Cало з Темного Боку

Ресторан на місячній станції був ущент забитий відвідувачами. Роботи-офіціанти сновигали між столиками, розносячи замовлене й згрібаючи порожні тарілки. За одиноким столиком біля стіни сиділи двоє: Майкл, довгов'язий хлопець в окулярах, із неохайною зачіскою, і Тарас, гладкий високий чолов'яга з вусами та оселедцем.

— Ну і як тобі тутешня їжа? — запитав Тарас у колеги, відкусивши від бургера й скривившись.

— Та ніби нічого, — знизав плечима Майкл. — Але я завжди таким і харчувався, тому звик.

— А мені — гидота, ти вже вибач. Дали право продавати своїх напівфабрикати лише великим корпораціям, які змогли гроші заплатити. І тепер ми змушені їсти типові бургери, суші та картоплю фрі. Наших українських виробників навіть не допустили до конкурсу, бо ні в кого не було грошей на внесок. От і маємо тепер, що представлені китайська, мексиканська, японська, індійська і купа різних інших кухонь, а українська — зась. А я так сумую за борщем, за салом…

— Ну повернешся додому — поїси, — втішив Тараса Майкл. — Ти казав про борщ — то такий суп червоного кольору, я чув. А сало — це що?

— О, сало! — замріяно промовив Тарас і аж облизнувся. — Ти навіть не уявляєш, яка то насолода… Біленьке, з тоненькими прожилками м'ясця, трохи присолене… Аж тане в роті… А якщо ще з часничком та чарочкою, то… Ой, ні, це треба скуштувати, словами не розкажеш...

Майкл теж облизнувся: мабуть, дуже вже привабливо Тарас описував свій улюблений делікатес.

— Певно, то дійсно смачна страва, якщо так за ним сумуєш, — промовив він. — Може, напишемо пропозицію керівництву, щоб уклали угоду з якоюсь українською компанією й постачали на базу сало?

Тарас лише відмахнувся.

— Та ти ж знаєш, що наші фірми не потягнуть такі великі внески. А якщо навіть і знайдеться така, то стільки часу треба на перевірки всякі, дотримання стандартів якості, укладання угоди. Може й рік минути, чи два. О, до речі. В мене є цікава пропозиція. Ну, вона трошки ризикована, але в житті іноді треба ризикувати, щоб отримати задоволення.

Майкл зацікавлено присунувся ближче до Тараса.

— У тебе є знайомі, які зможуть постачати на місяць вашу національну їжу?

— Ні, якби ж. Але є дещо краще, — Тарас озирнувся, упевнившись, що ніхто не підслуховує, і додав пошепки: — У мене є сало. Зовсім трошки.

Майкл аж підстрибнув від несподіванки, хотів щось запитати, але Тарас жестом наказав мовчати.

— Заходь сьогодні в гості після роботи.

Увечері, як і було домовлено, Майкл підійшов до круглих дверей в каюту, на яких красувалася табличка "Старший заступник в.о. керівника з питань механізації та роботизації процесів з обслуговування персоналу Чубенко Т.", і обережно постукав. Минуло кілька хвилин, але ніхто не відчинив. Майкл постукав ще раз, уже голосніше. Нарешті почулося, ніби хтось великий і неповороткий вовтузиться за дверима. Впало на підлогу щось важке. Нарешті Тарас відчинив і здивовано глянув на Майкла.

— Тю, а чого це ти так пізно? Я вже було заснув…

— Так ти ж запрошував після роботи.

— А! Я просто думав, що ти не прийдеш, ну там справи будуть, чи злякаєшся. Але як уже прийшов, то заходь.

Тарас впустив Майкла в каюту й зачинив двері на замок. Озирнувся, наче шукав когось ну дуже непомітного, хто міг би проскочити несанкціоновано.

— Майклу, чуєш, ти ж тут ніби інженер, — обережно запитав він. — У каютах точно нема камер?

Майкл замотав головою.

— Точно. Це приватна територія працівників станції, тож вести будь-який запис на ній не можна згідно з конвенцією про права…

— Ага, чудово, — перервав Тарас. — Тож давай одразу до справи. Тільки обіцяй, що нікому не настукаєш. Я ж вас, американців, знаю, для вас закон перше за все, навіть абсурдний і антилюдський.

