Золота рибка

- Ганно... Ганно Пітерс! Земля викликає Вас.

Десь над лівим вухом пролунав негучний сміх, схожий на гелготіння чайок. Знайомий голос линув ніби з густого етеру і здавався напрочуд далеким. Сон відступав, танув від кожного звуку та шурхоту, змушуючи Ганну згадати, де вона зараз знаходилась.

Дівчина підвела голову і кілька разів кліпнула, щоб сфокусувати погляд. Подруга поклала свою теплу долонь їй на плече, певно, хотіла скоріше привести до тями. Від цього Ганна лиш налякано відсахнулась.

- Агов, легше. Час прокидатись, красуне, - прошепотіла Олівія, все ще сміючись. Вигляд у неї був максимально безтурботний, наче вони сиділи не у забитому учнями класі, а на якомусь із пляжів Іспанії. Ганна мигцем поглянула на годинник - був майже кінець уроку. Посередині парти лежав порожній зошит подруги. Аркуші в бліду клітинку наче молили про допомогу, здавалося Ганні.

- Хочеш списати? - запитала вона.

- Та ні... Хоча якщо ти не проти, - Олівія знизала плечима, вагаючись. - Я можу і так здати. Ніхто не повірить, що я сама вирішила ці завдання.

- Перші два тобі під силу. Тримай і пиши скоріше.

Ганна простягнула свій зошит, заповнений знаками, дробами і логарифмами. Якщо дивитись здалеку, це було схоже на дивацький візерунок, позбавлений будь-якого логічного змісту. Але Ганна була певна, що сенсу в цих чорнильних лініях більше, ніж у її власному житті. Принаймні, числа її ще жодного разу не підводили.

Олівія поглянула на нотатки з острахом, та все ж вирішила не відпускати жартів про математику. Озброївшись ручкою, вона взялась до справи. Лиш інколи кидала погляди на вчительку, що слідкувала за всім класом, сидячи коло вікна. Здається, сьогодні у неї був гарний настрій. Всі учні тихо працювали, або робили вигляд, що працювали. І тільки Ганна не знала, куди себе подіти.

Від нудьги дівчина почала малювати лабіринти на полях чернетки. Щось у цьому візерунку її зачаровувало. І звук шарудіння олівця на папері заспокоював, бо завдяки йому Ганна більше не чула своїх набридливих думок. Вона прислухалась до кожного звуку в класній кімнаті, до кожного шурхоту. На останній парті хтось надто голосно шепотів, а ще цокав годинник на стіні. Безперестанку. Наче відбивав молотком по її голові, що й без того боліла з початку занять.

В класній кімнаті стояла задуха. Ганна наново зав'язала волосся, бо правий хвіст трохи розпустився, потім нахилилася до портфеля, щоб дістати пляшку води. Олівія все ще писала, не замислюючись над змістом прикладу.

- Скоро дзвоник, тому поспішай.

Не відволікаючись від зошита, Олівія показала Ганні великий палець на знак того, що все в неї пречудово. З цим, звичайно, можна було посперечатися, але дівчина не стала докоряти.

Урок закінчився за хвилину чи дві, про це їх сповістив жаданий дзвін із коридору. Хлопці за останньою партою вибігли з класу першими, як завжди. Ганна знала, що їхні зошити з самостійними залишилися порожніми, втім, як і їхні голови. Дівчина прикусила губу, подумки посваривши себе за такі міркування. Наче вона сама була ідеальна.

Коли вона підійшла до вчительського столу, аби покласти свій зошит до купи інших, знову почула це запитання:

- Ганнусю, не хочеш піти на олімпіаду цього року?

- Якщо чесно... не думаю, що впораюсь, - зізналася Ганна, немов через власну сором'язливість. Хоча це була правда. І жодні підбадьорливі слова не могли вплинути на її рішення.

Вчителька була терпляча, але наполеглива, вона не втрачала надію. Як і багатьом у цій школі, їй здавалося, що юна Пітерс просто закопує свій талант. Що ж, хай надалі так думає, адже Ганна знала, її таланту саме там і місце місце - під грудою землі й сміття.

