Картина у прозі. СЛОВО

КАРТИНА У ПРОЗІ.

СЛОВО.

Від першого слова до третього слова

нам час треба дати для другого слова:

вони вже не в бруді, але ще не князі,

вже не вороги, але ще не друзі…

ШТРИХ З ЛІВОГО БОКУ. Спочатку було Слово.

Вільям Ґесс в одному зі своїх інтерв’ю сказав: «Слова є об’єктом вищого порядку. Це речі свідомості». Але вони ще й провідники брехні та ілюзій. Слова заводять думку на нескінченні стежки самообману: більшу частину свого свідомого життя ми проводимо в уявних чертогах, побудованих зі слів. Ми позбавлені об’єктивності, тому не можемо побачити жахливих спотворень, що наш язик несе у дійсність. Погане і безглузде встановлення слів дивовижним чином тримає розум в облозі.

ЕСКІЗ. Донецька філармонія. Коли мені було сім років, я вперше почула звучання органа у філармонії та назавжди закохалася у Токату Баха. У концертній залі Донецької філармонії встановлено унікальний орган, на якому грав сам П.І.Чайковський. Історію цього інструмента можна прочитати у Вікіпедії, але є одна маловідома байка. Її моєму батькові розповів Анатолій Солов’яненко (до речі, вони товаришували). У 1976 році в будівлі філармонії зробили капітальний ремонт, а у 1978 році потім виконали капітальний ремонт органа. Капітальний ремонт інструмента не мали наміру робити, та щось звучати він перестав. Викликали фахівців із Чеської фірми «Riger-Kloss». Вони довго вивчали несправність, потім спустилися до льоху, подивилися там і кажуть, згідно з кресленням, тут під трубами мають стояти близько двохсот порожніх пляшок для посилення звуку. Де вони? Відповідь зависла в повітрі, бо ці пляшки будівельники вже давно розкололи та вивезли. Довелося терміново робити проект концертної зали з нішами та іншими акустичними хитрощами. Звісно, орган зазвучав якнайкраще.

ЗАТЕМНЕННЯ. 2014 рік. Донецьк. Донецькі. Тоді ці Слова звучали як знущання чи образа. Донецьк – це було навіть не Слово, це ТАВРО. Його закарбували ґартованим залізом і всіляко «дбайливо» посипали сіллю. Тоді багато хто залишив улюблене місто. Хтось устиг зі своїм скарбом, а хтось у тому, у чому був…

… «З ким це ви так побилися? У вас усе обличчя зеленкою намазане». Взагалі, це сліди від уламків. А ви вважаєте за краще думати інакше?

… «Я краще здам квартиру алкоголікові з села, ніж мужику з Донецька!» – це у Києві.

… «Ну … ви самі розумієте …» – це у Чернігові.

… «Е… ми вже здали» – це у Харкові.

Б’ють. Словом. Навідмаш.

І нікого не цікавило, що ти тоді мав роботу і міг сплатити оренду житла. Хоча з роботою були ті ж самі граблі.

… «Нам донецькі співробітники не потрібні!» – це у Києві.

… «Ви там усі сепаратисти» – це у тодішньому Дніпропетровську.

ШТРИХ З ПРАВОГО БОКУ. За порадою моєї улюбленої оперної співачки Любові Казарновської прочитала книгу «Містицизм звуку» Ґідайят Ґана. Тепер я завжди зважую свої слова, бо слова – це теж звуки. Жодне вимовлене Слово ніколи не втрачається. Воно залишається і вібрує. І воно вібрує відповідно до вкладеного в нього духу.

У світі немає такого місця, будь то пустеля, ліс, гора чи будинок, село чи велике місто, де будь-які слова та звуки, що колись вимовили, не продовжували б звучати досі.

Сидячи на вершині скелі або в горах, людина відчуває вібрацію того, хто сидів тут раніше. Можна відчути історію цього місця: можливо, там було місто, і там стояв будинок, і там жили люди, і як усе це перетворилося на пустелю.

