Ти тільки мій

«Ти тільки мій»

- Ссс, - Катерина з відкритими вустами втягувала в себе повітря, наче це могло замінити анестезію.

Вона стояла оголена у ванній кімнаті напроти шафи із дзеркалом, роздивлялася шию із кривавими синцями та змащувала їх спеціальним гелем. Дівчина видавила із туби його залишки і зрозуміла, що всі її протизапальні засоби та спирт теж, закінчуються і треба поповнити запаси.

Із дзеркала на неї дивилася пишногруда пані з мармуровою шкірою, з величезними блакитними очами, рожевими припухлими вустами. Її довге біле волосся було зібране за допомогою дерев’яного олівця у високу вежу на самій маківці. Вона почухала ніс своїм довгилезним червоним нігтем й усміхнулася.

«Хіба я не троянда? Чого йому не вистачає?» - думала Катерина, дивлячись у своє відображення.

П’ять років тому, коли Катерина побачила у нічному клубі двохметрового красеня з атлетичною статурою, вона і не могла здогадатися, що йому, її Максу, на той час було лише п'ятнадцять і, що він ще навчається у загальноосвітній школі, а вона вже четвертий рік навчалася в універі. Та хіба можна було зупинити блискавки та пристрасті, які випромінювала парочка один одному, затьмарюючи світломузику і заглушаючи гучні треки.

З того самого часу її життя перетворилося на американські гирки, ніби у серіалі «Санта Барбара». Вона вважала взаємну пристрасть вищу за спокійне та розмірене почуття, яке називається у світі «любов’ю».

Катерина почула звук прокручування ключа у замку вхідної двері, накинула прозорий рожевий халатик і вийшла у коридор. Макс тримаючись однією рукою за стіну, знімав кросівки. Він мовчки підняв до неї голову із засохлими кровавими подряпинами на щоці, кашлянув у кулак та запитав:

- Чого не спиш?

Вона не дуже здивувалася його нічному поверненню, бо кожний раз після з’ясування стосунків та бійки, він уходив від неї назавжди, але завжди повертався.

- Ти вирішив ночувати вдома? – усміхнулася Катерина і уперлася кулачками у боки так, що і до того прозорий халатик не приховував її смачні форми, а зараз і зовсім вона стояла оголена, як натурниця перед художником, - чи до твоєї шмаркачки у гуртожиток не пропустили? – вона не переставала атакувати питаннями хлопця.

Макс закотив очі до стелі, важко вдихнув і почав знову натягувати кросівки, які тільки що зняв і ще не встиг поставити їх рівно й вони валялися посередині невеликого передпокою.

- Ні! Ти не куди не підеш! Ти тільки мій! – вона перегородила своїм тілом вхідні двері і вчепилася за нього.

Катерина притулилася щокою до його спини, вдихнула аромат чоловічого тіла впереміш із парфумом, який вони вибирали разом на День закоханих й відчула неймовірне бажання заволодіти ним.

Він вже звик до такої шаленої прелюдії своєї коханої дівчини, відчув спиною, як вона задрижала та глибоко задихала, її обійми знову затьмарили його розум. Макс, взутий в один кросівок, розвернувся до Катерини, витяг із її волосся олівець і шовкове пахуче волосся розлетілося хвилями по її плечам і обличчю, роблячи її ще більш сексуальною і бажаною. Він лагідно взяв у долоні її обличчя, прибрав неслухняне волосся та зазирнув у вічі…і все… його свідомість поглинула в павутиння пристрасті.

Він цілував її плечі та груди, вона здирала з нього футболку та джинси, їх вуста, руки, ноги спліталися в єдиний шалений подих…

Наступного ранку Катерина, як завжди прокинулася раніше, щоб встигнути вчасно доїхати до свого офісу на стареньких жигулях Макса, які могли зупинитися «відпочити» хоч коли. Вона подивилася на сплячого красеня і зітхнула, побачивши на його щоці подряпини, які сама і залишила в пориві ревнощів. «А чого він листувався з якоюсь однокурсницією? Та ще й заховав смс, коли вона заглянула у його телефон ззаду?» - згадувала Катерина причини свого гніву, які переросли в суперечку, а потім і в бійку.

Вона тихенько піднялася із ліжка, закрутила волосся у вежу на маківці, закріпила олівцем й пішла на кухню, щоб випити солодкого чай та приготувати Максу бутерброди в універ.