— Заспокойся, це буде наша таємниця.

— Чудово. Як я уже сказав, у мене є трохи сала.

— Як ти його провіз? Вони ж увесь багаж ретельно перевіряють.

— Не питай — то таємниця, — Тарас хитро покрутив вуса. — Але нам важливіший не процес перевезення, а результат. Сало тут.

Тарас підійшов до маленького холодильника, відчинив дверцята, дістав звідти безліч контейнерів і пакетів, поки нарешті не дібрався до крихітного згортка паперу, захованого біля самої стінки. Урочисто дістав згорток, поклав на тарілку і розкрив. Сало там дійсно було, але трохи. Приблизно із сірникову коробку.

— Ну що, скуштуємо один із символів України? — запитав він Майкла.

Той мовчки кивнув. Тарас дістав із шухляди величезний ніж, майже на пів руки в довжину, обережно підніс до шматочка і так само обережно відрізав дві тоненькі скибочки. Такі тоненькі, що аж просвічувалися в неонових лампах каюти.

— Ну давай!

Тарас поклав скибочку до рота. Майкл повторив за ним. Пережовували делікатес довго й ретельно, наче намагаючись вловити найтонші нотки смаку. Нарешті Тарас проковтнув сало, поплескав себе по животі й запитав:

— Ну, як воно?

Майкл трохи задумався, бо, правду кажучи, не розпробував такий малий шматочок.

— Нічого так. Незвичний смак.

— О, наша людина! — Тарас ляснув Майкла по плечу так, що той мало не впав.

— Смачно, але дуже мало…

— От якби ж я міг ще дістати… Але повернуся на Землю лише через місяць. О, Майкле, слухай. Ти казав, що твій хороший друг працює на синтезаторі їжі.

— Так. Але сало вони не синтезують. Можуть лише те, на що є зразок.

Тарас плеснув себе по лобі.

— Зразок! Як же я раніше не додумався! Давай я дам зразок мого сала, а він синтезує нам великий шматок. Можна так?

— Мабуть, можна. Я в нього попитаю.

— Почекай-но. А він нас не здасть? — Тарас знову озирнувся, наче помітив шпигуна.

— Він людина честі. Та й сам не проти буде спробувати цей делікатес.

— О, давай так. Ти в нього завтра попитаєш, а як він зможе, то я дам зразок. Хай зробить великий шматок, і я пригощу усіх колег. Ой, у мене ж післязавтра день народження. Хай твій друг мені зробить подаруночок, га?

Майкл кивнув.

***

Наступного вечора хтось знову постукав до каюти Тараса. На порозі стояв Майкл і загадково усміхався. Тарас щільно закрив за ним двері й озирнувся.

— Усе йде за планом! — урочисто промовив Майкл. — Синтезують нам сало. Але потрібен зразок масою не менше десяти грамів.

— Десять грамів? А це скільки приблизно?

— Не знаю. Ваг у мене при собі нема. Як можеш, дай увесь шматочок. Про всяк випадок.

— Увесь? — Тарас почухав потилицю. — А що я смакувати буду?

— Так синтезує він. Багато! — Майкл розвів руки, наче рибалка, що хвалиться розміром упійманої риби.

— А як не вийде? То що? Пропаде моє сальце?

— Все буде окей! Синтезатор надсучасний. Не переймайся.

— Ну, якщо так, то тримай зразок.

Тарас знову поліз у холодильник, дістав заповітний згорток і ніжно подивився на нього. Притис до грудей, погладив і лише після того віддав Майклу.

— Ось. Бережи його!

Майкл мовчки кивнув і поспішив з каюти.

***

На день народження Тарасу дали відгул. Зранку він чепурився перед дзеркалом, підкручуючи вуса та оселедець. Раптом у двері постукали. Тарас насупився, бо його відривали від важливої справи, але тут згадав, що чекає на Майкла. І справді, то був він — усміхнений, наче дитина, якій дали пакет цукерок. Майкл дійсно тримав пакет, але явно не з цукерками, бо той був прямокутний і важкий.

