Уламки світів

Він умів зшивати собою простір і час. З’єднував докупи тріщини у світах, всотував їхні рвані, нерівні краї, розчиняв на атоми та молекули, пропускав крізь своє нутро й вивільняв цілесеньке, наче нове, полотно світу. Він навіть зумів би з’єднати в одне два різні світи, а то й три. Якщо б, звісно, дуже захотів, і це не здавалося б таким безглуздим. Аж настільки безглуздим, що навіть не спадало на думку.

Світи все йшли тріщинами, розколювались, норовили розлетітися на шматки. А опісля – гострі уламки простору били своїми зубатими кутами в полотно інших сфер, наче вгризалися в них, прагнучи випити красу й цілісність, що самі втратили недавно.

Він бачив таке чимало разів, оте розпорювання животів світам шматками розбитих сфер. Кожного разу щулився від того, стискався, наче то його шкребли по живому гострим лезом. Й одразу спішив на підмогу, як тільки змога дихати поверталась до нього. Ховав велетенські уламки у свої нескінченні кишені. Вишукував їхніх побратимів, припасовував так і ось так, складав наче пазли, а тоді зарощував їх собою, округляв, відновлював, антирозбивав, зцілював.

Вони всі полегшено зітхали, якийсь час не вірили своєму щастю, а потім знову – спочатку тихенько, а потім усе сильніше й сильніше, пульсували, розширювались, мінились, жили. Він всміхався до них, витирав впріле чоло рукавами сорочки, милувався, злегка схиливши на бік голову. А тоді, наче спійманий на гарячому за цим любуванням, різко крутився на п’ятах і йшов у зоряну глибину.