У відчинене вікно подув прохолодний ранковий вітерець, утворюючи протяг і кватирка гучно бухнула об шибку. Катерина потягнулася рукою, щоб зачинити й здригнулася от несподіваного привітання:

- Добрий ранок, Катрю, - Макс прокинувся від гуркоту і прийшов на кухню, - мабуть, буде дощ?

- Боже, як ти мене налякав, - вона тримала руку на груди і мотала головою.

За вікном враз потемніло, блискавка «перерізала» пів неба і разом із довгою та потужною канонадою грому, у скло забарабанив дощ.

- А це що за явище? Хто його запрошував? – Катерина дивилася на дощ через вікно і схоже, розмовляла із ним.

- Мені із тобою треба поговорити, - Макс вмостився на табурет.

Він дивився на Катерину, а вона пильнувала за краплями на склі, які були схожі на маленькі кульки і після зіткненням із склом, перетворювалися на потічки і чомусь нагадували йому сльози на обличчі.

- А я ніколи не бачив, як ти плачеш, - звернувся він до коханої дівчини і відразу вибачився.

Катерина розвернулася до свого хлопця і здивовано подивилася:

- Я не вмію ридати! – із викликом відповіла вона, - я сильна!

- Отож і воно, - розчаровано відповів Макс.

- Ти про це хотів поговорити? – подивилася Катерина на годинник на руці, - в мене обмаль часу, - ти ж знаєш, як довго по місту їде наш старенький жигуль.

Макс вже три дні намагався поговорити про своє рішення, але Катрини пристрасті та ревнощі заповнювали все їх життя, не залишаючи й куточка на врівноважене спілкування.

- Я підписав контракт до АТО, - нарешті вимовив хлопець.

- Що ти зробив? – Катерина сподівалася, що їй це почулося.

- Ти ж зрозуміла, - не став повторювати Макс своє рішення.

- Ти збожеволів? – Катерина подивилася нервово на годинник і сіла на табурет поруч із Максом, - у тебе ж заняття в універі, - вона нервово клацала довгими нігтями по столу, - у тебе не має військової підготовки чи досвіду, як у твого батька-«афганця». Тобі не вистачає грошей, які дають твої батьки?

- Зупинись, будь ласка, - Макс доторкнувся вказівним пальцем до її вуст, - я прийняв рішення, в універі взяв академвідпустку, батько мене підтримав і більше того, мене чекають на військовій базі, де за день він почне готувати добровольців військовій справі.

Катерина обвела очима по кімнаті в пошуку свого телефону, протягнула руку до підвіконня, де він лежав і зробила виклик:

- Ганно, привіт! У мене форс-мажор. Мг… Запізнююсь. Мг…Ти можеш мене прикрити перед керівництвом? – Катерина зрозуміла, що ця розмова не на хвилинку, - Дякую, - відповіла подрузі і відклала телефон.

Вона схрестила на грудях руки й сказала:

- То я тебе слухаю, коханий!

- А я все сказав, - посмикав плечима Макс.

- Ти не сказав, навіщо це тобі?

- Добре, - глибоко вдихнув хлопець, - по-перше, я хочу захищати нашу країну разом із батьком, по-друге, наші відносини з кожним роком стають все менш комфортними, для мене.

Катерина обурена після «по-друге», встала надута із за столу і почала готувати чай та бутерброди.

- Якщо ти мене перестав кохати, можна просто роз’їхатися, а не йти на війну, щоб загинути, - вона тихо продовжила розмову, що було незвичним для неї, - я не розумію цього АТО. Не розумію, взагалі, за що воюють ДНР-івці? За що гинуть наші хлопці? Для мене - це війна олігархів. І неважливо, у влади буде оцей олігарх чи інший.

- Там ніхто не воює ні за які прізвища. Там воюють за свою батьківщину, за свої села, за свою землю, - він намагався донести до Катерини свою позицію.

Катерина поставила на стіл тарілку із бутербродами та дві однакові чашки із гарячим чаєм. Чашки були білі із червоним серцем, одним на дві чашки, якщо їх поставити поруч. Цей дует чашок їм подарувала Ганна, подруга Катерини на якийсь новий рік. Дивно, що вони досі цілі, бо при чергових суперечках закоханих, на кухні з кожним разом посуду становилося все менше та менше.

- Ти ж бачила в новинах сюжет про Дебальцевській котел? – Макс серйозно подивився на свою дівчину.

Катерина гучно розмішувала цукор в чашці і нервово дивилася на Макса:

- Де Дебальцево, а де наше Дніпро? – майже вигукнула вона.

