Синича сім'я

Берізка схилила свої пишні коси

Над чистим дзюрчанням джерельця в гаю.

Вона ніби щиро шанобливо просить

Усіх завітати в місцину оцю.

А дуб біля неї, мов сторож кремезний,

Розправив гілляччя своє до небес.

Він тут найсильніший, хоч дуже старезний,

І стовбур його в трьох ти не обіймеш.

В старому дуплі між гілками високо

Здавна проживала синича сім’я.

Й звучить дзвінка пісня пташина щороку,

Що радує щиро усе довкілля.

Трудились синички від ранку до ночі,

І крил не згортаючи навіть на мить,

Для Цвірка й Цвірдзеньки – синочка та доці,

Які, он, в гніздечку лопочуть крильми.

Синички вже знають, як важко буває

Добути харчі для всієї сім’ї.

А ще небезпека, що нишком чигає, -

Усе це лягає на плечі малі.

Якось під обід сколихнувся гайочок

Від крику людських дитинчат, що прийшли

У цей невеличкий затишний куточок

Побешкетувати, як це є завжди.

Рогатки в руках, войовничість в обличчях;

Щось не зрозуміле кричать, верещать…

І страх охопив наших милих синичок,

І кинулись діток вони рятувати.

Матуся махнула багато значуще

Малим у гнізді й принишкли вони.

Сама разом з батьком летіла чимдужче,

Щоб тих хуліганів десь відволікти.

Пташки разом з ними між гіллям і листям

Кудись розлітались із криком сумним.

Та дідо прийшов сивочолий, на щастя,

І щось роз’яснив хуліганам малим.

Ті взяли рогатки, в кишені поклали,

Про щось розмовляючи, геть подались.

Схвильовані ж птахи ще довго кружляли,

Ніяк втихомиритися не могли.

Та все ж зрозуміли, що добра людина

Зла не заподіє нікому й ніде.

І, небу подяка, в потрібну хвилину

Дідусь з добрим серцем якраз нагодивсь.

Та сонце у небі все вище ставало

І завжди насиченим був літній день.

Малі синичата росли-підростали

Й науку життя пізнавали щодень.

Цвірдзенька синичка із братиком Цвірком

Учились літати в котрий уже день.

Був тихий світанок із небом погідним,

За ним настав теплий і сонячний день.

Та ось ненароком упала Цвірдзенька,

Не маючи силоньки знятись у вись.

Й тривожно забилось у мами серденько:

- Тримайся дитино, літати навчись!

Піднялась і впала, і знову злетіти

Старалась, лопочучи швидко крильми.

А збоку її підбадьорює мати:

- Тримайся дитино, сміливо лети!

І ось, їй вдалося! Цвірдзенька злетіла

Якраз у ту мить, коли кішка страшна,

Що десь у кущах недалеко засіла,

Стрибнула й хотіла схопити пташа.

Минулося все, вже уміли пташата

В повітрі триматися міцно крильми.

А ще вони вміли весело співати

Про все, що побачити тільки могли.

Їм сонце всміхалось і квіти кивали,

Листочки шуміли, їх дощ освіжав.

Про все, що хотіли вони, та не знали,

Їх батенько з матір’ю мудро навчав:

- Комашку оту можна їсти й личинку.

В саду вона шкоди завжди завдає.

А ще оту гусінь, зелену та жирну,

Що фрукти та ягоди, й листя жере.

А ще, он, у небі, мов цяточка чорна, -

Це яструб злим оком усіх стереже.

Мов шуліка впаде примара потворна

ЙІ пташиночку всяку вмить наздожене.

Триматися купи всі птахи повинні.

Бо в дружбі одній - тільки сила й снага.

Завжди обережними будьте ви, милі,

Хай доля щаслива вас оберіга!

Якось сильний дощ з блискавицею, громом

Зненацька у полі застав синичат,

Які полетіли далеко від дому,

Щоб поласувати пшеничних зернят.

Гнув вітер безжально пшеничне колосся.

Здавалось, що сховку ніде не знайти.

Шуміло й гуділо грози стоголосся,

Як братчик гукнув до сестрички: «Сюди! – Він кущик густий недалеко побачив. –

Там ми заховаємось, Дзенько, сюди!

Тут листя густе й добрий сховок, неначе.»

І кинулись швидко синички туди.

Та тільки гроза вщухла, знову в халепу

Ледь-ледь не потрапили Дзенька та Цвірк.

Шуліка високо з’явився у небі,

А в нього, звичайно, такий гострий зір!

Він швидко маленьких синичок побачив.

Мов блискавка наздоганяти їх став.

Та подрузі-ластівці треба завдячить,

Яка все побачила, й, наче стріла,

Помчала в гайок й повідомила птАхів.

А ті всі зібралися дружнім гуртом:

Кричали погрозливо, й мусив невдаха

Втекти геть. І все закінчилось добром.

Так добрими дітьми росли синичата.

Батьки були раді за діток своїх.

Та літо минуло, став дощ накрапати

І листячко жовте стелилось до ніг.

Щоднини ставало сумніше у гАю

І рідше лунали вже співи пташок,

Бо їхні сусіди до теплого краю

Ще з місяць тому відлетіли давно.

Дві тітки зозулі ще посеред літа,

Гукнувши прощально, у вирій знялись.

Тоді ластівки, мов перлини на гілках,

Прощаючись з друзями, сумно плелись.

Один дядько бусол похнюплено ходить.

Чомусь він відстав від своєї рідні?..

Уже не так гордо ногами він носить,

Понура постава та очі сумні.

Затримались дикі качки ще у плавнях.

Та й ті цілий день вкупі щось гомонять,

Що разом із гусьми від самого рання

Далеко у теплі краї полетять.

Не все розуміють маленькі синички

Й частенько запитують бабцю сову,

Що десь у дуплі тут живе недалечко.

А та так поважно їм каже: «Угу!»

Сильніше шумів вітер у верховітті.

І їхній сусід павучок полетів

Кудись в далечінь на своїй срібній нитці.

А приморозок розкидав білу тінь…

Цвірк зранку схопився, та плиг із гніздечка

До друга летіти хотів того дня.

Аж, глянь – що за диво!? І тут й недалечко, -

Усе навкруги, мов якась білизна!

Аж очі сліпить – все так сяє іскристо!

І тисячі зірочок срібних блищать.

Лиш глід і калина з червоним намистом,

Немов сиротини в садочку стоять.

Цвірк замилувався: «Все чисте та біле…

Це ж треба покликати Дзеньку сюди.

Що ж це за красуня усе так змінила?..

Та мати сказала? «Це дітки сніги.

Зима вже настала, сутужно нам буде.

Що з того, що гарна вона й осяйна.

Холодна й голодна зима всіх забуде

Й чепуритись буде вона лиш одна.»

«А що ми зимою робитимем, ненько?

Я квіток не бачу й комашок нема. –

З гніздечка дивилася сумно Цвірдзенька, - Усе заховала під снігом зима.»

Тут батько виходить поважно з хатини:

«Хто в літку надбав – тим зима не страшна.

А ще он червоні ягідки калини

І будемо всі працювати сповна.

А ще всі синички кочують зимою

Поближче до того людського житла.

Де більше харчів буде нам під рукою.

Й не буде страшною так люта зима.»

- А це що за диво під снігом зелене? –

Цвірк скрикнув, а батько уважно сказав:

"Це вічнозеленії віти ялини –

Природі надія, що прийде весна!"