романтика

у 2016 році я цілий рік спілкувався з однією... дівчиною. ми знайшли спільну тему: вона ображалась на свого батька, я – на мати.

але, звісно, все це виявилось згодом – спочатку ми випробовували одне одного. вона одразу зізналась, що ще та... "колючка", але, як виявилось, я був не згірше!

час ішов, ми взаємно дивувались, що й досі спілкуємось, і тільки відстань, мабуть, рятувала нас від чогось більшого. взагалі-то мене завжди щось рятує: справжні причини я не називаю, а ще справжніші також знаходяться.

крім того, вона була заміжня. нам допомогло іще те, що вона працювала модератором в чатах – тож говорили ми досить відверто. досить швидко вона розкопала, хто я насправді, а я навіть і не намагався... анонімність має свої переваги.

в чому ми тільки не змагались: і в рівні IQ, і в кількості нобелівських лауреатів – серед жінок та чоловіків. мабуть, справжньою причиною такого інтересу було те, що жоден з нас не здавався.

а ще в неї покращились стосунки з її чоловіком, а я – написав гарного вірша. після цього наша зацікавленість стала вщухати: ми так і залишились в межах досить гострих, але цнотливих співрозмовників.

лише один момент мене дуже вразив: коли ми поділились, як обирали імена для наших дітей. я сказав, що ми з дружиною були антагоністами: вона хотіла якогось Марка або Роберта, а я – Андрія чи Михайла. вона зацінила, як урешті ми знайшли компроміс, а тоді сказала, що також вагалась: її батька звали Михайлом, а чоловіка, відповідно, Андрієм.

я потім іще цілу книжку написав із таких спілкувань – хоча цей, діалог, звісно, до неї не потрапив. він заслуговує на окреме видання – коли цей світ, можливо, трішки зміниться.

4.10.2020