньці й коханій жінці безпечне й гідне життя.
Несподівану підтримку знаходжу в словах Орисі. Та перемовини, нарешті, набувають конструктивного змісту.
Владнавши деталі, я коротко схилив голову і стис долонею тонкий обідок на зап’ястку. Тієї ж миті повернувся додому, щоб підготувати його до появи моєї родини.
Історія Гліба Читенка ховаєтся тут: https://arkush.net/book/25920
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!