— З днем народження! — привітав він друга і вручив тому пакет.

— Тсс! — Тарас швидко схопив подарунок, впустив Майкла і зачинив двері.

— Усе вдалося! Тільки глянь.

Тарас обережно поклав подарунок на стіл, розгорнув і понюхав.

— І справді, аромат що треба. І виглядає, як моє оригінальне. Молодець твій друг! Скуштуймо!

— Почекай, — замотав головою Майкл. — Ти ж хотів усіх пригостити.

— А, ну звичайно, мало не забув. Давай ти збігай до всіх колег, запроси, хай заходять на вогник. А я поки стіл накрию.

Майкл кивнув і зник за дверима каюти. Тарас вирішив, поки ніхто не бачить, таки спробувати штучне сало. А то раптом колеги все з'їдять і йому не залишать. Дістав свого улюбленого довгого ножа, рівненько відрізав шматок і скуштував. Смак як у справжнього, нічим не гірше. Але присмак якийсь дивний. Наче пече язика. Ну нічого, їсти можна.

Гості не забарилися. Майкл запросив усіх спробувати дивну їжу, яку вони ніколи не смакували. Само собою, їм було сказано, що це велика таємниця, бо страва синтезована нелегально. Але до чого всі ці правила, якщо жителям станції вже набридла одноманітна їжа, завезена корпораціями, і хотілося чого екзотичного. Правила для того й існують, щоб їх іноді порушувати. У маленьку Тарасову каюту набилося двадцять з гаком осіб. Тарас розклав делікатес на канапки з чорного хліба й посипав часничком. Гості були в захваті від делікатесу, хвалили Тараса за те, що провіз сало, і синтезатора за те, що його розмножив. От тільки Майкла не хвалили за посередницьку роботу. Відрізавши сала кожному, а потім іще по шматочку, бо дуже всім сподобалося, Тарас збагнув, що залишився зовсім маленький кусник. Тому зрадів, що сам скуштував заздалегідь.

Коли гості пішли, Тарас заховав залишок сала в холодильник, щоб, коли ще випаде можливість, синтезувати більший шмат. Це був найкращий день народження за останні роки. Найкращий — бо його хвалили, а не просто сухо вітали…

***

Наступного ранку Тараса розбудила станційна сирена. Такої тривоги вже давно не було. Востаннє сирену вмикали пів року тому, коли обвалився місток між двома відсіками, троє працівників упали і зламали руки-ноги. Невже знову щось зламалося? "Будують, аби швидко, за якість не думають", — подумав розлючений Тарас, якого відірвали від чудового сну. А в тому сні було сало… Багато сала… Шмат розміром зі стіл… І він відрізав, їв і відчував блаженство...

"Дідько, перервали сон своєю бікалкою!" — з цією думкою Тарас нарешті скочив з ліжка і визирнув у коридор. Там метушилися люди, бігали туди-назад і щось вигукували. Тарас прислухався, але почув лише щось про сильне сп'яніння та отруєння.

— Гей! Народ! — гукнув він до працівників станції. — Що сталося? Кого отруїли? Що за гамір?

— Двадцять троє людей чимось отруїлися! — відповів захеканий медик і побіг кудись далі.

— Гей! Чим отруїлися? А раптом я те ж саме їв? Агов, перевірте мене! — Тарас вибіг з каюти.

— Швидко в медблок! — наказала лікарка, що якраз пробігала коридором, несучи важку сумку з препаратами.

Тарас поспішив у крило, де розташовувалася лікарня. Тут гамір стояв ще гірший. Метушилися лікарі, носили туди-сюди якісь склянки, медикаменти й апарати.

— Агов, медики! Мене перевірте! А може, я тим самим отруївся, просто ще не відчув! — закричав Тарас, привертаючи до себе увагу.

— О, Чубенко! А ми якраз тебе шукали! — до нього підійшов Джон, що завідував медблоком.

— Мене? А що я? Я нічого. Прийшов, бо піклуюся про здоров'я.

— Ти в курсі, що всі люди, які отруїлися, вчора були в тебе, святкували день народження?