- Звідки ця невпевненість, ти ж майже виграла на національному етапі минулого року?

- Цей рік не такий, як минулий, - відрізала Ганна. -  В мене якось немає бажання.

Олівія була останньою, що здала свою роботу та квапливо зібрала речі до портфеля. Вона безтурботно вискочила зі школи, наспівуючи щось собі під ніс, наче майбутня оцінка її зовсім не бентежила. Ганна пленталася слідом за нею, схожа хіба що на похмуру тінь.

- В нас ще є час зайти за кавою? - спитала Олівія. Розмахуючи сумкою зі спортивним одягом, вона голосно вилаялася, коли та вислизнула з рук та впала на клумбу з хризантемами.

- Вибач, немає настрою. Та й голова болить.

- Тоді йди додому та поспи. Серйозно, так і з глузду з'їхати можна.

Олівія тишком засміялась та нахилилась над клумбою в пошуках втраченої сумки. ЇЇ присадкувата, широкоплеча фігура здавалась величезною у порівнянні з жовтими квітками. Ганна не оцінила жарт, але сенс зрозуміла. Це була одвічна тактика Олівії - ховати в жартівливу обгортку майже всі слова. Такий от спосіб виявляти турботу. Ганна посміхнулася. Вийшло засмучено та нещиро, але хоч так. Їй хотілося тепло подякувати подрузі, або нарешті поділитися з нею всіма проблемами, але сили вистачило лише на криву посмішку. Мабуть, давно вона не була настільки втомленою, що навіть почуття приносили обтяжливий біль.

Дівчата пішли зі шкільного двору вздовж березової алеї, що простяглась серед багатоповерхівок і тісних автостоянок. Деінде на асфальт падало листя, ще не золоте, але вже й не звично зелене, і сухий вітер без жалю зносив його разом із пилом. Був третій тиждень вересня. Незвично спекотний та сонячний тиждень. Може, весь світ зупинився у часі, і осінь вже ніколи не настане - промайнуло в голові у Ганни. Це було б чудово.

- Я чула вашу розмову... Ти все ж не плануєш цього року на олімпіаду? - спитала Олівія раптово, передбачаючи негативну і як завжди нервову відповідь подруги. Вона все ще не розуміла, чому згадка математики змушувала Ганну ледь не шаленіти від злості, хоча раніше це було сенсом її життя.

На диво, Ганна надула губи й відвернулася, але промовчала. В голові було багато образливих відповідей, але їй не стало духу їх висловити. Вона штовхнула камінь, що трапився під ноги, й гучно зітхнула.

- Лідія вчора приходила, - сказала Ганна невесело. - Вилила всі запаси таткового вина і багато кричала. Навіть віскі для гостей не пошкодувала.

- І правильно зробила, - різко перервала її подруга. - Ти вже вибач.

- Та ні. Все нормально, - Ганна зупинилася, щоб зав'язати шнурки. - Хочу спробувати поки що відмовитися від алкоголю.

Олівія відкрила рота з подиву. Вона й не сподівалася почути цю новину найближчим часом, тож погляд її засяяв гордістю.

- Ого, красуне. Давно пора. Ти як, налаштована рішуче цього разу?

Ганна лише кивнула. Рішуче налаштованою вона не виглядала.

- Хочу спробувати, - повторила вона тихо, схиливши голову, ніби ці слова її лякали.

Олівії було достатньо і такої обіцянки. Бачити подругу, що п'є перед школою, було важко, але ще жахливіше було бачити, як та скочується в яму власної депресії, шкодить собі та відмовляється від будь-якої запропонованої допомоги. Олівія була готова на все, аби якось підтримати Ганну, але та завжди закривалась в собі у важкі часи. Дівчина легко закинула портфель на одне плече і підбадьорливо сказала:

- Якщо хочеш, я буду твоїм особистим охоронцем? Вбережу тебе від тебе самої, якщо ти раптом вирішиш купити собі шейків.

- Добре... Я буду рада.

