Сім страхів

Я лежав пикою в багнюці і намагався не стогнати. Ганьба яка! Воїнів народу Грому побили якісь дівки! І то не вперше ж. Якби то сталося вперше, не повів би Дуб у бій нарівні з добрими воїнами вчорашніх учнів, які ще тільки нещодавно провели ніч в печері семи страхів. Але прокляття. прокляття, прокляття!

Вони розбили нас знову. Не тому, що сильніші чи їх більше. А тому, що знають ці плавні, як свої п’ять пальців. З усіма островами, острівцями, озерцями і болотами. І от вже прочісують їх в пошуках недобитих воїнів народу Грому.

А я, як на зло, ногу підвернув. Ступив неправильно в цьому болотистому жахітті — і от, маєш. Не помру, звісно, але яка ж це ганьба — з власної дурості покалічитися в першому ж бою.

Наближалися людські кроки і я знову завмер у вогкому закапелку під поваленим вербовим стовбуром. Ганьба мене чекає, якщо я виживу. Якщо я траплю в руки цим безумцям, у яких дівки верховодять — мене жде смерть.

На боку саднила довга, та не дуже глибока рана, що лишилася з бою, а от кісточка вже добряче розпухла і завдавала значно більше клопоту. З такою ногою я не можу йти швидко. І не можу йти тихо. І не можу, не вмію, не маю чим перев’язати її сам собі так добре, щоб можна було на неї ступати.

А навколо все ще шастають воїни народу Ріки. А у мене списа лишився тільки короткий огризок і ніж зостався десь на полі бою. Там, звідки нас відтіснили в ці болота. Там, куди я мушу пробратися, аби потрапити до своїх.

Я шкутильгав вже чимало часу, коли добрів до струмка. Напився, відтер багнюку з обличчя, опустив розпухлу ногу в холодну воду… Блаженство. Оця тяг до блаженства мене й згубила. Бо я геть не почув її кроків.

Дівчина.

Їхня, “водяна”. З тих, що носять лук за плечима і сміють розмальовувати лице, як мисливці і воїни. З тих, що сьогодні затесалися межи їхніх чоловіків і билися проти нас.

— Оце так мені олень трапився, — протягла вона, натягаючи лука. — Правда, з його ікол намисто не змайструєш.

Я скочив на ноги, от лиш рівно не втримався, мусив вчепитися у стовбур найближчої сосни.

— Ой, олень триногий, — дівчина розреготалася вголос. Слова нашої мови вона розтягувала, наче співала і це розлючувало ще більше.

— Припини! — не витримав я, — стули пельку!

— А то що? Ти мене поб’єш? Як ваші воїни побили наших сьогодні?

— А щоб ти згоріла! Легко кпинити з того, на кого наставила зброю! Ви у вашому племені всі боягузи, тому в вас жінки чоловіками й командують!

— І тому ми вас вже шостий рік б’ємо, таких хоробрих?

— Ви просто підлі! — в мені клекотів гнів, — Мій батько загинув, коли ви заманили його загін до прикритої вовчої ями! А якби ви билися чесно, ми б перемоги давно! І якби я не був поранений, я б тебе теж переміг!

— Вас сюди ніхто не кликав!

— Нас послав сюди Великий ведмідь!

Не знаю чого помітив той рух у підліску в неї за спиною. Не знаю, чому не стримав вигуку.

— Бережися! Змія!

Ця водяна навіть не ворухнулася. Тільки скорчила гримасу, яку годі було розібрати під усіма візерунками на лиці. А змія була зовсім поряд, от вже показалася голова, сіра, без “вушок”, що видають вужа, от змія підповзла до ніг дівчини і завмерла.

— То ти, виходить, попередити мене хотів? — водяна опустила лука, а я так і рота роззявив. — забирайся звідси у своє плем’я і не вертайся!

— Що ти…

— Геть пішов, поки я не передумала! — вона зручніше перехопила лук, а я позадкував у той бік, де вже виднілося узлісся.

Але я не міг піти просто так. Адже я воїн племені Грому! Я пройшов уже три страхи! Я не можу показати цій чужинці, що воїни мого племені, боягузи, що не знають чести.

— Назви своє ім’я, жінко, — я намагався говорити як Дуб, грізно й спокійно, але голос зрадливо зірвався на останньому слові, коли вона знову скорчила свою незрозумілу гримасу, — Я… — видихнути, і заговорити вагомо та рішуче, — я Боривітер, син Тура, воїн племені Грому, відсьогодні винен тобі життя. Назви своє ім’я, аби я знав перед ким маю борг!