— Правда? А… Ні, не в курсі. Тоді мене теж перевірте!

— Почекай. Ми не можемо визначити причину харчового отруєння та алкогольної інтоксикації! Що вони їли в тебе? Звідки в тебе контрафактний алкоголь?

— Що їли? — Тарас удав, що задумався, — Щось їли. Так зразу і не згадаю. А що пили? Кожен приносив щось із собою

— Давай згадуй! — гаркнув Джон. — А то прямо зараз піду й перевірю твою каюту.

— Ні-ні, не треба! Ми все і так з'їли, нічого не залишилося. Їли чорний хліб з часником, наша національна закуска. Може, то часник був дуже злий?

Джону тим часом подали планшет з результати аналізів. Він швидко пробіг очима текст і насупився.

— Так, Чубенко, ану зізнавайся! У їх крові виявили сліди алкоголю, якогось невідомого. Такий на станції не продається. Це ти провіз?

Тарас затрусився.

— Алкоголь? Який алкоголь? Нема в мене ніякого алкоголю. Ось прямо зараз можете перевірити. Кажу ж, їли хліб з часником. Може, то хтось інший їх напоїв?

Джон глянув у вічі Тарасу.

— А от я тобі не вірю! Самий хліб їли з часником? У тебе ж день народження був! Гостей пригощав тільки хлібом, ага! Не схоже це на тебе, ой не схоже. Ти ж поїсти перший. І пригощати любив завжди. А на свято хлібом годував. Щось тут не те. До речі, тобі зараз теж зроблять аналіз. Ти їв усе, що їли гості?

— Так, звичайно, я ж обожнюю часничок з чорним хлібом, та ще й із сальцем…

— З чим?

— Та ні з чим.

— Не бреши!

Що тут вдіяти, довелося Тарасу зізнатися, що таки їли вони заборонений продукт. Керівництво лікарні взяло останній шматок на експертизу. Тарас уже пожалів, що розбовкав про сало. Треба було самому тихенько доїсти, а потім нове привезти...

Ввечері до каюти постукали.

— Увійдіть, відчинено, — сухо сказав Тарас, що лежав на ліжку й дивився у стелю, пригнічений пригодою із салом.

— Вітаю, — так само сухо промовив Джон, увійшовши. — Щось підозріле з твоїм салом. Це не просто свинячий жир. У ньому виявили близько п'ятнадцяти відсотків алкоголю невідомого виду. Як ти це поясниш?

Тарас скочив з ліжка й відкрив рота від здивування.

— Алкоголь у салі? Як це так? То не я. У мене сало було нормальне. Всі претензії до того, хто його копіював на синтезаторі.

— Ні, Чубенко, претензії до тебе. Синтезатор їжі у нас дуже точний, похибка у складі продукту максимум два відсотки. А алкоголю в зразку значно більше. Ти його в спирті тримав, чи як?

— Та не тримав, у папері воно було загорнуте. Ану дай згадаю... А! — Тарас ляснув себе по лобі.

— Щось згадав?

— Згадав, — зітхнув Тарас. — Карати не будете?

— Подивимося.

— Я на станцію провіз не тільки сало. Поряд була захована фляжка з нашим первачком. Ну, це такий український напій. І з неї трохи пролилося, мабуть, кришка відкрутилася. Попало на сало. Первачок я давно випив. А сало, виходить, заспиртувалося. Я то звик, мені нічого. А от колеги постраждали…

Джон лише похитав головою.

— От до чого доводить ретельний добір компаній з постачання їжі! — промовив він. — Так, Чубенко, пиши петицію, щоб пропустили на Місяць українські продукти. А то ще щось нелегально провезеш, а нам, медикам, наслідки вигрібати…

***

Усе закінчилося добре. Через два дні Тарасові колеги, здорові й повні сил, повернулися до роботи. Петицію розглянули й затвердили українську компанію, що тепер постачала на станцію смачні страви. Тепер усі працівники мали змогу скуштувати борщ, пампушки, вареники, сало з часничком і багато інших смаколиків. Ось так звичайне українське сало допомогло популяризувати нашу кухню на Місяці...