Сім страхів

На протилежному боці Рутвиця вибралася на берег швидше, ніж я. Забрала в мене смолоскип і простягла мою ж сорочку. І подякувала.

— За що? — я так здивувався, аж забув про своє рішення ні слова не казати клятому дівчиську.

— Я згадала що було після того, як мене розв'язали. Усе згадала. Тому дякую… за те, що ти не став… — вона відвернулася і обійняла себе за плечі.

— Ходімо, — тільки й зміг відповісти я.

Шостим страхом, схоже, була марна надія.

Ми підійшли до розвилки трьох коридорів. І я точно знав — сам не розумію звідки, але знав — що середній коридор приведе нас просто до Великого ведмедя. І ми спробували пройти спершу лівим коридором, тоді правим. Вибрідали все туди ж, ходили колами, впиралися в глуху стіну.

Рутвиця у мене за спиною вже почала спотикатися — вона, врешті, стільки часу стояла прив'язаною до дерева, і поспати їй не дали. Я зітхнув і ступив у середній коридор. Зовсім короткий.

Він скінчився за десяток кроків просторою світлою печерою.

У печері на застланому ведмежою шкурою камені сидів… хлопчисько! Не старший за мене! Вбраний у хутряну одежу, з білим ведмежим черепом на голові, патлатий та блідий.

Я пошукав поглядом Великого Ведмедя, але побачив лише купу списів, луків та сокир, що валялися в кутку. А хлопчисько відкинув з лиця пасмо волосся, поправив свій дивний убір, і вишкірився на мене:

— То це ти забрав мою наречену?

І "наречена" сказав так, наче мав на увазі "здобич".

У мене в роті пересохло і слова дерлися крізь горло, немов галька:

— О Великий Ведмедю, пробач свого недостойного нащадка, але я заборгував цій дівчині життя і прийшов просити тебе відмовитися від цієї… жертви.

— Відмовитися? Чого б це? Це ви запропонували таку угоду, ви пообіцяли поїти мене свіжою кров'ю раз на рік. Віддам тобі цю — яку дівчину приведеш мені на заміну?

Кров'ю… серце моє загрюкало так, що заглушило цілісінький світ. Перед очима стала Лиска. Вона — моя сестра, а я зараз найстарший чоловік у роду. Її я можу віддати взамін цієї водяної. Так говорить звичай — її життя та смерть у моїй владі.

Але віддати Лиску на поталу… цьому?... О, я зовсім не так уявляв Великого Ведмедя. Я уявляв його сильним і мудрим. І справедливим. Певно, ці думки в моїй голові засіли надто міцно, бо я спробував до нього достукатися:

— О Великий Ведмедю! Багато громад у племені Грому приносять тобі щороку наречених. Ти… без крові не лишишся. А Славид-богатир був славний тим, що тримав слово, навіть дане ворогу. Прошу, дозволь мені лишитися його гідним нащадком…

Хлопчисько раптом скочив на ноги і загорлав:

— Не смій згадувати цього вискочня! Славид сильний, Славид хоробрий, Славид шляхетний, мудрий і чесний! І матінка його любить! Вже тисячу років як тіло його зігнило, а душі розлетілися трьома світами! А я у цьому світі! І вона все одно любить його більше!

Я там мало не сів.

— М-матінка? Але ж… Він же… Навіть пісня є про те, як Великий Ведмідь зустрів людську дівчину біля колодязя…

Великий Ведмідь розреготався і луна від його реготу розлетілася печерою.

— Все так і було, як у тій пісні. Тільки Велика Ведмедиця стріла біля колодязя людського парубка. Але ви то постаралися забути. Як і про всіх жінок, про яких колись співали ваші пісні. Що, так менше соромно було щороку віддавати дівчат на смерть?

Тут вже я ні про яку пошану і покору не міг і подумати

— А тобі? Не соромно було їх убивати?

— Чого б мені було соромно? Це ж ви, люди, придумали. Ви запропонували. Хіба ж я дурень — від такої сили відмовлятися? Це матінка моя все плакала і гнівалася, а тоді відреклася від мене й від вас. Я ж всього за три сотні років став сильнішим за неї!

