Сонце серед дощу

Інколи, аби збожеволіти і почати перекраювати цей клятий світ по-живому, доста дещиці. Наприклад, чергових шести днів дощу. Без хвилини сонця чи хоч безхмарної ночі. І з розумінням, що всесвітній потоп, увінчаний врешті веселкою, знову відкладається.

Шість днів сльоти, мряки, повітря, зітканого із мільярдів крихітних крапель. Слово честі, за таких умов починаєш радіти навіть нетривалим зливам. Тоді струмені води наче намагаються за будь-яку ціну змити із міста товсті шари багнюки, не переймаючись, а чи вціліє воно саме після такої купелі.

Скидаєш взуття, хапаєш його у руки – немов віриш, що йому ще щось може допомогти – і вперед під нажаханими поглядами перехожих, що туляться на критих ґанках та у переходах. Чи їх дивують босі ноги, чи моя усмішка? Не питала.

Радіти зливам, а не нудному дощику зовсім не важко. Варто лише визнати, що ти збожеволіла.

А ще, мене бісять парасольки, їх навколо стільки, що хоч влаштовують урок математики: порахуйте-но, діти, – для молодшх школярів. Чорні, червоні, рожеві зі стразами (я не жартую), зелені, прозорі, різнокольорові…

Останній писк – із нанесеними на них спеціальними фарбами малюнками. До речі, у цьому – частка і моєї провини. Хоч, чого там таїти, недавно пишалася своїм мистецтвом, так, що хоч носа догори дери…

Це коли місцеве телебачення зняло сюжет про найстильніші парасольки, щось накшалт «наші громадяни і за важких природних умов не втрачають оптимізму та почуття гумору…».

Ну, я теж опинилася у полі зору оператора. Брешу, не я – моя парасолька. Синя, з намальованою рятівною шлюпкою. Потім, як зрозуміла, що подруга мені заздрить, з легким серцем передарувала їй «зіркову річ», розфарбувала собі іншу, з кошеням, що щулиться під дощем. Хоч ні, знову брешу, те кошеня вже на третій чи четвертій парасольці по тому було…

Із такою погодою, коли не знаєш, чи буде на наступному тижні хоч один світлий день, такий «хендмейд» – досить прибутковий бізнес. Аби вгадати, що іншим сподобається. І чітко розуміти: зараз ніхто не дивиться нікому в очі. Спробуй-но зазирнути аж так під чужу парасолю, балансуючи своєю!

Спершу привертає увага саме парасолька, а вже потім – силует під нею. Більше яскравих фарб, не через задекларований оптимізм, хай йому, а щоб на мить змусити стишити ходу заклопотаних перехожих. Ну й, звісно, варто уважно стежити за тим, що вважає модним телевізор.

Он, на тому тижні вийшла передача про фен-шуй, мовляв, у давнину добре знали, як впливати на погоду, це тільки ми, недбалі нащадки, що відірвалися від природи… Так мене знайомі й незнайомі діставали зо два дні по телефону: скільки коштуватиме прикрасити парасольку чи там дощовик чимось таким, східним?

На цьому тижні, здається, у моді слов’янські символи-обереги. Здається, бо мій телевізор не витримав чи то погоди, чи то потоку «позитиву», яким переповнений ефір. І я не лише про погоду. А витрачати гроші на його ремонт якось не тягне. Нічого, як справді настане кінець світу, сама помічу чи хоч сусіди звісткою поділяться.

А зараз, поки ще Армагедон не розпочався, тягнуся до фарб.

Звісно, я – не геніальна, й навіть художниця. Але ж людям подобається? Мо, кому й справді настрій підіймається від незвичайної парасольки? За щось же вони гроші ладні віддавати?

А на мої нарікання, мовляв, в очі одне одному не дивляться, варто забити. Дводюймовими цвяхами. Як таких дощів не було, що, усі годинами тинялися містом, насолоджуючись погожими днями та всміхаючись одне одному? Сонцезахисні окуляри гірше ховають очі, ніж парасолі?! Тож заспокойся, артистична натуро, та берися до справи.

Не знаю, де я вичепила той малюнок. Сподіваюся, що витягла з пам’яті, а не вимріяла чи побачила уві сні. Не надто хочеться визнавати, що сни у мене такі банальні.

Біла парасолька – і це у місті із його брудними дощами! Чхати, мені треба зараз не практичність, а правильний фон, ну, як чистий аркуш паперу. Коли я бралася востаннє саме за папір? Не згадати.

