Пироги з вишнями

Багато століть поспіль лицарі вбивали драконів. І не мало значення, чи заподіяв комусь той дракон шкоду, а чи живе мирно у злагоді з собою і навколишнім світом. Ото одягне лицар обладунок, візьме до руки гострий меч і нишпорить високо в горах у пошуках першого ліпшого дракона.

B горах тих жив скельник-ювелір, талановитий майстер, а з ним — дракон невеличкий, друг його вірний і лагідний. Дракончик той нюх мав гострий до каменів коштовних та пирогів із вишнями.

В тінистій прохолоді печери спалахнули бурштинові очі, а за мить в ранкових променях сонця заблищала небесно синя луската шкіра довгої вузької морди та широко розставлених вух. Дракон виплюнув малий предмет собі під ноги й підкотив його носом. Скельник зацікавлено поглянув на знахідку: непримітний камінець, що ледве визирав з грубої породи.

— Ти ба! Чудова знахідка.

Дракон замість відповіді потягнувся носом до його кишені. А коли той не поворухнувся, все ж мовив голосом вкрадливим:

— Доки мій ніс вчуває цю смакоту, нема мені діла до блиску самоцвітів.

Скельник розсміявся і наступні пів години обидва наминали пиріг біля входу в печеру. Ta не встигли вони сито облизнутися, як почули тріск і гуркіт, бряцання важкого обладунку. Дрібні тваринки розбігалися, а тендітні стебла лохини та суниці ламали чоботи нахабного незнайомця.

— Гей ти, драконе кровожерний, прийшов я тебе вбити.

Перезирнулися скельник із драконом і хотіли вже запитати: 《навіщо?》, коли полетіли на їхню печеру стріли гострі, з червоним оперенням.

Ледве встигли двоє друзів чкурнути в оманливо безпечну темінь печери.

Скільки жили вони тут, до коренів гір не спускалися.

Тепер же не зговорювались, а вирішили тікати аж до самого колодязя дзеркальних вод.

Той колодязь — не простий, і напитися з нього не вийде. Проте, потужнішу силу він має, бо захований чарівний світ у його надрах.

Та тієї миті скельник і дракон не думали про казкові дивовижі, лише про порятунок та втечу. Десь позаду ще лунали дзвінкі удари стріл об каміння, а темрява навколо густішала.

Дракон чхнув і викрешив маленьку іскру, але стало її ненадовго.

Біля коренів гір дихання їхнє густішало, а холодний піт на шкірі скельника змішувався з суцільною вологою повітря.

Вони затремтіли. Дракон підібгав хвіст і заходився винюхувати дорогу. Очі звикали до темряви, проте вона підступала звідусіль.

Засапані скельник та дракон усе далі й далі бігли печерою. Вів їх ледь вловний відблиск казкової магії, що, наче пір'їнка, лоскотав драконові ніздрі.

《Минули години, дні чи, може, вічність?》 — думав скельник.

Насправді ж, над верхівкою гори сонце не встигло навіть піднятися до найвищого піку. Та друзі не могли цього знати.

Посеред чергового тунелю просто під їхніми ногами тьмяно виблискував таємничий предмет. Майже куб, але з розколотими гранями.

Скельник вже схилився над дивовижею, коли дракон помітив краєм ока порух темряви.

Ляснув хвостом аби привернути увагу. Луна прокотилася печерою, аж вуха затремтіли.

Не зчулися вони, як дорогу до колодязя перетяв лютий гоблін. В долонях дві шаблюки, вуха розчепірені, наче крила летючої миші, а очі великі, овальні, блідо-рожевим світяться.

Ляснув він зубами й стрибнув до скельника. Замахнувся шаблею та не зміг заскочити зненацька. Увернулися друзі від його зброї й почали задкувати, коли загарчав дракон і заступив переляканого скельника.

Очі спалахнули жовтим полум'ям, ніздрі сіпнулись, а голос завібрував тихим чаром:

— Спи. Спи міцно. І ніколи більше не полюй на драконів та їхніх друзів.

Очі гобліна вмить сховалися під напівопущеними повіками, а погляд став втомленим і розфокусованим.

Не гаючи часу, скельник та дракон рушили далі. І ані слова не сказали вони один одному про загіпнотизованого нападника позаду.

Кроки їхні ставали важчими, а тунель все звивався під горою. Нарешті вивів обох до великого кам'яного колодязя.

Від нього линуло яскраве блакитне сяйво. Мружачись, скельник та дракон наблизились, намацали врізані кругові східці й почали повільний спуск.

Дракон ішов першим. Він витягував вперед шию, а хвостом підтримував скельника, аби той не ослизався на небезпечному шляху.

Там, де звичайний колодязь повниться водою, мерехтливе сяйво утворювало прозоре скло. Обидва дуже обережно проминули його і спуск завершився.

Тепер перед скельником і драконом закручувався підйом з колодязя у світі, де вони сподівалися знайти прихисток.

Підіймалися з колодязя повільно й обережно, проте наполегливо. Крок за кроком. Вгору, вгору, аж до освітленого сонячним промінням саду. Декілька хвилин обидва засліплено мружились, доки не звикли до нового сонця. Тим часом прислухалися й принюхувалися до незвичних запахів та співу незвіданих птахів.

Переступаючи з лапи на лапу від цікавості й нетерпіння, дракон незграбно зачепив декілька найближчих кущів.

Ще більше занепокоївся, коли під великим трояндовим кущем хтось оприявнився метушнею й шарудінням. Аж ось стоїть проти них особа дивна й несподівана. У сукні з бантом і з чарівною палицею у лапці.

