Світ широкий

Палій думав. І це йому не подобалось тим сильніше, чим сильніше він думав. Повна кишеня крашанок. Повно крашанок у його кишені серед літа. Варених і чорнющих, як земля на городі чи нові чоботи. Кому треба крашанки влітку? Та хтось же їх варив? Останнє Палій сказав вголос. Коняка форкнула та продовжила хрумкати травою. Коняці було добре.

А от сам Палій навіть не розумів, що він робить отут, біля якоїсь річки. Сидіти на березі - це одне, але навіщо? Рибалити? Вудки нема, відра нема. Доїхав він сюди верхи, бо ото стоїть чиясь коняка. Але чому? Зазвичай Палій думав про щось практичне, про нові чоботи, ковбасу чи ціни на набої у Січеславі. І отако сидіти на березі невідомо де? Як ото у старі часи хирляві паненята “дихали повітрям”? От якщо згадати, нащо вони так робили, то якось вже не хочеться грітися на сонечку. Та ще й оті крашанки в кишені вигорілої гімнастерки. Щось таке Палій колись чув, тільки давно, ще за царя. Для сопливих сусідських дітей “за царя” було в казках: цар Горох, при якому людей було аж трохи, цар Панько, коли земля була тонка, та цар Миколка-Дурник, Миколка Кривавий, що землю кров’ю залляв.

А от коли сам Палій бігав малим сопливим підпаском, якого ще не кликали на кутку палієм, то хтось щось таке увечері казав, ото коли коней хлопці пасли. Чорні крашанки - не живим, то для покійників. То роблять, коли хтось на Великдень вмер. Але ото ж зараз - літо. Літо! Гаряче таке літо.

І от зараз Палій все ж щось пригадав, згадав, де він ночував та на чий коняці приїхав на річку. Баба Терпилиха, чи Терпи-Лихо, ніхто не знав, як її достеменно звати, скільки їй років та хто вона така. Живе собі в хаті серед степу, на городі порається. Коняку дала, бо сама вже стара, важко їй сюди дійти, та й кістки старі болять верхи їхати. От тільки - нащо їй сюди? Білизну прати? А до чого тут крашанки?

В річці щось плюснуло. Ще раз плюснуло і з води вигулькнули дві голови - дитяча та дівчача, з мокрими квітами в чорних слизьких косах. Це ж як вони в прозорій воді плавали, що не видно було? Хто плаває в таких довгих сорочках?

Але Палій знав, що то ніякі не сорочки. То савани.

- А де баба? - пискнула дитина.

Палій вже перестав дивуватися. Бо замала дитинка, щоб отако балакати.

- Вдома, мене ото з крашанками сюди послала. Як вам треба, чорними.

- Вдома. Злякалась! - зашипіла дівчина з жовтим лататтям в косах.

- Не питав, але тепер треба її спитати, - Палій зітхнув, - бо я не пам’ятаю, як сюди їхав.

- Борщу її поїв, - дитинка-потерчатко не питала, - отого, з грибами.

Палій виклав крашанки майже у воду та відскочив. Ото ще битися крашанками з русалкою та потерчам не вистачало! Мертвяцький Великдень все-таки, їм теж розваг хочеться.

- Тюю. Я весь рік чекаю! А хтось злякався!

- Ото ви мені краще скажіть, що та Терпилиха в борщ кладе, бо в мене так памороки відбило?

- Чи я знаю? - потерча виграло в русалки дві крашанки та блискавично заковтнуло здобич, навіть не облупивши.

- Печериці. Там не з борщем біда, там з нею біда, - зітхнула русалка.

- А я тут до чого? Я ж їй ні сват, ні брат, не син. Я навіть не сусід їй! - Палій починав дещо згадувати. Мідні миски на столі в Терпилихи, її ікони в куточку, убрані чорними рушниками з білою вишивкою, той малюнок в неї на стіні - листівка, де два запорожця мальовані, ще й підписано: “Ото Хлопці - Запорожці”, ліворуч - такий запорожець, що на скрині мальований, у шароварах, а праворуч - такий запорожець, що чорношличник, з Болбочаном третій раз Крим узяв.