- Це так здається, що далеко, але якщо не стати на супротив, то оті «незрозумілі» швидко дійдуть і до нас, - теж голосно та нервово відповів Макс.

Катерина витягла із чашки маленьку ложку і з силою кинула у раковину, але попала по порцеляновій солонці і та, разом із сіллю, полетіла з грохотом на підлогу, розбившись на маленькі гострі частинки.

Макс підняв до гори брови, мовчки піднявся із за столу, взяв віник, з наміром підмести склянки, але зупинився, поставив віник на місце та пішов із кухні.

- Ти куди зібрався? – вискочила Катерина слідом за ним і вчепилася за рюкзак, куди Макс почав складати речі першої необхідності.

Він, не вагаючись, смикнув на себе рюкзак, за тонку лямку зачепився ніготь Катерини, тріснув і відлетів кудись.

- Та ти зовсім збожеволів! – вона заволала, розглядаючи корявий край колись довгого та красивого нігтя, - ти мені зробив боляче, - і протягнула руку, щоб розідрати його щоку, але Макс перехопив її і з силою відштовхнув.

Катерина відкритим ротом хватала повітря, наче збиралася нирнути під воду.

- При-пи-ни, - тихо по слогам запропонував Макс і виставив вперед долонь, щоб зупинити бійку, - заспокойся.

Він швидко кинув у рюкзак змінний одяг, натягнув на себе джинси та футболку і пішов до вхідних дверей.

- Машину я забираю, вибач, - він поклав у кишеню ключі від автівки, які висіли на цвяху біля дверей і закрив за собою двері…

Катерина, наче розірвана повітряна кулька, повільно спустилася на підлогу, лягла та закрила очі. Не хотілося ні про що думати, взагалі, не хотілося жити.

Десь там, на кухні, дзвонив телефон. Замовкав і знову дзвонив.

«Я потім передзвоню, коли зможу» - подумала виснажена дівчина і заснула…

***

Катерина ще в під’їзді зняла із себе куртку та струсила з неї сніг, постукала об підлогу черевиками і тільки потім зайшла до своєї квартири. Вдихнула тепле рідне повітря, де ще зранку залишився аромат її парфумів і згадала про спільне життя із Максом, коли квартира була насичена і його приємним чоловічим ароматом.

«Вже півроку, як Макс на війні. Не пише і не дзвонить. Мабуть, ненавидить мене досі?» - Катерина своїми думками себе чи виховувала чи мучила: «А я, здається, кохаю його».

Колись вона читала про таке явище, як пристрасть – воно, це явище, не на все життя, запевняв автор, воно швидко зникає і може перетворитися на байдужість чи - у кохання. Кому, як поталанить.

Катерина подивилася на свої незвично короткі нігті у нюдовому стилі, поправила на столі дві білих порцелянових чашки так, щоб стояли близенько одна до одної і серце було одне спільне. Подивилася на вікно, за яким завивав вітер та наліпляв скло білим сніжним шаром. Тяжко видохнула і знову подумала про Макса. ЇЇ думки перервав рінгтон мобільного телефону.

- Алло, - вона витягла слухавку із сумки і приклала до вуха.

- Привіт, Катруся, - схвильовано почала подруга.

- Привіт, Ганно, я тебе слухаю.

Подруга на хвилину замовкла, а потім випалила:

- Твого Макса учора привезли до шпиталю у Мечниково, - тяжко видохнула подруга, - друзі кажуть, його дуже зачепило. Він живий, але чи зможе повернутися до звичайного життя - невідомо…

Катерина не пам’ятала, як вдягалася і добиралася до шпиталю, вона прийшла до тями, вже коли стояла у білому халаті біля високого медичного ліжка і не моргаючи, дивилася на свого Макса-бородача - блідого, із білосніжною марлевою пов’язкою на одному оці, із перев’язаною рукою і…під білим простирадлом за контуром була лише одна нога…

Дівчина затулила вуста рукою і, з повними очами сліз, подивилася на медичну сестру, яка її супроводжувала. Немолода жінка, із втомленим обличчям, похитала головою і вийшла із палати.

Катерина опанувала себе і трішки заспокоїлася. Вона обережно, торкнулася своїми пальчиками до цілої ноги, потім - до цілої руки.

Макс відкрив єдине око, побачив Катерину та застогнав.

- Все гаразд, коханий, я з тобою, - прошепотіла вона, пригладила його розпатлане довге волосся і стала навколішки біля ліжка, з її очей без зупинки текли сльози, - Я з тобою!