ЗНОВУ ЗАТЕМНЕННЯ. 2014 рік. Блокпост під Донецьком. Кілометрові черги з автомобілів та автобусів в один бік і в інший. Час перетину кордону з контрольованої території на неконтрольовану та назад з шостої години ранку до восьмої години вечора. Хто не встиг, ночуватиме на кордоні. «Коли закінчиться ця черга?!» – не витримує боєць прикордонної служби. І далі Слова. У відповідь йому теж Слова, які одразу летять у космос і породжують ненависть одне до одного в геометричній прогресії. А якщо вночі ще й інтенсивний обстріл із важкої артилерії, то Слова вже переходять до категорії Прокляття. І тим, і іншим.

ШТРИХ УГОРІ. Футбол. 2009 рік. Стадіон «Шюкрю Сараджоглу» у Стамбулі. У фіналі Кубка УЄФА донецький «Шахтар» зіграв 2:1 з бременським «Вердером» та взяв Кубок! «Шахтар» – чемпіон! Кубок НАШ!! Щасливі обличчя вболівальників, розфарбовані в кольори національного прапора і кольори клубу «Шахтар». То був останній розіграш цього футбольного трофея, і він назавжди залишився в Україні. І зробив це донецький «Шахтар».

Євро2012. На Донбас-Арені у Донецьку матч Україна – Франція. Наші добре розпочали. Але через сильну зливу матч усе ж таки зупинили. За годину продовжили, але ми програли 0:2. Ех! Якби не дощ, казали тоді…

ЗАМАЛЬОВКА. Валіза. Щороку її викочували з-під ліжка, складали всередину сезонні речі, і вона вирушала у подорож. Новенький аеропорт був недалеко, і її колеса радісно котилися туди рівним тротуаром. А потім на її розповіді чекали і чашки в серванті, і картини на стінах, і книги на полицях. Її друзі рюкзаки теж з нею подорожували. Вони розповідали їй все, що бачили, бо вона завжди лежала у шафі в готелі, а їм довелося бачити небо різних країн, колони стародавніх будівель, вузькі середньовічні вулички. Один із них навіть колись облили кавою в кафе у Парижі.

А потім почалося щось незрозуміле. За вікном замість гуркоту рейсових літаків було чути постріли, вибухи, брязкіт розбитого скла, виття сирен, гуркіт важкого озброєння. Це тривало досить довго, а потім її різко викотили з-під ліжка.

До неї наштовхували речі з усіх шухляд, її кишені переповнилися, і вона злякалася, що не витримає тканина і лусне «блискавка». Її подруги, спортивні сумки, теж були наповнені вщерть. Потім їх поставили на неї зверху і ще пристебнули до ручки чохол із гітарою. Вона ледь поїхала, її колеса злякано заскрипіли під цією вагою, але валіза їхала вперед, бо розуміла, якщо вона зламається, вони усі впадуть на землю, і їх ніхто не зможе підняти і понести. Вона намагалася не звертати уваги на обгоріле каміння в чорних плямах запеклої крові, на вибухи, що чулися всюди. Валіза побачила, що рука, яка тягла її за ручку разом із сумками, стала червоною від крові. Кров потекла вниз на віко.

ШТРИХ У СЕРЕДИНІ. Донецьк було визнано найкрасивішим промисловим містом у 70-х роках ХХ століття. Там на всіх алеях висаджували троянди, і вітер забирав їхній аромат далеко-далеко. Там і зараз висаджують троянди, але відтепер у них запах гару…

ЗНОВУ ЕСКІЗ. Шахти. Наш регіон вугільний. Знаєте, дивишся в далечінь, а там – терикони… терикони… терикони… такі великі пагорби, здалеку схожі на маленькі гори. Тут усе просотане вугільним пилом: стіни будинків, асфальт, стовбури дерев. Він в’ївся на кілька сантиметрів углиб, і його не відмити. Він в’ївся і в людей, шкіра яких після кількох років роботи на шахті набуває синьо-чорного відтінку, особливо на обличчях. Ті, хто вперше потрапляє до нас у місто, здивовано розглядають чоловіків з нафарбованими очима.

А біля оперного театру можна побачити «Самовар». Так із чиєїсь легкої руки у нас назвали пам’ятник Анатолієві Солов’яненку. Він стоїть праворуч від театру і сяє золотом – наш земляк зображений у сценічному образі Герцога з опери Верді «Ріголетто». Спочатку дончани обурювалися на таку одіозну фігуру, але потім звикли. Адже пам’ятники цікаві для тих, хто хоче віддати шану людині.