І що? Звичайна ж стара баба, хіба що корів чи кіз не тримає, на базар не ходить, а молока в хаті повно. А зараз виходить, що правду про неї балакали, бо це в річці русалка, поруч плюскається ненаситне потерча, в якого вже шість здорових крашанок влізло, та й борщ з печерицями Палій їв іноді, нічого з ним не ставалось, добрий борщ, тільки без часнику, бо до печериць не йде, як він їй щось робив у господарстві, чи пошту приносив, то Терпилиха завжди його борщем пригощала. Можна б було таке зробити, як ото в містах, продавати борщ за гроші, бо ж ну й справді добрий такий борщ, з буряком, цибулькою, картоплею, і печерицями замість м’яса. І ложка в ньому стирчить, як той маяк на морі, посеред миски. Тільки чомусь без часнику. Тепер вже зрозуміло, чому – нечиста сила не любить. Але такий борщ добрий, що не гріх і записати, як вона його варить. Та продати за п’ятдесят копійок у Полтаву, усяким вченим людям.

- То ти й не зрозумів, чому прийшов? - русалка шкірила міленькі гострі зубки, облизувалась чорним язиком.

- Розговітися мною не вийде. Я на трьох війнах битий, стріляний, багато де був! – Палій звично потягнувся до ременя, пальці дряпнули по старим солдатським штаням. Ще й зброї нема!

- У Полтаві? - писнуло потерча.

- Був. І в Києві був, і в Адесті був, і море бачив, турецьке море та Гниле Море, що перед Кримом. Ото як чумаки ходили, то й я так гуляв-рубав. Шляхом тим в небі. Зручно, не заблукаєш.

- А гори? - то вже русалка каже, латаття своє переплітає, щоб квітка ліворуч була, а не праворуч. – В горах чари сильні, гори чорти робили. А ти ж тутешній, мало що зможеш, бо й я за тим шляхом до моря плавала, кефальку бачила. Теж мені, мандрівник, з Полог до Одеси!

- А тобі що від мене треба? - отепер Палій заплутався, бо русалки не дуже й балакають, швидше до себе тягнуть. А ця ще й дражниться!

- Не мені, а їй, - русалка облизалася ще раз, - бо зажилася вона, ще й як зажилася. Ніколи не чув таке, як з того світу одмолюють?

Отаким Палій зроду не цікавився. Спершу коней пас, потім, ще за царя Миколки, в кінноту призвали. А вже на війні охвіцери руками розводили: байстрюк, село неписьменне, мужичище - а прийоми з шаблею тільки один раз показати треба.

- Ото її одмолили. На свою голову. З русалок знову живою дівкою зробили. Та тільки не подумали, хто то стане. І маємо тепер лихо на пів степу, може, й до Полтави.

- Я тут яким боком? - Палій вже не дивувався та не боявся, в ньому почала закипати тяжка бойова лють, коли й ворожий кулемет не страшний.

- То ти в неї нічого не питав? - потерча гигикнуло.

- Я не пам’ятаю, що там в неї робив! - Палій чомусь ухопив в руки останню чорну крашанку та стукнув гострим кінцем об ще не з’їдену таку саму в мокрій ручці.

- Виграла! - від переможного виску Палій аж головою мотнув, а коняка ногою тупнула.

- Тебе раз на рік годують, чи що?

- Граюсь - раз, їм багато. Тут усякі плавають! Ото червоні плавали, добре було! Чомусь нема. Куди ділись?

- Ми їх повбивали! - Палій усміхнувся, згадавши третю війну. Отоді було весело! Отоді його поважали!

- Та тут річка кров’ю плила три дні! - русалка здригнулась, пригадуючи бої декілька років тому.

- Було таке! - Палій знову посміхнувся. Може, він тут не гасав, але чи Гордієнко, чи оті чорношличники, чи Кожин з його кулеметниками добре погуляли.

- А от чого вона вам крашанки носить?

- Бо родичі, - русалка звабливо знизала плечима, - я її сестра старша.