Водяна схилила голову набік і якось дивно на мене глянула:

— Я Рутвиця, дочка Маслинички, Заклинательки змій Річкового племені. І мені непотрібні твої борги!

З цими словами вона розвернулась до мене спиною і пішла в хащу. А я раптом роздивився, що коса в неї відливає міддю, і що в косу вплетені дві китиці намистин...

***

Навіть коли я повернувся додому, нога моя зажила, а від подряпини на боку лишилася тільки біла нитка шраму, перед очима все одно раз по раз поставала мідна коса з намистинами, що бовталася з боку в бік. Я не пам’ятав лиця тої дівчини — не повинна жінка розмальовувати обличчя! Я пам’ятав тільки руки, що стискали лук і цю косу.

І про свій борг.

З того бою четверо не повернулося, а багато хто повернувся пораненим. На мою рану на боку Дуб тільки пирхнув: “Тю, подряпина” — а про ногу геть нічого не сказав. Навіть не розпитував, як я дістався до нашого селища. Та я і сам волів мовчати. Добра вийшла в мене перша битва, нічого не скажеш… Мало того, що жодного ворога не вбив, так ще й життя заборгував дівчиську з ворожого племені.

Мати з сестрою ходили, мов чорні хмари. Я розумів чому, але що міг зробити? Не моя провина, що сестра в мене вродлива, гідна на наступний рік стати дружиною Великого ведмедя. Не моя провина, що вона втріскалася в Ясена і не хоче такої честі. Лиска дивилася на мене, ніби я навмисне у своєму першому бою не привів полонянку їй на заміну. Не розмовляла зі мною. Тільки бурчала під носа, що якби батько був живий — він не допустив би.

Тому коли одного ранку Лиска увірвалася до світлиці і з радісним виском повисла у мене на шиї, я одразу відчув лихе!

— Братику, братику, вони впіймали її! Впіймали! Я вийду за Ясена!

— Кого впіймали? — буркнув я і вивернувся. Хай ми двійнята — це ще не причина їй на мені виснути.

— Дівку водяну! Тепер її віддадуть Великому ведмедю, а я… а всі ми…

У народу води було безліч дівчат, то чому потрапити в руки до наших воїнів мала саме ця?

Рутвиця, дочка заклинательки змій, стояла в центрі селища, прив'язана до священного дуба. Я сам не помітив, як підійшов до неї майже впритул.

— Ти ж Боривітер? — тихо спитала вона і скривила розбиті губи у зневажливій посмішці — то як? Будеш мене рятувати?

Її? Від кого її рятувати?

— Ти станеш дружиною Великого ведмедя, це честь для тебе?

— Чесссссть? — засичала вона не згірш за гадюку, — то чому ж ви цю честь даруєте лише полонянкам? Це більше схоже на…

— Замовкни! — я хотів сказати, що якби її не впіймали, то взяли б дівчину з народу грому, але не зміг. Слова застрягли у горлі, бо й справді не дарують коштовних дарунків чужинками, якщо можна їх дарувати одноплемінницям. — Великий ведмідь так забажав. — нарешті відказав я і сам мало не скривився від таких слів.

— Та пішов ти! І ти, і твоє плем'я, і твій Великий ведмідь. Даремно чекати, що завойовник дотримає власної клятви.

***

Я до самого світанку ненавидів поперемінно і себе, і Рутвицю. На світанку я вже ненавидів цілий світ і хотів померти, щоб мене не рвало навпіл дві присяги.

Воїн народу грому має бути вірним своїй присязі.

Воїн народу грому має бути вірним своєму слову.

Мій батько загинув у бою з водяними.

Славид-Богатир, син Великого ведмедя і прабатько нашого народу, ніколи нікого не зраджував — навіть ворогів.

Певно, до печери Семи страхів я прибіг не щось зробити, а нарешті померти, щоб усі сім моїх душ розлетілися світом і ніколи більше не збиралися в такий клубок відчаю. Коли хлопчиків, а потім і молодих воїнів, приводили на випробування, дорослі лишали нас в гаю перед печерою. Може й Рутвицю там лишать?

Я спізнився — її туди вже привели. Невеликим гуртом: шаман, вождь, дружина вождя. І Рутвиця в путах і тонкій білій сорочці.