А я стояв і відчував як наді мною розсипаються на порох небеса.

— Навіщо? Ти — гаразд, ти захотів стати сильнішим за матір. А для чого… для чого це було моїм предкам?

Великий Ведмідь розреготався знову, і чим довше він сміявся, тим сильніше чувся мені в його голосі дивний болісний хрип.

Я ж стиснув руку дівчини і штовхнув її в темний кут. Я не знав що робити далі, але не хотів аби Рутвиця зайвий раз потрапляла Ведмедю на очі. Може якщо відволікти його розмовою?..

Погляд мій блукав печерою і раз по раз спотикався об купу зброї в кутку і об постать хлопчиська супроти мене.

— То ти, виходить, прийшов за знаннями і правдою? О так, вони всі приходили до мене за цим. Але не всі виходили назовні, бо правда — то їхній сьомий страх! Все ваше недолуге плем'я найбільше боїться правди! Правди і справедливості! Бо правда зітре вас з лиця землі!

— А ти? — набрався хоробрості я, — Ти не боїшся правди? Не побоїшся розповісти її мені?

— Чого б мені боятися? — вишкірився хлопчисько і в очах його знову зблиснуло безумство, — За мною нема жодного злочину. Це твої предки, хлопче, захотіли пожертвувати своїми дітьми, коли ні їх власні воїни, ні моя матір, не змогли захистити їх від ворогів. Це вони запропонували мені своїх дочок, коли мати обурилася й покинула їх! Це ви щороку міняли життя своїх та чужих дочок на перемоги у війнах: спершу для помсти, а потім для нових завоювань! Я ж лише чесно брав те, що мені пропонують!

— Просто чесно брав, значить?

У купі списів був один не з бронзовим, а з крем'яним наконечником. Старий і ветхий, але він наче кликав мене до себе.

— Якщо ти просто чесно приймав те, що тобі дають, то чому дівчат перед печерою поять дурманним зіллям?

— Може тому, що я ще й милосердний? — глузливо поцікавився Ведмідь.

— Можливо… — я таки зміг відсунутися до купи зброї і торкнувся вістря облюбованого списа. Гострий. — А можливо ти просто слабкодухий боягуз.

Я стиснув древко списа — до слова, хлипке і трухляве — й наче роздвоївся. Одна моя половина намагалася витримати оскаженілий рик Великого Ведмедя, а інша чула незнайомий веселий голос: "Нарешті хоч в одного з моїх потомків душа воїна, а не зайця!"

— Ти поплатишся за своє нахабство! — гаркнув Великий Ведмідь. Чи то пак, син Великої Ведмедиці..

Я виставив списа перед собою, не знаючи кому молитися аби це трухляве древко витримало хоча б один удар.

“Не переживай, хлопче, витримає - на краю зору з’явився незнайомий чоловік, світловолосий, бородатий і невисокий — Мій братик завжди боявся людей. Нашої смертності, нашої слабкості і нашої сили. То хай він тепер сам спробує як це — бути людиною”.

Вістря списа засвітилося синім, я гукнув: “Рутвице, тікай!” — і кинувся на того, кого все життя вважав своїм священним предком і добрим захисником.

Просто в мене на очах худий незграбний хлопчисько перетворився на велетенського ведмедя з кігтями в мою долоню завдовжки. Йти зі списом на ведмедя — самогубство. Без рогатини навіть смертельно поранений звір легко пошматує мене. Лиш би Рутвиця встигла втекти доки ведмідь буде зайнятий мною.

Вістря зблиснуло і зникло у тілі ведмедя, древко затріщало. Я наліг на нього всім тілом — і кудись провалися.

Я бачив жінку неймовірної краси в густо розцяцькованій сорочці, з намистом із ведмежих ікол. Жінка обіймала малого хлопчика і говорила:

— Вас обох я люблю однаково. Але на любов одного сина мені відміряно менше часу. Ти можеш мене почекати, а брат твій — ні.

...я бачив того самого чоловіка, невисокого і бородатого. Він сидів із хлопчиком на березі озера і посміхався:

— У нас різні долі, брате. Людське покликання — міняти світ за коротке смертне життя. Ваше ж — берегти його.