Після хвилини тиші їхня розмова пішла про буденні речі. Наближалась контрольна з історії, із завтрашнього дня починалися нормативи з фізкультури, а магазин «Весна» влаштував розпродаж на літні речі, деякі з яких Олівія хотіла отримати за всяку ціну. Звучало іронічно, бо грошей на кишенькові витрати вона зовсім не мала. Ганна пообіцяла піти з нею на вихідних, хоч не палала особливим бажанням блукати магазинами.

Вони зупинились біля дороги, коли повз пролетіла старенька маршрутка, обдавши нудотним запахом вихлопних газів. Олівія мимовіль поглянула їй услід.

- Це була твоя?

- Так.

- Не пощастило.

- Все одно наступна прийде за десять хвилин, - відчуваючи, що настав час прощатися, Ганна пробурмотіла, - До завтра?

- До завтра.

Олівія міцно обійняла подругу і кілька разів поплескала її по спині. Це був їхній своєрідний ритуал для зустрічі й прощання, яким заборонялось нехтувати. Ганна ж просто поклала голову Олівії на плече. З такого ракурсу дивитись на вулицю було дивно: алея простягалась до самого горизонту, і золотоголові дерева обабіч тягнулись до неба, схожі на мармурові колони, без яких блакитний звід миттєво впаде на землю. І маршрутки мчали одна за одною, поглинаючи пасажирів на зупинці.

Далі Ганна продовжила свій шлях на самоті.

***

Зосередитись на фізиці не виходило. Не допомагав ані гарячий чай, ані музика для релаксу, що лунала з динаміка телефону ніби кудись у порожнечу. Ганна прибрала зайві книги зі столу, полила кактус, нагодувала свого золотого карася, якого колись їй подарувала сестра. Навіть протерла пил, який ігнорувала кілька тижнів. Коли вже не ладналося з навчанням, вона вирішила взятись за прибирання.

Хитаючи стегнами в такт музиці, вона блукала власною кімнатою, збираючи в пакет для сміття обгортки від печива або пивні пляшки, що залишилися під ліжком. Потім вирівняла деякі рамки з грамотами, що висіли на стіні - відійшла на кілька кроків й уважно оглянула їх. Шість були за успіхи в навчанні, три з олімпіад з математики, за різні роки. З'явилося дивне бажання їх зняти й сховати кудись у шафу, аби більше не мозолили очі. Але Ганна здогадувалася, що шпалери під ними, напевно, були яскравішими, оскільки не вигоріли від сонячних променів. І це були ще не всі її грамоти - деякі просто не влізли, іншими вона не пишалася так сильно, або вони викликали в неї змішані почуття. Хоча який тепер був сенс, якщо всі її досягнення залишилися в минулому. Зараз вона була жалюгідною тінню власної тодішньої слави.

Ганна впала на ліжко, закуталась в рожевий коцик. Було душно, але водночас приємно відчувати на шкірі його м'яку ворсу. Тільки-но вона прикрила очі, як головний біль повернувся з новою силою. Хотілося думати про щось приємне, наприклад, про майбутні вихідні, або про зміни на краще в її занедбаному житті, але думки магічним чином покинули голову. Наче її свідомість була тією пустелею, де вітер носить самотнє перекотиполе.

- Думаєш, тобі хтось допоможе? - Чийсь голос. Дівчина озирнулася в пошуках його джерела і здивовано застигла. Голос покликав її знову.

- Ми могли б допомогти одне одному.

Серце забилося швидше від усвідомлення того, що вона була не одна. Ганна зістрибнула з ліжка і вхопилася за свій письмовий стіл, щоб не впасти від слабкості в ногах, потім сміливіше крикнула:

- Хто тут?

- Дурна, це я, - пробулькав золотий карась з акваріума. Він нервово махнув плавцями, підпливаючи ближче до скла. Передбачаючи наступне запитання дівчини, він цілком серйозно промовив, - Так, я вмію розмовляти.

Ганні потрібен був час, щоб усвідомити цей факт, і співрозмовник дав їй хвилину. Чи спала вона?