Щороку в Донецьку з 1994 року проходив знаменитий фестиваль «Зірки Світового Балету». Його ініціював художній керівник театру, народний артист України Вадим Пісарєв. Він у 1995 році одержав приз ЮНЕСКО – «Кращий танцівник світу».

Вадима запрошували і до Великого театру в Москві, і до оперного театру в Дюссельдорфі, але він вважав за краще повернутися до свого рідного міста. Здається, йому Михайло Баришников (соліст Кіровського театру в Ленінграді 1967-1974 років, під час гастролей театру за кордоном залишився в Канаді) якось сказав скептично: «Ти що, танцюватимеш для шахтарів?!». Вадим йому відповів: «Так. Буду!». Відкрив балетну школу при Донецькому театрі, а потім, використовуючи свої зв’язки, авторитет та світову популярність організував цей фестиваль.

На донецькій сцені танцювали і Миколай Цискарідзе, і Ілзе Лієпа, і Анетта Дельгадо з Хосе Карено. Коли Елеонору Бєляєву (легендарну ведучу програми «Музичний кіоск» на радянському телебаченні) запросили бути ведучою Х ювілейного фестивалю, вона дуже здивувалася, що фестиваль такого рівня відбувається у Донецьку. Вона й знати не знала, що є таке місто, і що є Вадим Пісарєв, який мав зухвалість відмовитися танцювати у Великому.

ШТРИХ УНИЗУ. Сторінки залишилися спаленими десь серед лісу згідно з правилами про минулі життя та порадами з фен-шую… я відлуння, що було спільне, я більше не чую, застрягаю на стрічці «дім, я без тебе сумую», імена все шукаю, що були поблизу… Те минуле із вітром здіймається вище і вище, зафарбовує в небі той колір наївних ілюзій. І щоночі цей дим прокрадається в ліжко і душить тяжкою думою – де ж всі мої друзі… я скидаю всі залишки щирості до попелища і благаю лиш тиші. Абсолютної вільної тиші…

ЗНОВУ ЗАТЕМНЕННЯ. 2022 рік. Повномасштабне вторгнення. Знову біженці, знову кров. Налякані люди з Волновахи та Маріуполя. У дітлахів істерика. Щоб їх заспокоїти, хапаю з книжкової полиці книгу естонського письменника Андруса Ківірякха «Весна і Какашка». Книгу, до речі, купила в Таллінні. Смішна позитивна дитяча книжка з чудернацькою назвою. Але вона дивовижним чином відволікає дітей у бомбосховищі, вони заспокоюються та посміхаються. Книжку зачитують до дірок. Я про це пишу Андрусові Ківірякху, і він надсилає мені новий примірник зі своїм автографом.

Маленьке містечко, куди ми з валізою приїхали у 2014 році, на якийсь час стає притулком для переселенців. Але вторгнення продовжується, і тут стає небезпечно.

І знову в дорогу. Про те що шлях теж може бути небезпечним, нагадує темна пляма на валізі. Кров так і не відмилася.

І окрім ненависті – нічого.

ЗАМАЛЬОВКА. РОЗМИТО. Отже, Слово.

Слово може створювати і змінювати світ.

Слово звертає нашу увагу на щось, або відводить нашу увагу в інший бік.

Словом можна як поранити, так і оспівати. За допомогою Слова можна розв’язати війну, чи навпаки, запобігти їй. Головне вміти ним правильно користуватися.

Але війна колись закінчується.

Все колись закінчується. Як дощ. Навіть найсильніший. Потім на руїнах хмар з’явиться Сонце, і якщо пощастить, можна побачити веселку. Які Слова ми скажемо одне одному, коли змиється з душі павутиння і всі біди залишаться позаду?

А бід у нас завжди тільки дві: дороги та дурні. До речі, ви помітили, що дороги у нас чомусь ремонтують під час дощу?

Тільки ось біда, дороги відремонтувати можна.

А ось дурнів вилікувати – на жаль…