— Так, я — миша. Польова фея, якщо висловлюватися точніше, — роздратовано пересмикнула круглими вухами. — І я не маю часу тут з вами стовбичити.

— А що ти робиш? — поцікавився дракон.

Фея‐миша невесело розсміялася.

— Крила свої шукаю.

— То як? — здійняв брови скельник.

— Вкрали їх у мене віроломно. І в скриню зі скарбами заховали.

Вона шмигнула носом, але очі її яскравим вогнем заблищали.

— Хто ж міг їх вкрасти?

— А я хіба знаю? — огризнулася. — Мені відомо лише, що сховані вони у скрині під землею десь у цьому саду.

Драконова паща засяяла усмішкою, і він без жодних пояснень припав до землі. Обережно петляв між кущами та деревами, коли, врешті, радісно визирнув з-за розлогої яблуні.

Копали усі разом, а тоді насилу витягли важку дерев'яну валізу з іржавими застібками.

Кілька хвилин скельник смикав і крутив дрібні коліщатка. Щось клацнуло.

І перед їхні очі розгорнувся справжнісінький скарб.

Тут тобі й смарагди з сапфірами, й пилок сонних бджіл, й ікла перевертнів, і навіть, книжки. А серед усього — маленька скляна коробочка з двома сріблястими напівпрозорими крильми.

Та як не намагалася фея-миша дістатися жаданого, відкрити її так і не змогла. Гірка туга охопила її серце й потьмарила погляд.

Замислився тоді скельник, примружився від блиску сонячного на прозорому склі. І витяг ранкову знахідку з кишені. Дракон впізнав свою здобич, що тьмяно виблискувала крізь сірий камінь.

Розклав скельник свій похідний інструмент на краю твердої валізи й заходився творити власну магію. І фея-миша, і дракон очей від того процесу не відвертали, бо зачудування спричинив він велике.

Аж ось вже тримає скельник між вправних пальців, вкритих кам'яним пилом, камінець прозорий, чистий, а той веселкою виблискує у сонячному промені.

Провів скельник долонею із тим камінцем поверхнею прозорої пастки й розітнув скло на дрібні друзки. Звільнилися крила феї-миші й повернулися до неї тріпочучи.

Зраділа мишка, всміхнулася. І віддячити драконові й скельнику щиро забажала.

— Допомогли ви мені й порятували. Душа моя радіє. Тож хочу подарувати вам один із двох моїх найкоштовніших скарбів: летючі черевички, з якими можна облетіти увесь світ, чи булаву, що не зламати.

— А чого ти так за крила переймалася, коли маєш черевички?

Дракон не втримався від запитання.

— По-перше, миші не носять черевики. Це родинна реліквія. А по-друге, крила — то частина мене самої та джерело магії фей. Тож ви моє єство, а не лише крила повернули, — вона стрепенулася. — To що обрали?

Скельник і дракон перезирнулися. На мить перед поглядами обох промайнули останні пригоди. І біг печерою, і напад гобліна, і хитрість задля порятунку, і допомога незнайомій феї...

— Булава, — в один голос мовили друзі.

А скельник пояснив:

— Ми весь час думали, що шукали сховок, а насправді шукали захисту і порятунку.

— А досягти їх можна, доклавши власних зусиль, — додав дракон. — Ходімо визволяти наші вишні.

Фея розправила крила, змахнула ними, і в руці скельника зіткалася із сонячного світла булава з довгим лискучим руків'ям. Подякували дракон і скельник феї-миші, лишили камінець на згадку й вирушили додому.

Попереду чекав складний шлях і бій великий, але воля їхня міцна, а діло праве.

Проминули вони удвох колодязь і печеру поспіхом. Шлях-бо пам'ятали добре і нікого не зустріли дорогою.

Визирнув скельник обережно зі сховку кам'яного, побачив схил рідної гори та лицаря ворожого на ньому. Міцно він булаву стиснув і зосередився.

Вбивця драконів продовжував кричати погрози й гілки на деревах ламати, бо до самої печери видертися так і не зміг. Та не встиг він торкнутися чергового дерева, як скельник з драконом яро рушили на нього.

Проте лицар був уже не сам, а привів інших убивць із собою. Вони засідок наробили і стріли напоготові тримали, аби вполювати дракона з безпечної для себе відстані.

Та не дозволить більше скельник дракона свого ображати й залякувати.

Замахнувся скельник чарівною булавою і зчинив такий грізний вітер, що всі стріли ворожі на землю впали трісками дрібними. Загарчав дракон, коли хвоста й лапу поколов сміттям цим.

Розлютився скельник і вдарив булавою землю, коли новий шквал стріл до них летів. Задвигтіла земля під ногами, впав злісний лицар. Стріли в повітрі закрутилися, наче пір'я у бистрині, розвернулися й уразили своїх лучників. Тут ворогам і смерть настала.

Підійшов скельник до вбивці драконів, поглянув на нього гидливо й розчавив своєю булавою.

Бо не гоже залишати зло безкарним, інакше воно з новими силами повертається.

Багато років після того минуло. Живуть дракон зі скельником у злагоді та мирі. 3 гоблінами підгірними спільний бізнес відкрили, фея до них у гості на вишневі пироги ходить і ювелірні вироби замовляє.

А лицарі? Лицарі ту гору оминають, навіть очей не підведуть. І взагалі більше драконів не полюють, а один одного вбивають, якщо не знайдуть, чим кращим зайнятися.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.