Сорочка ледве прикривала їй коліна, а на полах не було жодного сліду вишивки, хоча он Лиска собі весільну сорочку так розцяцьковує, що та скоро буде годна сама стояти, без людини всередині. А ще на Рутвиці не було жодного оберегу — тільки стрічка звисала з розпатланої коси. Хтозна, може великі духи одружуються не так, як ми, прості смертні, може їх нареченим не потрібні обереги? Але в легенді сказано, що мати Славида-Богатиря вдягала на весілля сім намист і два пояси.

Вождь і шаман грубо схопили зв'язану дівчину за плечі, а Куріпка, дружина вождя силоміць залила їй у горло щось із глиняної чашки, а тоді розбила порожню чашку об землю. Рутвиця обмякла в чужих руках і її неспішно розв'язали. Те ж, що відбувалося далі, анітрохи не було схожим на весілля. Радше нагадувало полювання, на якому дикого звіра приманюють кров'ю жертви.

Куріпка дістала ножа, тоді підняла на Рутвиці сорочку і повільно провела ножем по стегнах. Дівчина похитнулася, але не пручалася.

— Що, чужинко, куди подівся твій гонор? Нема більше? Дурманом змило? — Куріпка підняла сорочку ще вище, змахнула ножем і відпустила. На боку сорочки негайно проступила червона плямка, а дівчина тихо застогнала.

— Уууу, водяна шльондра! Всі ви шльондри, сорому у вас нема! Тільки одного хочете і наших чоловіків собі...

— Замовкни, жінко! — гаркнув вождь, — твоє діло скінчилося. Чи ти вже за батогом скучила?

— Іди туди! — велів Рутвиці шаман і обличчя його у ранковому світлі виглядало, мов маска лихого духа, штовхнув дівчину в спину й вона пішла. Раз по раз спотикалася, не могла рівно ступати, неначе п'яна.

А я дивився на все це і розумів, що на її місці могла бути Лиска. Могло таке статися, що мою сестру привели б сюди, аби віддати Великому ведмедю. Забрали би у неї всі обереги, напоїли б дурманом і пустили би кров… як пускають жертовному бику, аби Великий ведмідь прийшов поласувати ним навесні. Хіба буде він ласувати… своєю нареченою?

Дівчина зникла в темряві печери, куди ніколи не спускалася жодна жінка, крім суджених Великого ведмедя. Їй доведеться пройти до кінця сім страхів, як тим чоловікам, хто хоче стати шаманом чи вождем. Але вийти назовні їй не судилося.

***

Перший страх я уперше пройшов ще шмаркатим хлоп'ям, тож тепер не боявся. Подумаєш, безкінечна темрява, яку треба пройти навпомацки! Тільки ж мені мало пройти самому, треба знайти Рутвицю. Знайшов, торкнувся і мерщій притиснув до себе, коли вона запручалася. Слабко, як кошеня.

— Це я, Боривітер, не бійся!

— Хто?

— Я виведу тебе звідси, дай руку!

— Звідки? Куди? Хто ти?

Здається, та бурда, якою її напоїли, не просто туманить розум, а відбирає. Лишається сподіватися, що не назавжди. Зате Рутвиця слухалася кожного наказу і не пручалася, хоча так і не пригадала хто я.

Світло вдарило в очі несподівано. У печері із другим страхом завжди горіли смолоскипи. І спав гігантський лев. Завжди спав. Я двічі проходив крізь цю печеру і щоразу він спав, не прокидався навіть від криків десятка хлопчаків. І зараз ми цю печеру спокійно пройдемо, ще й смолоскипа приходимо.

Рутвиця стояла поруч і терла очі. На її сорочці розпливалися червоні плями, хоч і невеличкі, але… І коли вона нарешті глянула на мене затуманеним, п'яним поглядом, я облизнув губи і попросив:

— Куріпка тебе ножем порізала. Можна я подивлюся? Раптом треба промити. Чи перев'язати.

— Дивись — вона заголилася із безтурботним сміхом, а в мене аж у вухах зашуміло.

По лівому стегні в'юнилася довга подряпина, геть нестрашна. Добре було б змити кров, але тут нічим.

— А… на грудях?

Рутвиця задерла сорочку до самої шиї, а кров у моїх вухах загуркотіла весняним паводком.

Подряпина на грудях сильно кровоточила і я її перев'язав. Рукавом від власної сорочки, між іншим!

Якби ще ця дівка не заважала! Якби не намагалася до мене притиснутися, мов не помічала своєї наготи. У мене… я не з мертвого каменю, врешті решт!

— У вашого племені всі дівчата такі безсоромні? — не витримав я.