Палій мовчки сів на берег. Або над ним оце зараз пожартували, або треба сідати верхи та нестися до Терпилихи з усієї кінської сили.

- А втопилася вона тоді, коли її нареченого біля Шипки на шматки розідрало, і ховати не було чого.

Палій знову сів. То скільки ж Терпилисі років? Сто чи більше?

- Таке життя, синку, - русалка знову облизалася.

- Отепер в мене до твоєї сестри багато питань, і я хочу отримати на них відповіді. Чи й ви двоє щось знаєте?

- Ти диви, який став! Наче тобі Голмс з книжечки дореволюційної! Щоб відповіді отримати, треба знати, що в неї питати. А ти - кіннотник, за тебе кобила думає, - пискнула потерча.

- Тебе перехрестити чи просто голову одірвати? - загадки Палій ненавидів. Особливо - загадки від нечистої сили, та ще й замалої!

- Та охолоньте обидва! - русалка щедро плюснула водою на Палія та притопила потерча за ноги. - Їдь до Терпилихи та передавай вітання від сестер. Як нема що тобі робити. Можеш потім запитати, хто її одмолював та по якому молитовнику. Але я б про молитовник не питала. Це борщ в неї з печерицями, а не душенина, свиней чи корів вона не тримає, щоб ти знав.

- А молитовники що, різні? - Палій вже сидів верхи на сонній сірій кобилі, але все це йому не подобалось все більше й більше.

- Той, яким її одмолювали, не в дячка купляють. Я знаю, бо тут паламар жив, то зі мною іноді балакав.

Палій ляснув кобилу повідом по шиї та рвонув подалі від річки. Він знав, що світ великий, але справжні русалки, потерча та відмолена Терпилиха були тим, про що діти розповідають, один одного лякаючи! Чи там на вечорницях чутно, за мить до закидання пугутькала у вікно хати з дівчатами. Такого ж не буває. Але мокрий одяг, та шкаралупа від чорних крашанок казали протилежне.

Та й сама Терпилиха, що сиділа на призьбі, чистила картоплю та кишкала на курей, зовсім не здивувалась.

- Приїхав. Ще й коняку мою привів додому.

- Так, - Палій зліз на землю та злостиво припнув коняку поряд з квітником. Та радо заплямкала чорнобривцями, - що то було? І до чого тут я?

- А не здогадався? Ти хто? Прізвища не маєш, жінки не маєш, сам по собі живеш?

- Махновець неодружений! - отут Палій почав про щось здогадуватися. Про щось таке старе. А що воно таке, він сам достеменно не знав. То вчені люди розуміють, отой, у Січеславі, який усякі шаблюки під скло кладе та каже “отако люди триста років тому воювали”.

Терпилиха зітхнула.

- То до чого тут я? - Палій підійшов ближче. Він ще не знав, що зробить з Терпилихою, але придушити її вже хотілося. Дуже.

- До того, що тобі б вони нічого не зробили. Нечиста сила козаків завжди боялась.

- Ото як тобі козак треба, йдеш до Полог, чи там Січеславу, шукаєш там військову частину, то там тобі козаків сотня буде, які ще не в чинах! Я тут до чого? Сама не могла родичам крашанки однести?

- То не те. Тих і вбити могло, а от ти більш підходиш. Ще й після наливки моєї зміг і кобилу засідлати, і курей не переполовинити, і тин не знести.

- Наливка, значить. Там що, блекота чи дурман, що так памороки забиває? - Палій так і стояв, рука раз у раз смикалась до ременю, просила шаблі чи револьвера.

- Блекота, дурман, кмину жмені зо три, бузина, трошки того, трошки цього, лаврового листя жменьку, гарно ж вийшло, бо ти живий і здоровий. Ото ти питав, нашо ти мені, то сядь та послухай. Сестри мої тобі вже дещо розповіли, та не все. Те, що мене хтось одмолив - то не збрехали. Але от кому молився, того не сказали. Ні я не знаю, ні вони. Але то інша страва, інша справа. То я від тебе ще хочу, щоб ти пішов в балку за хатою та викопав те, що там лежить. Оце зараз.

