Сендера повзуча

– Дозвольте представити вам мою дочку, Октавію.

– Октавія? Восьма? Невже ви приховуєте від нас ще сім таких красунь?

– Мій батько назвав мене на честь свого друга, – чарівні оливкові очі відірвалися від плит підлоги й подивилися прямо на нього.

Він був убитий в саме серце.

– Ах так, наш дорогий Септімус. Цікавий вибір імені, – гучно продовжив його дядько. Теренс нерішуче посміхнувся дівчині. Та ніби знову зніяковіла і відвела погляд.

І голос у неї був абсолютно чарівний.

Взагалі він не зміг би описати її, не повторюючи епітет "чарівний" в кожному рядку.

І навіть ім'я у неї було зовсім чарівне. Не те що у нього. Таке собі. Як недогризок олівця.

У Октавії, леді Кайнваль, був найпрекрасніший сад на всьому узбережжі. Нерідко за чашкою чаю в жіночих салонах поряд з деякими політичними подіями обговорювалося нове придбання чарівної леді.

Правда, чарівною за очі дами вищого суспільства її не називали. Швидше скаржилися на гострий язик і штучну красу, яка зводила з розуму багатьох чоловіків, навіть одружених. Незалежно від поведінки самої Октавії. Хоча штучною її краса і не була. Октавія зовсім не витрачала багато часу на чепуріння, як бувало грішили деякі леді.

Тим же квітам леді приділяла набагато більше своєї уваги. Більше, ніж відвідуванню салонів і спілкуванню з іншими леді. Більше, ніж звичним забавам цих леді. Іноді й більше, ніж власному чоловіку.

– О, це ваші знамениті королівські троянди? – пролунав захоплений голос.

– Ні-ні, це всього лише один з їхніх далеких родичів. Я сама вивела цей сорт...

– Ви самі? – а тепер він явно шокований. Далеко не кожна леді може похвалитися патентом спілки ботаніків. Але Октавія тільки лукаво усміхається. – Напевно, ви вклали багато праці в цю красу, – він обводить рукою сад і нахиляється над одним з квіток. Великі рожеві пелюстки ледь тремтять від його дихання.

– Безумовно, – посміхається леді.

– Ох, – випрямляється він важко, підносячи руку до скроні.

– Пане Едвок? Що з вами? – в її голосі чується непідробне хвилювання. Губи трохи відкриваються, пропускаючи стривожені видихи.

Він дихає часто й уривчасто, але явно не від хвилювання.

– Щось мені недобре... – він спробував посміхнутися. – Напевно, перегрівся на сонці. У таку погоду варто їхати за місто, до узбережжя. Але справи затримали мене тут...

– Вам варто прилягти. До вечора обіцяють прохолоду і вам обов'язково стане легше. Ходімо зі мною. Обережніше... – чоловік похитнувся і мало не впав на дівчину, але Октавія спокійно підтримала його. Без жодної напруги.

– Ваш чоловік? – прохрипів він.

– Не хвилюйтеся, – Октавія непомітно для напівнепритомної молодої людини усміхнулася. Їдко і трохи зверхньо. В очах у неї вже не читалося колишньої турботи та хвилювання. Але голос залишався незмінним. Чарівно тремтячим від тривоги. – Лягайте у вітальні, доки я накажу слугам приготувати кімнату...

Перед очима пливло. Йому здавалося, квіти оточують його і душать у своїх обіймах.

До вечора йому дійсно стало краще.

На жаль, ненадовго.