Погляд впав на рожевий годинник на столі. Положення стрілок не змінилося, циферблат виглядав як звично. Ганна якось чула, що мозок уві сні не промальовує дрібні деталі, але зараз все було на місці. І карась теж був правдоподібний. Колись його подарувала Лідія, хоча добре знала, як сильно сестра мріяла про кота. Але кіт був великим і волохатим, мати забороняла тримати в домі таких тварин. Інша справа золотий карасик... Як виявилося, весь час він приховував багато секретів.

Не зводячи з риби уважний, скептичний погляд, дівчина відзначила, що нічого у зовнішності карася не змінилося. Все те ж лушпиння, що виблискувало на світлі теракотовим кольором, ті ж плавці наче з тонкого шовку. Хіба що очі-намистинки здавалися більш тямущими, ніж раніше.

- Ти... та сама чарівна риба з казки? - озвучила вона свою першу здогадку. Присівши перед акваріумом навколішки, щоб бути зі співрозмовником на одному рівні, вона постукала по склу. Реальність здавалась їй черговим психоделічний сном, але, мабуть, тільки у риби були всі відповіді.

- Якщо хочеш, можеш так думати.

- І ти бажаєш, щоб я тебе звільнила?

Карась проплив навколо декоративного каменю на дні та неквапливо відповів:

- Так, але нехай це буде кінцевою точкою наших перемовин. Спершу обговоримо деталі.

Ганна здивовано кліпнула. Ця риба, здається, збиралась диктувати їй свої умови. Одне тільки крутилось у дівчини в голові:

- Чому ж ти раніше мовчав? Якщо так хотів на волю.

- Очевидно, я чекав на слушний момент.

- Момент, коли я зможу тебе зрозуміти та повірити?

- Момент, коли ти протверезієш, - дуже серйозно відповів карась.

Ганна посміхнулася. Раніше золота рибка з витріщеними очима здавалася їй кумедною, тепер почала дратувати. Олівія, напевно, зробила б із цим нахабником щось несумісне з життям. Але Ганна просто посміхнулася, по-доброму. Карась тим часом хитнув плавцями та продовжив:

- Чи чула ти, що дива з'являються лише тим, хто готовий відкрити своє серце для них? Я думаю, зараз ми з тобою можемо розпочати плідну розмову. На рівних, як ділові партнери. Тямиш?

- Партнери? - перепитала вона.

- Так. - Карась багатозначно підморгнув (Дивно, Ганна була впевнена, що у риб нема повік). - Якщо ти думаєш, що риби дурненькі істоти з пам'яттю на кілька хвилин, то мушу тебе засмутити. А оскільки бути ошуканим я не люблю, то пропоную детально обговорити всі нюанси.

Ганна кивнула на знак згоди. Стало страшенно цікаво, що риба зможе їй запропонувати.

- По-перше, нікому про мене не кажи. Жодного слівця.

- Чому?

- Тому що в кращому разі тебе визнають божевільною, а в гіршому - почнуть розшукувати мене й вимагати бажання. Хіба воно мені потрібно?

- І то правда, - знизала плечима дівчина. - А по-друге?

- По-друге, я виконаю перше бажання авансом, решта лише після мого звільнення.

Карась проплив ще коло по акваріуму, огинаючи густі зарості водоростей. Жваві бульбашки повітря вибивались з-під каменя на дні та летіли на поверхню. Було дивно, наскільки чітко долинали його слова з води.

- Можна мені час... щоб придумати бажання? - спитала Ганна, спершись на стіл поряд з акваріумом. Більше вона не відчувала страху перед цією істотою. Цікавість взяла гору, вгамувавши навіть її головний біль.

- Як хочеш. Буде правильно, якщо ти потім не шкодуватимеш про те, що попрохала.

Склалося враження, що цей піврічний карасик був мудріший за неї у кілька разів. Принаймні це читалося в його чорних очах.

Тим часом Ганна вперше зрозуміла, що у неї з'явився вибір. Може, це доля підкинула їй жаданий шанс на зміни? Тепер дівчині стало страшно зробити щось неправильно. Не наробити помилок. Не піддатись внутрішнім тривогам. Бо звести до нуля таку неймовірну можливість було напрочуд легко, як задути вогник на ґніті свічки.