Так-от, біла парасолька, а ній – розквітла лука, між кольоровими квітам – двоє дітлахів, щасливі, усміхнені, ніхто їх не тягне під дах, аби не застудилися. Над ними – блакить неба, із вплетеними у неї, немов золотавими стрічками у коси, сонячними променями...

Казала ж, банальщина страшна, а однак, як малюнок спеціальним розчином вкривала, аби довше не змивався, збагнула: увесь час у вікно зиркаю. Немов сподіваючись, що й там хоч промінець сонця побачу. До магазину з’їздити, чи що, паперу купити, щоб цей мій «шедевр» перенести на нього і на стінку повісити? А що, папір зараз дешевий. Бо ж який божевільний купувати його буде, щоб у руках розлізався? Ну, крім мене, з моїми забаганками.

Прихоплюю брезентовий наплічник, зодягаю куртку, що, нібито, водонепрониклива – добре, що у мене їх дві, хай і дешеві, – інша якраз сохне…

Парасольку нову в руки – сподіваюся, що телевізійний експерт був правий і такі малюнки настрій покращують, а не погіршують. Бо ще хто, охоплений ностальгією за сонцем, захоче мене відлупцювати. Зачиняю двері квартири. Знову сходи поцяцьковані брудним слідами, а вікна – такими ж патьокам.

На першому поверсі біля порожніх поштових ящиків – напівзнайоме дівча шмигає носом. Із нашого під’їзду? Із сусіднього? Вони якісь однакові зараз, ті малі: в яскравих курточках, кольорових резинових чобітках, більшість – зі завжди закладеними носиками.

- Ти певна, що варто тут стовбичити? – ой, знову в мені педагог недовчений прокинувся. Як же невчасно. – Застудитися недовго.

Вона починає хлипати. От сирості тут зараз замало! Потім видає історію про те, що якісь «майже дорослі» хлопці відібрали в нею парасольку, бо свою полінувалися прихопити, а на вулиці – справжня злива. А вона була у подруги тут, треба вже додому, а як підеш додому? Мама буде лаятися, а то й прочуханку влаштує, бо ж казала, аби вдома сиділа, не лазила нікуди під дощем… Вона, не мама, звісно, а моя співрозмовниця, нещодавно парасольку в школі загубила. Мати подумає, що і цю теж…

Я зла. Дуже. Вперше за тиждень – не на дощ. У мене на скроні – ледь помітна нитка шраму. Як була малою, старшокласники трусили першачків, відбираючи копійки, а я не захотіла отак, доброю волею віддавати. Але ж не парасольки у нас відбирали!

- Ходімо, проводжу тебе.

Звісно, мама її попереджала, що із незнайомкою не можна нікуди ходити. І дуже правильно чинила. Може, дівча й згадало про настанови та відмовилося б від допомоги. Але врешті перестало терти кулачками очі – сині-сині, куди там моєму намальованому небу! Ха і під зчервонілими повіками – то аж зойкнуло від захвату:

- Ой, а у вас таке сонечко не парасольці! Гарне, мов справжнє!

А чого там, божеволіти, так за усіма правилами! Парасольку ту я їй подарувала. Не личить позичати «сонечко» на кілька хвилин, щоб добігти до сусіднього під’їзду. Дарувати – так назавжди. Я не сахарна і не мала. Застуда, як і буде, то – невелика ціна за таке щастя в чиїхось очах.

І гордо вийшла під зливу, що поступово виціджувалася у мряку. Ловити здивовані, осудливі, зачудовані погляди перехожих. Усе ж я перебільшувала: мешканців нашого міста ще можна здивувати, дехто таки уповільнював ходу, озирався на мене. Непогане відчуття.

Захоплення своєю винятковістю надовго не вистачило. До черги, що переминалася на транспортній зупинці, прозорий дашок рятував погано, скапував водою всередину. Люди скупчился під дощем, лаючи транспорт та чиновників. Потрібна маршрутка встановлювала рекорди із довжини запливу десь в іншому місці. Дощ знову припустив як із відра. Треба було б плюнути на усе і повернутися додому, але все одно встигла вимокнути. Ніяка куртка не допомогла. Добре, як усе обмежиться застудою. І що, усе даремно?!

Вона підійшла до мене сама. Попрохати когось про допомогу мені на думку не спало. Мо, у мене проблеми із головою, так інші ж нормальні, нащо їм витрачати на мене свій захист від дощу?

Як чесно, то мене вразив навіть не її вчинок. Хоч і він більше пасував би якомусь повчальному роману, а не звичайному життю. Принаймні, до мене вперше підходить дівчина і мовчки стає поруч, розвертає свою парасольку так, аби и прикрити і мене. І все це якось… природно, чи що? Ніби так і треба.