- Кулемета, чи шо? - Палій пирхнув, трусонув чорними пелехами, як кінь.

- Тю на тебе, кулемет в мене в скрині лежить, люїс та три диски. Хто ж таку зброю в землю пхає? Поіржавіє ж, тут вогко. Там те, що мені в руки не дається. То отой сховав, який мене одмолював.

- А чого я маю відкопувати невідомо що, ще й тобі?

- Бо я стара. Вмру скоро, невідомо як ще на світі тримаюся. А отому помститися хочеться.

- За що? - Палій все ж підійшов до городу, де посеред купи гною стирчала лопата.

- За те, що він з мене зробив. Я його не просила. Я тихенько топила хлопців, давала копняка сомам та не пам’ятала, що удова! А тепер я хто? Я замість того дурника, що на глибину заплив, людей зі світу ще більше зводжу! Ще в війну було нічого, бо то німці, то білі, то червоні. А зараз аби ти зайдеш, газету про літаки принесеш раз на місяць. Тебе вбивати наче й не треба, а сили в тобі на двох вистачить, багато де був, руки в крові по лікоть, як треба. Ще й Чумацьким Шляхом ходив, як знав.

Палій ляскнув зубами. Такого він не чекав. Те, що старезна Терпилиха, ото як червоні закінчилися та столицю до Чигирину перенесли, стала читати газету “Авіаційні новини”, було не таким вже й дивним, вона вміє читати, то що такого? Але що вона - отаке? Тоді зрозуміло, чому від її вареників падали білі та червоні, та один німець. Другого Палій тоді застрелив, заховавшись на її городі. Та й до чого тут Чумацький Шлях? Він же в небі. Хоча дійсно з півночі на південь чорні полки неслися, як отим шляхом колись сіль возили, але не за сіллю, а ворогам на смерть. І білим смерть, і червоним, тричі тим шляхом пройшли, кров’ю вмилися, відступали, вигризали зубами наступ, але встояли, захистили свою волю.

- Можеш і не копати. Хтось інший знайде. От тільки тебе я знаю, а от хто оте знайде, того я не відаю. І що з ним зробить, то мені теж не відомо. Аби ще гірше не стало.

- Та йду вже, йду, - Палій у два кроки дійшов до городу та витягнув лопату.

В балці було холодно та смерділо бузиною. Бузина тут росла, кущами, мало не деревами. А де бузина, там і дідько лисий. Палій якось не хотів знайомитися з чортами, того копав, як той механічний дядько з малюнку про працю в майбутньому – дуже швидко. Цікаво ж, що там таке та чи не пожартувала Терпилиха, як в тому жарті про есера та город? Але тоді б було треба саме город і копати, а не отут. Та наче нема нічого, хробаки тільки в викопаній землі ворушаться. А їх тут багатенько, як когось прикопали. Палій про всяк випадок озирнувся навколо - наче ніхто не стоїть за спиню з поліном чи сокирою. Поліно краще, бо згорить, а кров зараз вже навчились шукати якось, Палій сам бачив, на ярмарку, як науково показували - облила жіночка чимось його шаблюку, на лезі як зашипить, як запіниться, наче скажена собака! І показала на ножі, яким хліб різали - не шипить.

Та й хто самого Палія шукати стане? Родичів і не було, жінки не знайшов. Ото як той, в Січеславі, казав, як його? Яворницький? Що так козаки на Січі і жили. То ж зрозуміло, чому воювати турків ходили - нудно ж без розваги. А от йому що робити? На городі копирсатися? На зайців з револьвером полювати? Газету іноді читати? То ж нудно. От тільки він сам вмів ще вбивати людей і рубати навкоси. Та в мирний час і вбивати нема кого, а рубати можна хіба що дрова сокирою, а не ворога шаблею.

Але все життя порати корову, навчитися гнати самогонку та спитися тихенько, чи не тихенько, а відстрілюватися від кого-небудь? То краще вже послухати Терпилиху, вона ще не зовсім здуріла. Начебто. Чи хоч колодязь викопати, бо вона казала, що оте - під бузиною з чотирма гілками.