— А якщо я теж хочу міняти світ?

— Тоді тобі доведеться стати смертним…

...Я бачив того чоловіка старим і мертвим, бачив жінку, що відвертається від шамана.

— ... Прокляття на тих, хто хоче залити долі очі кров'ю своїх дітей! Прокляття на моє дитя, що запрагло цієї крові!

Лунко тріснуло древко списа і я розплющив очі все в тій же печері.

Великий Ведмідь правду сказав — сьомим страхом у цій печері була правда. Але страхом вона була не тільки для мене.

Хлопчисько з вереском качався по підлозі, ведмежий череп злетів із його голови. А я звідкись знав що із ним коїться.

— То ти хотів людську силу? — прохрипів я. В горлі несамовито дерло. — Тепер ти матимеш її. На сім років. Або поки не помреш. Бо віднині і на сім весен та зим ти — людина.

— Будь ти проклятий! — вищав той, хто ще мить тому був могутнім духом, а тепер став таким само смертним, як я. — нехай твоє плем'я про тебе забуде, а матір твоя тебе прокляне! Нехай не буде у тебе дому, в якому тебе чекатимуть, а сусідами твоїми будуть дикі звірі!

— Скільки століть тому тебе прокляла твоя матір? — скривився я, — І що? Дуже ти тим переймався?

Але направду в мене від того прокляття стислося серце. Я раптом чітко зрозумів, що саме таким буде мій шлях, щойно я покину цю печеру. Я не зможу повернутись додому — я ж підняв руку на того, кого всі вважали нашим предком. І я не зможу знайти собі місця в цих лісах і плавнях — бо тутешні племена не приймуть мене — надто лиха слава у народу Грому.

Я перевів погляд на Рутвицю, що стояла в дальньому кутку печери, і зрозумів, що і в її серці не знайдеться місця для мене. В її серці буде вдячність, цікавість чи бажання допомогти. Але ніколи там не оселиться кохання до мене.

Захотілося тупнути ногою і заволати небесам: ну і нащо це все було? Що я отримав за те, що пройшов сім страхів і переміг меншого сина Великої ведмедиці?

Анічогісінько.

Окрім того, що дівчина, яку я хотів врятувати — жива.

— Ходімо, — я взяв Рутвицю за руку і підійшов до завішаного ведмежою шкурою вузького лазу назовні.

***

Небо вже посіріло в очікуванні світанку, коли ми з Рутвицею вибралися назовні.

— І куди далі? — спитала вона, наїжачившись від холоду.

— Ти повернешся додому… — я з сумом пригадав що не взяв із собою ні запасу харчів, ні хоча б теплої накидки для дівчини, — Якщо заглибитись у плавні, неподалік звідси є мисливський курінь з припасами і парою теплих шкур. Я тебе туди відведу, а далі підемо до кордону ваших земель.

— А ти як тоді повернешся додому?

— У мене більше немає дому, — я хотів щоб це прозвучало рівно і трохи суворо, але вийшло майже жалібно.

Рутвиця стенула плечима:

— Ну, можеш піти зі мною. Тебе не проженуть, якщо дізнаються, що ти мені допоміг.

Я вже хотів погодитися, от лиш спогад майже притис до землі.

— Я… не можу. Моя сестра мала стати нареченою Великого Ведмедя, поки не полонили тебе. І я мушу пересвідчитися, що з нею не станеться нічого лихого.

Здається, у ту мить Рутвиця вперше поглянула на мене з повагою.

— Якщо знадобиться — бери сестру і веди на захід, до гір-Медоборів. Там, в урочищі Дев’яти Скель, живуть заклинательки дощів і там твою сестру ніхто не посміє зачепити.

Заклинательки дощів… Ті, хто говорять із духами без посередництва і в будь-який день, так легко, як ми зі своїми рідними. Я раптом зрозумів, що справді мушу завітати до них, з сестрою чи без. Я мушу поговорити з Великою Ведмедицею. Якщо вона тільки захоче говорити з тим, кого прокляла вона сама і прокляв її син...