— Ага — засміялася Рутвиця, тоді раптом замовкла і непевно додала. — Ні. Не такі. Інакші.

Це пролунало майже жалібно і вона тут же опустила сорочку. Клятий, клятий дурман!

Зате печеру третього страху, де зі стелі падали кам'яні бурульки, я майже пролетів, тягнучи за собою дівчину. Хоч якась користь — минулого разу я цілу вічність боявся зробити перший крок.

І отут нарешті злякався сам. Я ніколи й не мріяв дійти до четвертого страху — туди йдуть лише старші воїни. Що нас там чекає?

Нас чекала величезна прірва з вузеньким місточком без поручнів. Не пам'ятаю як ми його перейшли.

П'ятим страхом була темна вода. Глибока вода. І чим мені гребти, якщо однією рукою слід тримати смолоскипа, а іншою дівчину?

— Рутвице, — я закріпив смолоскип у щілині між каменями, — ти сама плисти зможеш?

Вміти вона точно вміє, вона ж водяна. Але чи зможе зараз? Такою.

Рутвиця тільки мовчки посміхалася і очі в неї були геть порожні. Я вилаявся і не придумав нічого кращого, ніж висмикнути в неї з коси стрічку і спробувати прив'язати дівчину до себе. Стрічка була занадто коротка і я у відчаї стягнув із себе сорочку, аби нарвати із неї смуг.

— Ти головне на воді тримайся, а я тебе дотягну. — або й не дотягну. Прокляття, як вони взагалі її відправили сюди саму? Вона б не дійшла до Великого ведмедя, загинула б ще у першому страхові!

Або саме там, у першому страхові її мав забрати ведмідь. А я завадив.

Мені на плечі лягли дівочі руки, губи торкнулися шиї ззаду — і всі думки розбіглися. Лишився тільки сміх Рутвиці, її руки, її губи, її коси… все її тіло, якого можна нарешті торкатися, обпікатися тими доторками. А вона не відштовхує, не сміється, не ненавидить.

Груди у неї м'які та гарячі. Справді гарячі, тепліші навіть за шкіру поруч. А руки прохолодні, але мені стає гаряче від кожного її доторку. І я точно знаю що слід робити далі. Точно знаю, ми з товаришами колись підглядали за старшими хлопцями. Та й якби не підглядали, я би вже здогадався сам. Тільки от штани стягнути і тоді...

Я відсахнувся від неї так, що мало у воду не гепнувся.

— Ні!

— Ти ж хочеш, — здивувалася Рутвиця, опустила погляд і підтвердила, — точно хочеш.

І ступила крок до мене. Прокляття, так, хочу! Вона мені снилася з першої нашої зустрічі. І її тіло вживу ще прекрасніше, ніж у тих снах. Але у снах вона не пила ніякого триклятого дурманного зілля!

Я зажмурився, аби не бачити, аби втриматися, наобум відмахнувся і тут же почув, як шубовснуло. Розплющив очі і встиг побачити на темній поверхні її світле русяве волосся. Одурманена дівчина і справді не могла триматися на воді.

На щастя, вона не пручалася, поки я її витягав. І, на щастя, вода була теплою, нам же навіть обтертися нічим.

— Де ми? — спитала Рутвиця і з огидою глянула на свою сорочку.

— Ти отямилася? — я запнувся під її поглядом і спробував пояснити: — Тебе напоїли якимось дурманом, ти сама не своя була.

— Гм… — дівчина вдягнула таки сорочку і насмішкувато протягла, — То ти мене тому у воду штовхнув?

— Ні… я випадково. Я не хотів!

Прокляття, ну чому вона так легко вибиває мені землю з-під ніг? Я ж її щойно врятував! Вона мала би хоч подякувати, а не знущатися одразу.

— А чого хотів?

— Борг життя віддати! — гаркнув я і відвернувся. Краще дивитися на темну воду ніж на цю прокляту дівчину.

— Штовхнув у воду, а тоді витяг — от і весь борг?

Мені захотілося її вдарити. Чи принаймні забрати смолоскипа і повернути назад — хай сама робить, що хоче. Не знаю як я стримався.

— Ми в печері Семи страхів. Це п'ятий. Після сьомого ти зможеш повернутися додому. І, сподіваюся, я більше ніколи тебе не побачу. А поки пливи за мною.

Я зайшов у воду і тільки тоді зрозумів, що сорочка моя лишилася на березі. Ну, не повертатися ж за нею тепер?