Та все ж мене більше вразила її усмішка – привітна, але трохи засоромлена. Мовляв, я розумію, що ти дощу не боїшся і не цукрова, але давай поділюся із тобою частинкою затишку, добре? Не всі ж сміливі, декому на тебе, усю мокру, й дивися ніяково.

Щоб зараз не сказала, прозвучить по-дурному. Мовчки киваю: дякую, мовляв, справді, так – краще… Стоїмо близько, мов давні подруги, яким легко отак мовчати поруч.

Усе ж покрадьки косую на сусідку. Якби вона була схожа на оту малу, що зараз переконує матінку в рекламній акції: «Міняємо старі парасольки на нові з логотипам нашої фірми»… Це якщо вона вирішить послухатися моє поради і не розповідати правду. Так-от, якби вона була копією отієї малої, мені б в голову взагалі якась чортівня полізла.

Так ні ж, не дуже уявляю, якою стане та мала, перетворившись на мою ровесницю, але у цієї, що стоїть поруч, очі не блакитні, а світло-карі із усмішкою на денці. Дивно, у цьому місті є люди, з яких дощ ще не вимив радості. І вміння робити добро, не вимагаючи за це навіть подяки чи розмови, аби зменшити нудьгу чекання.

А ще кажуть, що в місті не можливе диво! Всупереч усім законам природи, хоч які там зараз закони, з такою погодою? – хмари розчахуються, немов розрізані гострим ножем. Просто на брудну калюжу падає сонячний промінь. Дивно, брудна вода теж інколи може видаватися на диво гарною, із таємничими глибинами.

Згортати парасольки, ще, звісно, зарано. Хмара, обурена таким нахабством слабеньких промінців, вперто хлюпотить дощем. Та дехто, із найсміливіших, уже скидає капюшони курток, визирає з-під крихітних переносних дашків. Моя сусідка поглядом запитує мене: може, й ми? Чи, як хочеш, сама потримай захисток, а я – на волю, під відкрите небо.

Ще й питає! Звісно, туди, під новонароджене сонце.

От тільки… Якось неправильно, чи що, буде, якщо вона відійде зі своєю теплою усмішкою: допомогла і все, більше не заважаю, – а я навіть її ім’ям не поцікавлюсь.

- Взагалі-то, мені тут недалеко, до крамниці «Все для творчості», як буде сонячно, то можна і пішки, – нащось повідомляю ніби у простір.

- Звісно, буде сонячно! Дощу теж повинно набриднути йти увесь час, – переконано запевняє та, що ще не встигла стати мою пордугою. – І мені недалеко. Тобі куди? Теж праворуч?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Рута Азовська
14.08.2023 13:10
До частини "Сонце серед дощу"
Світла добра історія, аж на душі потепліло) Я теж пробувала писати про дощ, але моє оповідання "Під парасолькою" вийшло фантастичним і більш сумним. А після вашої історії аж світ пояскравішав для мене) І захотілося собі таку ж парасольку))) Бачу, що ми тут в коментарях всі запоріжці зібралися)))
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Таміла Тарасенко
    14.08.2023 15:54
    До частини "Сонце серед дощу"
    Так, цікавий збіг, я про "всі запоріжці" - свій до свого апо своє ) Дякую за теплі слова! Радію, що сподобалось. На жаль, поки що Вашого оповідання не читала, але обов'язково прочитаю із задоволенням найближчим часом.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Таміла Тарасенко
    14.08.2023 12:33
    До частини "Сонце серед дощу"
    Дякую за теплі слова. мені дуже приємно. Ні, не художниця, але он, на полиці лежить подарована на день народження картина за номерами і фарби. Спасибі друзям. Це та розмальовки - мій рівень.. Тож де знаходиться такий магазин і що там можна купити знаю. Знаю і як нанести на парасольку малюнок і що робити, щоб він не змився відразу, хоч якісний хенд-мейд. - то не так легко. Але героїня оповіді цілком може бути більш творчою та досвідченішою ніж я.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Юрій Запорожець
    14.08.2023 12:41
    Я просто думав, що розповідь написана "з себе". Неподалік Сталеварів є такий магазин у нас, "Фенікс", ви ж теж із Запоріжжя.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Таміла Тарасенко
    14.08.2023 15:52
    Так, той магазин добре знаю. Там свого часу був гарний вибір приладь для малювання, непоганий саме паперу, дещо купляла, хоч раціональніше було б замовляти онлайн. Ну, а варіації на цю назву й схожі крамнички трапляються у багатьох містах. Мо, трохи й із себе. але героїня - точно не моя копія.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше