Чіпчі

Спи, наша Снігоронько,

Дівчинко-красунечко,

З біленького снігу зліплена,

Ясним сонечком зігріта!

Бабуся закінчила читати онукам казочку про дівчинку-снігурочку.

— Якби я могла сніжок оживити! —  мрійливо заговорила маленька Вікуся, коли бабуся Ганна покинула дитячу кімнату.

—  Це просто казочка, —  сонно засміявся братик. — У житті такого не буває.

—  А я спробую, —  засинаючи, бурмотіла дівчинка.

Наступного дня Віка вийшла у двір, зліпила гарненьку грудочку снігу і понесла у дім. Дівчинка поклала сніжок до горщечка, у якому мама запікає картопельку. Посудину Вікуся акуратно розмістила на підвіконні та прошепотіла: «З біленького снігу зліплена, ясним сонечком зігріта!»

Від хвилювання дівчинка увечері ніяк не могла заснути, ще й бабуся захворіла та не змогла прочитати казочку. Коли Вікусі все ж таки вдалось заснути, вона бачила сон про дівчинку-снігуроньку, що виросла у неї на підвіконні.

Коли перші промені сонечка залоскотали носик дівчинки, вона швиденько побігла до горщечка, але там була лише вода. Малеча дуже засмутилася, але не втратила надії та повторювала свої дії кожен день. Брат почав з неї насміхатися: «Така доросла, а у казки віриш».

Проте дівчинка не образилась, лише тихо прошепотіла: «Я однаково віритиму».

Бабуся завжди говорила онукам, що тільки віра в чудеса робить наше життя цікавим. Тому Вікуся навіть у свої вісім років вірила у кожну казочку та надіялась на диво.

Після чергової невдачі, дівчинка попрямувала провідати бабусю, що вже кілька днів не виходила зі своєї кімнати.

— Привіт, бабусю! —  тремтячим голосом прошепотіла онучка.

— Що з тобою, моя маленька? — запитала дбайлива старенька. —  Чому ти сумуєш?

—  Нічого, —  стримуючи дитячі слізки, відповіла дівчинка. Вона не хотіла засмучувати хвору бабусю своїми негараздами, але, здавалося, бабуся завжди знала, що тривожить її онуків.

— Це потрібно робити у різдвяну ніч, —  таємничим голосом прошепотіла бабуся. Спочатку дівчинка не зрозуміла, але потім сама засяяла, наче різдвяна зіронька, від підказки старенької. Тепер усі дні її проходили в очікуванні Різдва.

Ранок прийшов до Вікусі запахом куті та узвару. Це матуся вже готувалась до Святвечора.

— Уже сьогодні, — мрійливо прошепотіла дівчинка, швидко одягаючись. Коли ж Вікуся вже була укутана в шубку та шапочку, її зупинила мама.

— Куди зібралась, красунечко? — лагідно запитала матуся, присідаючи біля дівчинки.

— Мені потрібно на двір, за сніжком, — зашарілась дівчинка.

— Погода сьогодні зовсім не святкова. Глянь, ще зночі іде сильний дощ.

Вікуся визирнула у віконце, і ледь втрималась, щоб не заплакати. Вона швидко-швидко затріпотіла повіками, змахуючи сльозинку.  Все, про що вона мріяла уже понад місяць, чого так чекала, сьогодні змиває дощем. Настрій пропав, не хотілось навіть смаколиків, якими пригощала матуся. Увесь день Віка просиділа у себе в кімнаті. Хоча вона була дуже засмучена, але її маленьке серденько не переставало вірити. Хотіла навідати бабусю, але мама сказала, що старенька дуже погано себе почуває, тому краще її не тривожити.

Уже вся сім’я готувалась сісти за стіл, щоб посмакувати смачною кутею та зустріти Різдво, а Віка все сумувала.

— Дощ припинився, — промовив, заглядаючи у кімнату брат, цим самим звеселивши дівчинку. Не роздумуючи вона побігла на двір, не забувши одягнутись. Але, коли  її ніжки переступили поріг дому, серденько Вікусі засумувало ще більше. Дощ змив увесь сніг. Обійшовши все подвір’я, вона так і не знайшла навіть найменшої грудочки. Тоді дівчинка не витримала та почала плакати. Гарячі слізки витікали з її маленьких оченят і текли червоними щічками.

— Чому маленька принцеса плаче? — Знайомий голос змусив дівчинку підняти голову. На неї дивився їх сусід, старий дід Петро.

— Я… Я сніг шукала, — витираючи носика, прошепотіла Вікуся. — Мені він потрібен.

— Я знаю де знайти сніг. — По-змовницькому підморгнув дід своїй маленькій сусідці.

— А мені скажете? — запитала Вікуся. — Будь ласочка.

— Якщо така ввічлива дівчинка просить, чому не показати. — Махнув дід рукою, і Вікуся почимчикувала за ним, підстрибуючи.

Старий привів дівчинку до свого гаража.

— Заглянь ззаду. — Легенько підштовхнув малечу у потрібному напрямку.

Вікуся обійшла будівлю та заплескала в долоні від радості.

— Я завжди зачищаю сніг, скидаючи його на одну купу. Його назбиралось стільки багато, що дощ не зміг його розмити, — пояснив дід Петро.

Вікуся набрала велику грудку снігу та понесла мерщій додому, крикнувши своєму рятівникові: «Дуже дякую!». Вдома поставила грудочку у горщечок, шепочучи: «Будь ласка, будь ласка, будь ласочка».

З піднятим настроєм Вікуся поспішила за стіл. Там уже була вся сім’я, не прийшла тільки бабуся. Хвороба ще більше заволоділа нею.

Уся ніч у Вікусі пройшла в очікувані та дивних снах про дівчинку снігуроньку. У перший день Різдва дівчинка прокинулась раніше від усіх. Вона побігла до підвіконня. Як же сильно затріпотіло її маленьке серденько, коли в горщечку замість грудочки снігу було маленьке створіннячко. Воно мало білу пухнасту шубку, що вкривала усе його маленьке тіло, коротенькі ручки та ніжки. Його великі сині очі дивились з цікавістю, а на безвухій голівці сяяла яскрава, схожа на різдвяну, зірочка.

—  Ти дівчинка-снігуронька? —  здивовано запитала Віка.

—  А, що я схожий на дівчинку? —  пробубоніла істота та ображено відвернулась.

—  Вибач! Скажи мені, хто ти? —  посміхнулась Вікуся.

— Я Чіпчі, з родини Різдвяників! —  гордовито відповів.

—  Чіп-чі, — повторила дівчинка. — А хто такі Різдвяники?

Пухнастий клубочок хотів знову фиркнути, але побачивши великі, яскраві очі дівчинки, почав пояснювати.

—  Маленькі магічні чоловічки, що з'являються у різдвяну ніч і виконують бажання тих, хто вірить у дива!

— Я вірю! — запищала дівчинка. — Це означає, що ти виконаєш будь-яке моє бажання!

— Будь-яке, —  закивав Чіпчі. — Усе, що ти зможеш вигадати — я виконаю, але лише одне. Сьогодні ввечері, коли пролунає перша колядка під вашим вікном, ти маєш промовити своє побажання.

У Вікусі був цілий день, щоб вигадати бажання. Що тільки дівчинка не думала. Вона навіть почала усе проговорювати в голос: «Великий ляльковий будинок? Чи, можливо, подорож у Діснейленд? Ні, краще телефон. Крутіший, ніж у брата!» Зморена думками, дівчинка заснула. І навіть уві сні її не покидали картинки майбутнього подарунку.

«Нова радість стала, яка не бувала,

Над вертепом звізда ясна світлом засіяла…»

Перші колядники розбудили дівчинку. Вона стрімко підхопилась, та побігла до Чіпчі, не розуміючи, як могла заснути в такий важливий момент.

— А я думав, ти не прийдеш? — сонно потягнулось створіннячко. Різдвяник теж задрімав, чекаючи на дівчинку.

— Я хочу… Я хочу… — залепетала дівчинка.

— Чого ж ти хочеш, маленька мрійнице?  З останнім словом цієї колядки твоє бажання збудиться.

— Я хочу, щоб моя бабуся одужала та ніколи не хворіла! — впевнено заявила Віка.

— Що? — здивовано перепитав Чіпчі. Різдвяники звикли, що діти завжди просять чогось матеріального: солодощі, іграшки, новомодні гаджети, а ця малеча нічого не попросила для себе. Вона забажала того, що було по-справжньому важливе.

«Даруй господарю, даруй господині,

Даруй літа щасливії нашій славній Україні.»

Долинуло із-за вікна.

— Твоє бажання виконано! — Чіпчі торкнувся маленьким пальчиком зіроньки на своєму лобі. Вона засяяла, засліплюючи дівчинку.  Вікуся прикрила оченята, а коли відкрила їх, то побачила горщечок повний талої водиці.

— Можливо, мені усе це приснилось?! — збентежено промовила дівчинка сама до себе, проте рідний голос, що лунав з іншої кімнати перебив її думки.

— Вікусю, онучко, де ти?

— Бабусю! —  прощебетала дівчинка, обіймаючи стареньку.

— А дивись, що у мене є! Тобі просили передати, — таємниче прошепотіла бабуся та простягла дівчинці велику красиву книгу.

— «Чарівні казки», — прочитала Віка. — Вона чудова!

Вікуся не переставала обіймати бабуся, а заодно і розглядати книгу, зі сторінок якої до неї підморгував Чіпчі.