Палій вже викопав там яму глибше свого зросту, побачив прездорового сивого крота, який пробіг йому по ногам та заховався кудись вбік від ями, але не знайшов нічого. Чи це щось мале? Згорток, обручка, намисто? То це ж треба усю викопану землю перетрушувати! Тепер зрозуміло, чому Терпилиха знайти не може, вона ж стара.

Але тут лопата об щось дзенькнула. Об щось таке, кругле. На казанок схоже. На важкенький мідний казанок, ще й з кришкою. Чимось приліпленою кришкою. Але то вже біда Терпилихи, бо треба в хату нести.

- А воно припаяне! - Терпилиха обтерла казанок ганчіркою, той сито та зелено блиснув.

- А що воно таке взагалі? - Палій чхнув два рази поспіль.

- То я не знаю. Може, скарб, може й ні.

Палій важко зітхнув. Копати чи не дві години, і не розуміти, що воно таке! І чому казанок? Скарби наче в скринях ховають. Та на кров замовляють. А ще йому треба оту кришку якось обережно збити. Ото хто так робить? А воно ще й важке, там не сушене бадилля.

А от бадилля під стелею в Терпилихи було теж дивне, люди нагорі кріп, цибулю, часник чіпляють, а не оте, незрозуміле. Миска з чимось почищеним та подрібненим теж Палієві не подобалась - не помідори, не огірки, не м’ясо, не сало, не тісто, навіть не риба. І от не гриби. Палій був ладен закластися на свій передній зуб, все одно вибили колись, що то й не гриби. Гриби він бачив.

- То не тобі варено.

- А що тут може бути? Гроші? Ото буде весело, як вони не ходять! - Палій вишкірився, вмостився на лавці навпроти листівки з запорожцями, та почав колупати мідь припою ножем Терпилихи.

- Воно так гупнулось, що важке. Може, золото якесь.

- Аякже! - Палій міг би й гірше сказати, але при жінці матюкатися якось не хотілось.

Кришка трохи відійшла.

- О, щось.

Палій підважив ножем, рвонув з усієї сили рубаки та кіннотника, та витрусив на стіл Терпилихи, мало не в оту миску з невідомо чим, дві невеличкі металеві дощечки.

- Плили, плили. То не гроші! - Терпилиха придивилася до здобичі.

- А я, мабуть, знаю, що воно таке. Треба оце чорнилом чи сажею намазати та на чистий папір прикласти. Це - відтиски. Отако зробити - слова будуть. Дивно. Я ж бачив, як газетку друкують, то не так.

- А чого - слова? Ти ж неграмотний! - Терпилиха аж підстрибувала на місці.

- Я тут літери бачу, тільки вони не наші. Та й читати вже навчився! - Палій чхнув.

- А чиї?

- Ото ти мене питаєш? То треба спершу відтиск зробить, бо на оцьому всі літери дзеркальні, так не зрозуміти, а потім в велике місто нести. Може, в Полтаву чи ще кудись. Де там усяким німецьким мовам вчать, ото туди треба. Але я тобі скажу зразу - то не борщ і не вареники отако записані. То якесь таке, щоб слова не мінялись.

- Молитовник, чи що?

Палій сів на підлогу. На досить чисту глиняну долівку. Бо, наскільки він знав, молитовники не ховали під бузиною у яру біля відьминої хати. А ще він знав, що піде додому, продасть корову сусідці, вигребе усі набої в хаті, та й збереться до Полтави. Бо там живе один хлопець, який ще з другої війни має перед самим Палієм великий борг. Та й мати в того хлопця - вчителька якоїсь там мови. Може, й розбере, що то. Може, з того зиск який буде. Чи когось порубати. Бо що його скінти-гнити, як те бадилля на городі? Можна ж погуляти, слави здобути! А ще й в газеті напишуть, бо ж не кожен день отаке буває!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Катерина Скрипка
24.05.2022 20:46
До частини "Світ широкий"
Як же чудово! Стиль, лексика, і все так ладно, складно, слова наче самі докупочки збираються👏👏👏 Так би читала й читала, і щоб не закінчувалось!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше